Перші люди, схожі на сучасних (так звані
кроманьйонці), з’явилися в
цих краях 12-15 тисяч років тому, коли відступив на північ льодовик, який перед
тим тривалий час покривав товстим шаром криги всю територію сучасної Східної
Європи. Край льодовика проходив трохи південніше теперішнього
Глинська.
Льодовик сформував сучасний рельєф Глинська і
Глинщини. Це він створив долину Сули та долини річок Локні і Малої Локні, які
течуть з Хоминець і Артюхівки на Чеберяки. Льодовик же, наче велетенський
бульдозер, прорив глинські яри, пізніше поглиблені струмками. Він витворив
глинські височини – гору Замок та Могилки.
Поступово тутешній клімат став теплішати, і на
місці теперішнього Глинська та його околиць виросли дубові ліси. Дрімучим лісом,
від якого тепер залишилися тільки Манькові ліски, була покрита практично вся
територія сучасного Глинська.
В тому лісі і в ярах жили дикі звірі – мамонти,
олені, ведмеді... На них полювали місцеві мисливці, які вже були озброєні луками
та стрілами. Кістки тих звірів ще й досі трапляються в Глинську. Зокрема,
вчитель Сергій Митрофанович Зінов’єв в одному з глинських ярів колись давно
розкопав кістки мамонта, а, наприклад, експедиція київських вчених-археологів в
1995 році знайшла поблизу гори Замок кістки викопного зубра, дикого коня,
ведмедя...
Перші поселення людей, розкопані на території
Глинська, відносяться до періоду кам’яного віку (9 - 4 тис років тому). Вони були
розташовані на горі Замок та на Городищі – в місцях, зручних для оборони. Люди,
що там жили, мали примітивні житла, схожі на землянки, і займалися переважно
мисливством. Під час розкопок вчені знаходили на місцях тих поселень знаряддя
праці, виготовлені з каменя.
Так, в 1927 році
роменський дослідник Михайло Семенчик знайшов на Городищі шліфовану кам’яну сокирку.
Пізніше тут, як на всьому Лівобережжі Дніпра,
тривалий час жили скіфи-землероби. Сліди їхніх осель, наконечники їхніх стріл
знайдені на тих же Замку і Городищі. Головними зайняттями скіфів були
землеробство і тваринництво. Вони випалили частину тутешніх первісних лісів,
розчищаючи землю під поля. Їхні житла були зплетені з хворосту і обмазані
глиною, з глиняною ж долівкою. Від скіфів на цій землі лишилося чимало поховань
у вигляді могил (курганів) різної висоти, більшість яких вже заорані і втрачені
для дослідників. Скіфи, можливо, першими знайшли в надрах Глинська ґлей і почали
займатися тут гончарським ремеслом.
В ІІ столітті перед Різдвом скіфів з наших земель
витіснили сармати, за ними прийшло германське плем’я ґотів, потім тут жили гунни, болгари, авари...
Лише біля 1300 років тому сюди (скоріш за все з Полісся) прийшли перші
слов’яни – плем’я сіверян. Сліди їхніх поселень є, знову ж
таки, на Городищі й на Замку.
Сіверяни, як і скіфи, займалися землеробством і
тваринництвом, жили вони в глинобитних напівземлянках. Тривалий час тутешні
сіверяни підлягали Хазарській державі, столиця якої знаходилася в дельті ріки
Волги. Вони платили хазарам данину, аж поки київський князь Святослав в 962 році
не розгромив хазарську державу і не приєднав ці території до Київської
Русі.
В той час південна границя Русі пролягала якраз по
Сулі. За Сулою, де тепер Перекопівка, Андріяшівка, Анастасівка, тоді було
безкрає Дике Поле, поросле ковилою, яким кочували войовничі племена печенігів.
Вони дошкуляли своїми нападами не лише тутешнім сіверянам, а й навіть самому
Києву. Зрештою, наприкінці Х століття, князь Володимир Великий, син Святослава,
той самий, що запровадив на Русі християнство, вирішив побудувати по правому
березі Сули укріплену лінію для захисту від нападів печенігів. Укріплені пункти
цієї лінії були розміщені, зокрема, в Ромні, Глинську, Лохвиці, Лубнах... За
однією з версій, Посульською оборонною лінією керував славетний руський богатир
Ілля Муромець.
