СВЯТИЙ ВЕЧІР

(травнева ностальгія)

Чи може старість підкрадається помаленьку-потихеньку, що з кожною весною все частіше згадується дитинство, а може виною ота хохляцька сентиментальність, з якої ще Гоголь підсміювався, і яка у кожного мабуть українця міцно сидить у душі. Вона і нашим предкам мабуть підказувала назви сіл та містечок, ніжні та поетичні. Ну в якій ще, скажіть, країні можна зустріти Липову Долину, Погожу Криницю, Біловоди, або врешті Білогорілку?

Дещо сухувата назва мого рідного села, Глинськ, з лишком компенсується назвами кутків, по-міському мікрорайонів.

Поділ - прийшли сюди колись по якомусь ділу чи на заробітки гончари, та й, попристававши у прийми, лишилися назавжди. А глину на свої горшки та глечики копати їздили на Глиняк. І зовсім загадкова Королівка, розтягнулася попід Замковою горою, де від замку віки лише назву лишили. Це мабуть єдине місце в Європі а може й у світі, де так густо, поряд через тин, живуть Королі. Хоч з діда-прадіда вони тут правили хіба що волами.

І зовсім уже незрозуміла Томашівка, бо живуть тут чомусь не Томаші, а Біжики, Приходьки, Олійники та Волнянські.

Мій дід теж був Волнянський.

-Голубої крові, - жартувала бабуся, - Бач яке прізвище панське мав. Коли дід оженився, то крім панського прізвища мав ще будьонівку, шинель і повний "сидір" книжок. Та ще рідкісну на ті часи в селі вищу педагогічну освіту. В школі й працював учителем математики й фізики до війни.

А з війни на наш куток не повернувся із чоловіків ні один. Втім і на інших кутках-мікрорайонах із чоловіками воєнного покоління було зовсім не густо. Тому мабуть до тих, хто прийшов із війни живим, відношення було, особливо у старших жінок, прямо-таки трепетним. Вік, статура та врода тут не грали абсолютно ніякої ролі. Якщо він повернувся ЗВІДТИ, то це вирішувало все. Повага до недавніх солдат Великої вітчизняної була загальною, і нам, підліткам, часом незрозумілою. Коли прибігши додому і зі сміхом перекрививши сусіда, який, п'яненький, прочалапав до своєї хати, замість похвали раптом одержували від бабусі, досі завжди лагідної і спокійної, міцного запотиличника.

-Чого смієшся, телепню, він же фронтовик!

А руки у наших матерів і бабусь були міцні, бо робили роботу і жіночу, й чоловічу. Ростили дітей, та ще довго по війні  все сподівалися, що вийшла якась помилка з "похоронкою" і одного дня повернеться додому їх хазяїн - он у сусідньому селі, говорили, повернувся ж чоловік...

Не знаю, може в других селах і траплялося, але у нас на кутку таких помилок не було.

Сюди, на Томашівку, кожної весни ми з бабусею, (з початку шести десятих жили вже у одержаній нею квартирі майже  в центрі села),  вирушали копати і садити город на старому дворищі, або як ми його жартома називали "наше іменіє". Від "іменія" на той час лишилися старий вишневий садок та величезна, чи може мені малому так здавалося, шовковиця. Із приходом тепла, якраз на копання та посадку городів прилітали з лугу-плавнів Сули, що починалися якраз за нашим садком, міріади трильйонів комарів. Вибиралися ми на город звичайно після школи, надвечір. І тут вже вони нас зустрічали і крові нашої пили-пили, та не могли напитися. Так що город весною мені завжди асоціювався з величезними кровожерними посольськими комарами. А ще з солов'ями та жаб'ячим луговим хором. Мабуть ніде у світі так густо не заселяють кущову площу солов'ї і ніде не чув я такого оглушливого й дружного хору-кумкання жаб, як у моєму селі на Томашівці.

Надвечір, коли сонце ховається за Замковою горою а комарва трохи послабляє свій натиск, перший соловейко нагадує про себе з калинового куща в кінці городу. Кущ той старезний, густо зарослий, і соловей жив там мабуть у літах,  та  досвідчений у співах. Бо пісня  у нього завжди була оглушливо дзвінка, з безліччю колінець, синькоп і плавних переходів - справжній гімн весняному надвечір'ю, який відразу ж підхоплювався солов'ями та іншим птаством по всьому лузі.

-Все, досить працювати - Святий вечір, - говорила бабуся.

Не дуже грамотний у релігії я навіть не задумувався запитати - чому святий, адже ж не Різдво, а початок травня надворі? Втім вечори і справді були святі по своїй чарівності. Теплий земляний дух від скопаного городу ще більш підкреслював чистоту повітря. А до солов'їного різноголосся, то наростаючого, то стихаючого, ніби пульсуючого, спочатку стиха, а далі все голосніше підключався другий хор - жаб'ячий. Як починав він на вечірній зорі своє "кум-кум", то не змовкав до вранішньої й на мить.

Ми йшли до криниці вимити руки та напитися, сідали й стиха перемовляючись, вслухалися в ці монотонно-заспокійливі звуки.

-Бабусю, а про що жаби співають?

-Хіба не розумієш? Он послухай: "Кум-кум, де твій кум? На Дону потонув..." - стиха підспівувала бабуся.

-А чого так жалібно журавлі в плавнях кричать - ніби плачуть?

-Кажуть, що то душі загиблих і не похованих солдат хочуть до нас повернутися, та не можуть. От і скаржаться, щоб і ми почули як їм тужно...

Останній із п'яти бабусиних братів, наймолодший, Микола, загинув у Берліні дев’ятого травня - фактично вже після війни. Може тому вона в ці вечори була якась сумна, могла і сльозу зронити. А то без ніякої ніби на те причини пригорнути мене та погладити по голові. Ніби зітхаючи, й заглянувши на десяток років наперед, вже бачила на ній голубий армійський берет.

-Ну чого ти, ба?.. - зривався я знічено, - Пішли вже додому.

Вдома, повечерявши, я лягав спати, а звідний солов'їно-жабячий хор  хвилями через прочинене вікно накочувався у кімнату і заколисував тихенько: "Кум-кум, де твій кум, на Дону..." . Чи це вже мені снилося, чи то бабуся наспівувала стиха у другій кімнаті?

                             Глинськ - Путивль. В. Лях (Глинський). 1998р