В Глинську на горі Замок тоді було збудоване
укріплення – дубовий острог із залогою воїнів. Існує версія, що саме це
укріплення згадується в літописі за 1149 рік. З нього, напевне, й розпочинається
історія власне Глинська. Навколо гори Замок, на теперішніх Подолі й Королівці,
тулилися халупи селян, ремісників.
Після того, як вже князем Ярославом Мудрим
печеніги були остаточно розгромлені, в Дике Поле прикочували войовничі половці,
які здійснювали жорстокі набіги на ці руські землі. При цьому Глинськ
неодноразово руйнувався і відбудовувався. А загиблі при цих нападах руські воїни
та мирні жителі захоронювалися на горі Могилки, де й дотепер збереглися їхні
могили.
Коли русичі, зрештою, налагодили мирні стосунки з
половцями, на них напали татаро-монголи, які в 1239 році зруйнували Глинськ і,
зрештою, підкорили собі всю Русь. Вцілілі глинчани потроху відбудували Глинськ і
повернулися до своїх звичних зайнять – землеробства, тваринництва і гончарства.
При цьому вони платили татаро-монголам данину, яку з них збирали ханські
службовці - баскаки. Про те, що Глинськ і за татарщини був помітним поселенням,
свідчить згадка про нього в літописі 1320 року.
В 1362 році Глинськ разом з усім Посуллям був
звільнений від татаро-монголів військом Великого князя Литовського Ольґерда і
став прикордонним пунктом Великого князівства Литовського на кордоні з
татаро-монгольською державою - Золотою Ордою.
Наприкінці ХІV століття Великий князь Литовський віддав Глинськ
у володіння Лексаді, внукові татарського хана Мамая, того самого, котрого
військо Московського князя Дмітрія Донского в 1380 році розбило на Куликовому
полі. Лексада козакував у
Дикому Полі і став відомим як козак Мамай. У великій битві з татарами на Ворсклі
він врятував від полону або смерті Великого князя Литовського Вітовта, і той з
вдячності надав Лексаді (козаку Мамаю) титул князя
Глинського.
Лексада прийняв християнство, став називатися
Олександром і зробив з Глинська сильний укріплений пункт. Він відновив давні
руські укріплення на Замку, побудував фортечку на Могилках і глинський Город –
укріплення на Базарянській горі, оточене валом і міцним частоколом. Все це
будувалося з дерева, переважно з дуба, і при цьому була вирубана велика частина
Глинського лісу. Утворені при цьому ділянки і просіки стали заселятися
людьми.
Олександр Глинський володів чималою територією від
Дніпра на Заході до верхів’їв Ворскли на сході, від Прилук на півночі, до
Полтави на півдні. Після нього Глинщиною володіли його нащадки. Зокрема, Михайло
Глинський був видатним політичним і військовим діячем Литовської держави, членом
панської і маршальської ради при Великому князеві. Однак, він попав у опалу, і
разом з своїм братом Василем перейшов на бік Московської держави. Там дочка
Василя Глинського Олена була видана заміж за Великого князя Московського Васілія
ІІІ і стала матір’ю царя
Івана ІV Ґрозного.
Тим часом на межі ХV-ХVІ століть наші землі були вщент поруйновані і
спустошені ордами кримського хана Менґлі-Гірея, багато глинчан разом з сотнями
тисяч інших людей були відігнані в рабство. Глинськ існував, але в ньому
залишилося дуже мало мешканців – це були нащадки сіверян, що називалися
севрюками. З правого берега Дніпра, переважно з Канева, на ці запустілі
землі тривалий час перебиралися лише сміливці, щоб порибалити тут, пополювати,
поставити пасіки. Їх називали уходниками. Найвідчайдушніші з уходників
стали осідати на цих землях і займатися на них землеробством. Вони мали зброю,
добре володіли нею і самі оборонялися від нападів татар. Таких людей стали
називати козаками.
В 1569 році Литва, що володіла цими землями,
об’єдналася з Польщею в
сильну єдину державу, яка називалася Річчю Посполитою. Польські королі,
зацікавлені в освоєнні Лівобережжя Дніпра, стали надавати тутешні землі
польським магнатам. Посулля, де розташований Глинськ, було віддане князям
Вишневецьким. Вишневецькі створили добрі умови для переселенців з Правобережжя,
і невдовзі ці землі стали густозаселеними. В Глинську тоді було понад 1000
дворів, включаючи дерев’яний
палац князя Яреми Вишневецького. Розвивалося вільне землеробство, тваринництво,
ремесла. Там, де тепер гуртожиток аграрного ліцею, була збудована Воскресенська,
а поруч з нею Успенська церкви.
В 1646-48 роках Вишневецький надав Глинську право
самоврядування, затвердив герб Глинська ("короноване золотим вінцем в червоному
полі золоте серце, на коїм положені хрестоподібно дві чорні стріли"). В 1783 році той герб був
підтверджений російською царицею Єкатериною Другою, а в 2006 році – Глинською
сільською радою.
Від часів Вишневецького Глинськ управлявся радою
на чолі з війтом. Тоді ж Глинськ наніс на карту України французький інженер
Боплан.
Але магнати, в тім числі Ярема Вишневецький,
поступово стали прибирати освоєні козаками землі до своїх рук, запроваджувати
панщину. Це викликало незадоволення населення і розпочалися повстання. Так, в
1637 році глинчани взяли активну участь в повстанні під проводом Павлюка, яке
було жорстоко придушене. Втікаючи від переслідувань поляків, частина глинчан
перебралася за Недригайлів, на території, що перебували під контролем
Московської держави.
Коли навесні 1648 року вибухнуло повстання під
проводом Богдана Хмельницького, глинчани одразу ж приєдналися до нього, бо
хотіли покінчити з сваволею магната Вишневецького і бути вільними землеробами.
Була створена Глинська козацька сотня, першим сотником якої був обраний Демко
Мартинович. Глинські козаки у складі своєї сотні взяли участь у битвах з
поляками під Зборовом, Батогом, Берестечком.
Пізніше глинчани - безпосередні учасники
Визвольної війни отримали козацькі права. Козаки в мирний час господарювали, але
не платили податків, а за необхідності у складі своєї сотні мали виступати на
війну. Селяни теж вільно господарювали, але платили податки і несли деякі інші
повинності, а на війну не ходили.
Після приєднання України до Російської держави
Глинським сотником став Іван Боґлевський. Очевидно, його діяльність глинчанам не
подобалася, бо через чотири роки вони свого сотника
вбили...
Потім Глинським сотником був соратник Богдана
Хмельницького, видатний дипломат Іван Ковалевський, а за ним – Грицько Іванів. В
цей період в Україні велися міжусобні війни між різними претендентами на
гетьманство, і глинчани не лишалися осторонь. Відомо, що вони не підтримали
гетьмана Виговського в його намірі звільнитися від надмірної опіки Москви і
створити федерацію з Польщею та Литвою на доволі вигідних умовах.
В 1670-х роках глинські козаки брали участь в
обороні Чигирина від турків та у військових походах гетьмана Самойловича в Крим.
В 1678 році до Глинська були переселені біля 40 сімей козаків Канівського
полку.
Наприкінці 1680-х років гетьманом України став
Іван Мазепа, а Глинським сотником – Михайло Жуковський, нащадки якого потім ще
не раз очолювали Глинську сотню. Рід Жуковських був пов’язаний з Глинськом аж до приходу до влади
більшовиків.
Тодішній російський цар Пьотр Перший став
безперервно залучати козаків до своїх воєн, що не мали нічого спільного з
захистом України. В далеких походах гинуло багато козаків, в тім числі глинчан.
В козацькому середовищі наростало невдоволення, і, коли військо шведського
короля Карла Дванадцятого в 1708 році наблизилося до кордонів України, гетьман
Мазепа з частиною українського війська перейшов на бік
шведів.
Шведське військо прийшло в наші краї, король Карл
Дванадцятий і гетьман Мазепа розташувалися в Ромнах. Шведський гарнізон стояв і
в Глинську. Однак не всі козаки підтримали гетьмана Мазепу, тому в битві під
Полтавою армія Петра Першого перемогла шведів. Після цього козаки ще років з
двадцять мусили тисячами гинути в далеких походах...
Коли російською царицею стала Єлизавета, глинським
сотником був призначений Антон Крижанівський. Він керував Глинською сотнею
близько двадцяти років, збудував у Глинську своїм коштом дубову Миколаївську
церкву. Потім Крижанівський став Гадяцьким полковником, а посаду глинського
сотника зайняв черговий представник роду Жуковських.
Цариця Єкатерина Друга позбавила Україну
автономії, а українських селян віддала у власність поміщикам. Кріпаками стали й
глинські селяни. Наші ж козаки залишилися вільними землеробами. Найзначніші з
глинських козаків, як Жуковські, Крижанівські, Зарудні отримали дворянство і
самі стали поміщиками.
Єкатерина Друга надала Глинську міські привілеї,
такі ж, як і Києву. Вона підтвердила його герб, наданий ще Вишневецьким. Глинськ
став повітовим центром Чернігівського намісництва. Однак наступний цар, Павєл Перший, провів чергову реформу і Глинськ
залишився хоч і містом, але вже без власного повіту. Такі міста називалися
заштатними.
В 1790-х роках на місці дубової Миколаївської
церкви була збудована цегляна, яка стоїть і тепер.
За тих часів глинчани вирощували хліб, тютюн. Вони
також чумакували – їздили волами в Крим та інші краї по сіль та інші ходові
товари.
Велика частина глинчан були ремісниками.
Найпопулярнішими зайняттями глинських ремісників були гончарство, а також
колісництво – виготовлення возів і коліс до них. Глинські вози охоче купували як
місцеві чумаки, так і візники з Росії. Глинські ж гончарі досягли в своїй справі
справді видатної майстерності. Тихін Сулим відомий, наприклад, як основоположник
цілого мистецького напрямку в гончарстві.
Глинськ здобув популярність також своєю садовиною.
Особливо славилися на ярмарках глинські сливи-угорки.
У ХVІІІ-ХІХ століттях в Глинську щороку відбувалися по
чотири ярмарки.
У 1861 році, після поразки Росії у Кримській війні, цар
Алєксандр Другий скасував кріпосну залежність селян від поміщиків. Селяни
отримали землю, ділянки козаків теж були збільшені. Зросла і народжуваність, бо
для роботи на більших наділах сім’ї потребували більше робочих рук. Через якийсь час
земельні ділянки селян і козаків були роздрібнені між їхніми нащадками. Землі
стало знов не вистачати для забезпечення життя селянських і козацьких сімей.
Якраз в цей час відбувалася індустріалізація
Донбасу. І, щоб заробити, багато глинчан від’їжджало на заводи Алчевська, Маріуполя, в
чорноморські та азовські порти. Оскільки у глинчан таким чином завелися гроші,
то наприкінці ХІХ століття в Глинську стала швидше розвиватися торгівля. Станом
на 1900 рік в Глинську було вже 23 лавки і дві ятки. Частина лавок торгували
промисловими товарами. Крамарями були переважно євреї, яких тоді жило в Глинську
біля 300.
Однак відхожі заробітки для більшості глинчан були
тимчасовими, бо основною своєю справою козаки і селяни продовжували вважати
землеробство. Коли царський уряд Столипіна запропонував малоземельним селянам
займати і освоювати вільні землі в Сибіру, Казахстані та на Далекому Сході,
понад 70 глинських сімей виїхали з Глинська в ті далекі
краї.
Іншим засобом розв’язання земельної проблеми став розвиток у Глинську
освіти. Адже грамотні люди могли знайти собі й інші заняття, не пов’язані з землеробством. Так, додатково до
початкової трикласної школи в Глинську було відкрите ще й чотирикласне міське
училище, куди можна було вступати випускникам трикласної школи. Тобто, з 1909
року глинчани отримали можливість здобувати в своєму місті семирічну
освіту.
В 1910-12 роках в Глинську були збудовані чудові
на той час приміщення для шкіл – „жовта” школа та старий навчальний корпус
теперішнього аграрного ліцею.
В перші роки ХХ століття в Глинську відкрилася
керамічна школа (в збудованих для неї будівлях тепер розташована
школа-інтернат). Викладали в ній спочатку німецькі фахівці. Навчання було
безкоштовним. Школа випускала інструкторів гончарної справи. Успіхи школи були
відзначені на виставках у Петербурзі та Парижі.
Все ж ні відхожі промисли, ні переселення, ні
освіта земельної проблеми в Глинську не розв’язали. Невдоволені глинчани взяли участь в подіях
революції 1905 року. В Глинську тоді відбувалися сходки селян, мітинги. Їх
проводили найчастіше місцеві активісти Іван Данік та Сергій Зінов’єв. Глинчани були учасниками революційних
подій і в інших краях. Так, Данило Слюсаревський взяв участь у повстанні
матросів на броненосці „Потьомкін”, Андрій Мазоха – в повстанні київських
саперів, Дмитро Паранич очолив робітничу Раду Алчевська і взяв участь у
повстанні робітників Горлівки.
В 1914 році розпочалася Перша Світова війна, і
багато глинських чоловіків були мобілізовані до царської армії, де навчилися
володіти зброєю.
В лютому 1917 року цар Ніколай Другий під тиском
революційного народу зрікся влади. Росія з імперії стала
республікою.
В Києві в березні 1917 року була створена
Українська Центральна Рада, до складу якої увійшов глинчанин Демид Манько.
Невдовзі в Петрограді на Першому з’їзді Рад інший глинчанин, Сергій
Зінов’єв, був обраний до
складу Всеросійського Центрального виконавчого комітету
Рад.
Влітку 1917 року до Глинська з фронту стали
повертатися солдати. Вони верталися зі зброєю, щоб воювати за землю. Однак ні
Російський тимчасовий уряд, ні Українська Центральна Рада земельного питання
розв’язувати не поспішали, чим сприяли зростанню популярності більшовиків –
невеликої радикальної партії, лідер якої Лєнін обіцяв швидке розв’язання всіх
проблем. Зрештою, 25 жовтня 1917 року більшовики вчинили в Петрограді переворот і
захопили владу. Інші політичні сили з цим не погодилися, і в Росії розпочалася
кривава громадянська війна.
10 січня 1918 року до Глинська прибув загін
Червоної гвардії з Харкова і поставив до влади в місті більшовицький ревком.
Ревком розподілив землю поміщиків і багатих селян між бідними, він дозволив
селянам рубати ліс, котрий належав поміщикові Зарудному. Все це глинчанам
сподобалося. Однак їм не сподобалися наступні дії більшовиків, які стали
безоплатно вилучати у селян зерно і відправляти його до
Росії.
Тим часом на початку лютого 1918 року в Бресті
більшовицький уряд Росії уклав з Німеччиною мир, згідно з умовами якого німецька
армія окупувала Україну.
В Глинську німці спочатку не зустріли ніякого
опору – люди в більшості були задоволені відходом більшовиків. Однак невдовзі
окупанти разом з урядовцями Української держави, очолюваної гетьманом
Скоропадським, стали вести справу до повернення поміщикам їхньої землі, яку
більшовики розподілили між селянами. В Глинську одразу ж виникла партійна
організація більшовиків, а невдовзі був створений загін червоних партизанів на
чолі з Андрієм Мазохою.
17 жовтня 1918 року цей загін захопив місцеві
органи влади. Протягом листопада глинські партизани вибили гетьманців з Ромен,
Юсківців, Пісків, Сенчі, Дібрівського кінного заводу. Невдовзі армія Німеччини,
в якій також вибухнула революція, пішла з України, і гетьман Скоропадський
зрікся влади. В січні 1919 року до Глинська вступила Червона армія і в місті
було відновлено радянську владу. Знову у селян стали відбирати зерно і вивозити
його до Росії...
Влітку 1919 року в Україну вступила біла армія
генерала Дєнікіна. Розпочалася мобілізація до Червоної армії. З закликами
добровільно вступати до її лав на мітингах у Глинську неодноразово виступав
російський більшовицький поет Дємьян Бєдний. Зрештою, біля 200 глинських
партизанів були відправлені обороняти Полтаву. Там загинули кількадесят глинчан,
включно з їхнім командиром Андрієм Маньком. А в серпні того ж року армія
Дєнікіна вступила до Глинська.
Жорстокий терор білих викликав спротив глинчан, і
20 листопада глинські партизани вибили дєнікінців з Глинська. Однак невдовзі
дєнікінці великими силами повели наступ на Глинськ, знов захопили його і
жорстоко розправилися з повстанцями. Багато партизанів були вбиті (могили їхні й
досі є на кладовищі), а решта відступили через Манькові ліски на Олександрівку і в
Прилуцький повіт. 29 листопада до Глинська вступила Червона
армія.
Після чергового відновлення радянської влади
частина глинчан приєдналася до Червоної армії, а частина всіляко уникала воювати
за більшовиків. Відновлені більшовиками вилучення хліба викликали збройний опір
селян. В околицях Глинська діяв повстанський загін Кирила Вовка. В грудні 1920
року він напав на червоних, які саме вилучали зерно у чеберячан. Вбиті червоні
поховані в Глинську, їхня могила і досі є в сквері біля аграрного
ліцею.
Невдовзі після закінчення громадянської війни був
утворений Глинський район і Глинськ став райцентром. Однак він був позбавлений
статусу міста і став вважатися селом.
Уряд Лєніна в той час пішов на поступки селянам і
дозволив їм вільне господарювання та вільну торгівлю продуктами своєї праці. В
Глинську знову відкрилися лавки євреїв. Зростало сільськогосподарське
виробництво і добробут селян.
Однак Сталін, що прийшов до влади в СРСР після
смерті Лєніна, захотів поставити все сільськогосподарське виробництво під
контроль компартійних чиновників. Для цього він вирішив відібрати у селян їхню
землю і створити на ній колгоспи. Глинчани чинили опір колективізації. Частина з
них взяли участь в діяльності повстанської організації під проводом Луки Клітки,
що діяла в наших краях. Глинський осередок цієї організації очолював Сидір
Мілько. Зрештою, влітку 1930 року 168 глинчан були арештовані, 27 з них
розстріляні, а решта відправлені до концтаборів.
Приблизно в той же час владою були закриті
Воскресенська та Миколаївська церкви. В першій з них було влаштовано клуб, а в
другій – пекарню.
Селяни, однак, не хотіли працювати в колгоспах, де
їхня праця дуже погано оплачувалася. Тоді комуністичне керівництво СРСР
влаштувало в Україні голодомор. Взимку 1932-1933 року у селян відбирали харчі і
вони вмирали від голоду. За розрахунками, біля 500 глинчан (біля 20% тодішнього
населення села), в т.ч. біля 200 дітей, вмерли від голоду або виїхали з села
назовсім. І потім протягом всього колгоспного періоду більша частина глинської
молоді виїжджала з села, не бажаючи працювати в колгоспі. Від 1930 року
кількість дворів у Глинську постійно знижувалася.
Після голодомору робота двох глинських колгоспів –
ім.Будьонного та ім.Літвінова - поступово налагоджувалася. Облік праці
колгоспників робився в трудоднях, за працю платили зерном. Глинська школа стала
середньою, в селі були відкриті районна лікарня на 50 ліжок та родильний
будинок. В 1940 році була побудована двоповерхова «біла» школа. Однак під час
комуністичного терору 1937-38 років кільканадцять глинчан були розстріляні або
кинуті до концтаборів.
Після нападу гітлерівської Німеччини на СРСР
багато глинських чоловіків були призвані до лав Червоної армії. На початковому
етапі війни особливо відзначився 20-річний лейтенант-артилерист Григорій
Волнянський, який загинув під Тулою, відбиваючи атаки німецьких танків, що
рвалися до Москви. Його подвиг був посмертно відзначений орденом
Лєніна.
Коли 10 вересня 1941 року німецько-фашистські
окупанти вступили до Глинська, вони зберегли обидва місцеві колгоспи і змусили
глинчан працювати на німецьку армію. Бургомістром Глинська став колишній вчитель
німецької мови Кирило Гусениця. Кількох комуністів, залишених у селі для
організації опору, німці та поліцаї стратили. В Глинській школі при німцях
працювало тільки чотири класи, бо давати українцям ширші знання німці не вважали
за потрібне. Відкрилася Миколаївська церква. Працювала й лікарня. Лікар Андрій
Коваленко та фельдшер Андрій Сеник вилікували кількох поранених радянських
бійців. Вони видавали багатьом глинчанам довідки про хвороби і цим рятували їх
від відправки на роботи до Німеччини.
За два роки окупації німці та поліцаї розстріляли
27 глинчан, 281 було відправлено до Німеччини.
На фронтах
Другої Світової війни воювало біля тисячі воїнів-глинчан, 260 з них загинули.
Найбільші втрати понесли роди Драчів (12
загиблих), Худоліїв (10 загиблих), Тимченків (9 загиблих).
За військову
доблесть 629 воїнів-глинчан нагородили радянськими орденами і медалями.
Відчайдушний розвідник Володимир Арцишевський був нагороджений дев’ятьма
бойовими орденами.
Після визволення Глинська від німців місцеві
колгоспи знову стали працювати на радянську державу. Школа знову стала
десятирічкою. До Глинська був переведений дитячий будинок. Його вихованці ходили
до школи разом з глинськими дітьми і кількість учнів у Глинській школі тоді
сягала тисячі.
В 1947 році відкрився індустріальний технікум.
Щорічно в ньому навчалося 480 учнів. Трохи пізніше для його працівників і учнів
були побудовані два двоповерхові житлові будинки (один з них напроти
школи).
В приміщенні колишньої Воскресенської церкви діяв
клуб, в якому демонструвалися кінофільми.
В 1945 році було перегороджено греблею струмок
Глиняк і викопано ставок.
В 1950 році обидва глинські колгоспи, а також
заруднівський, сурмачівський і шумський були об’єднані в один великий колгосп. Спочатку він носив
ім’я Малєнкова, а потім Свєрдлова. Однак за роботу
там платили мало і люди жили бідно.
На початку 1950-х років у глинську запрацювала
дизельна електростанція – спочатку технікумівська, а потім
колгоспна.
В 1954 році відкрилося автобусне сполучення
Глинська з Ромнами. В 1957-58 роках центральна вулиця села була вимощена
бруківкою, а дорога на Ромни через Андріяшівку
заасфальтована.
В 1955 році в Глинську запрацював перший
телевізор. Він був встановлений у школі.
В 1959 році Глинський район було ліквідовано, а
його територію приєднано до Роменського. В колишній будівлі районного комітету
комуністичної партії, який стояв на місці теперішнього меморіалу загиблим у
війні, розмістили поліклініку, а в двоповерховій будівлі райвиконкому – лікарню
на 100 ліжок.
В 1960 році колгоспникам розпочали платити
зарплату грішми. Змінна норма виробітку за І розрядом оплачувалася в
розмірі 50 копійок, а за
VІ розрядом – 1 рубль 10 копійок. Все вироблене колгоспом м’ясо і 83% молока з села вивозилося.
Людей, які виносили
продукцію свого господарства на базар, влада стала таврувати як спекулянтів, і
базар невдовзі припинив свою діяльність. Магазини ж, які належали Глинському
споживчому товариству, торгували вкрай обмеженим переліком як промислових, так і
продовольчих товарів, більшості яких не вистачало.
В 1966 році індустріальний технікум був
переведений до Ромен, а в його приміщеннях було розміщене сільське
професійно-технічне училище, переведене з Ромна. Училище розпочало готувати в Глинську
механізаторів сільського господарства – трактористів, комбайнерів,
водіїв. З 1977 року СПТУ почало
надавати своїм учням і повну середню освіту. Були збудовані 4-поверховий
навчальний корпус училища та 5-поверховий гуртожиток для його
учнів.
У 1968 році замість
дитячого будинку в його приміщеннях була розміщена допоміжна школа-інтернат для дітей з вадами фізичного і
розумового розвитку. В грудні того ж
року згорів клуб – колишня будівля Воскресенської церкви. Приблизно тоді ж під
тиском влади була знову закрита Миколаївська церква, і в ній розмістили склад
склотари.
В 1970-х роках був побудований новий Будинок
культури, однак через низьку якість будівельних робіт він почав руйнуватися і на
початку 1990-х років був, зрештою, закритий, як небезпечний для
використання.
В 1982 році в селі введене в дію нове двоповерхове
приміщення поліклініки на 150 відвідувань за зміну. Однак в 1984 році був
закритий родильний будинок – надто мало дітей стало народжуватися в
Глинську.
В 1982 році в селі був побудований асфальтовий
заводик і протягом 1980-х років основні вулиці Глинська були заасфальтовані.
Тоді ж у село був заведений природний газ, яким, втім, ще протягом 20 років
користувалося вкрай обмежене коло споживачів.
В 1986 році, коли відбулася аварія на
Чорнобильській атомній електростанції, 8 глинчан взяли участь у ліквідації її
катастрофічних наслідків. Ще чотирьом глинчанам довелося відбути в ті роки
дійсну військову службу в Афганістані під час радянської агресії проти тієї
країни.
В 1990 році вперше після 73 років радянської влади
відбулися демократичні вибори до Верховної Ради України та місцевих органів
влади. Першим демократично обраним Глинським сільським головою став Анатолій
Павленко.
З кінця 1980-х років відновилася служба Божа в
Миколаївській церкві.
Невдовзі після прийняття Верховною Радою 24 серпня
1991 року Акта про незалежність України Глинська сільська рада першою в
Роменському районі підняла над своєю будівлею український національний прапор.
На Всенародному референдумі 1 грудня того року більше 80% глинчан проголосували
за незалежність України.
Наприкінці 1999 року президентом України Леонідом
Кучмою була ініційована земельна реформа, і глинський колгосп був ліквідований,
а його землі розпайовані між колгоспниками, які отримали паї по
Варто пам’ятати про ще деяких людей, діяльність
яких була пов’язана з
Глинськом.
Так, в 1892 році, перебуваючи в Глинську,
засновники нелегальної патріотичної організації «Братство Тарасівців»
М.Базькевич, М.Байздренко, І.Липа і В.Боровик прийняли статут і програму
«Братства».
З Глинськом була пов’язана творчість відомих художників Митрофана
Зінов’єва і Лева Крамаренка.
Перший є видатним російським художником, його твори зберігаються у відомих
музеях України та Росії. Він жив у Глинську тривалий час, а після смерті у 1918
році похований в своїй садибі на Горі. Сьогодні його могила, на жаль, є
занедбаною. Другий – відомий український художник, один з двох найвидатніших
представників українського авангардного та монументального живопису. У 1918-20
роках був завідувачем Глинської художньо-керамічної школи.
Уродженцем Глинська був Яків Тягнибіда, заступник
Голови уряду Української Радянської Соціалістичної Республіки, розстріляний
комуністами в 1938 році.
В Глинську народився Полікарп Плюйко. В 1920-х
роках він був місцевим культпрацівником, а пізніше емігрував до Америки, де став
відомим у діаспорі поетом під іменем Поль Половецький.
Глинчанином був і український поет-байкар Михайло
Хижко, з творчістю якого можна ознайомитися в сільській
бібліотеці.
ТОЙ, ХТО ХОЧЕ ВИВЧИТИ ІСТОРІЮ ГЛИНСЬКА
ДЕТАЛЬНІШЕ,
МОЖЕ ВЗЯТИ В БІБЛІОТЕЦІ КНИЖКУ «НАРИС ІСТОРІЇ
ГЛИНСЬКА»