В.А.Сеник

 

ПРО ЩО КРИЧАЛИ ПУГАЧІ

 

Спогади про часи окупації,

написані в 2005 році

 

 

ПІВРОКУ ПЕРЕД ВІЙНОЮ

Новий 1941 рік наш випускний 10 клас Андріяшівської середньої школи відзначав дружно і весело біля ялинки разом з учнями 8-9 класів. В той час не влаштовували вечірок з застіллями і напитками, але було весело. Новий рік – завжди радісне свято. А для нас, учнів випускного класу, воно було особливим. Ми – молоді, сповнені сил і рожевих мрій, були впевнені, що все буде тільки добре і саме так, як ми хочемо. Не було і гадки, що вже через півроку ми опинимося в пеклі страшної, небаченої в історії війни, в полум’ї якої згорять не тільки наші надії, а й життя багатьох із нас.

Але це буде завтра, а сьогодні життя таке квітуче і привабливе, заклопотане лише підготовкою до екзаменів. Однак, по правді сказати, не це було основним. Найважливішою справою була підготовка до випускного вечора. Ми, десятикласники, разом з учнями 9-го класу організували драматичний гурток. Поставили декілька мініатюр на гумористичні теми – такі друкувалися в журналі «Вітчизна».

Підготували навіть п’єсу Т.Г.Шевченка «Назар Стодоля». Назара грав Гриша Олійник, наш шкільний поет, а я виконував роль Гната. Галю грала учениця 9 класу Шолудько Віра. З уривком п’єси виступали навіть на шкільній олімпіаді -  правда, я не був задіяний, обійшлися без мене. Підготували також концерт з піснями і танцями в супроводі струнних музичних інструментів.

Григорій Олійник чудово танцював «Гопак» і «Гречаники». А Мирний Іван, наш силач, показував вправи з гирями. Були в програмі й гімнастичні піраміди. Я читав зі сцени оповідання А.Чехова «Зустріч». Ми, самі учні, виготовляли квитки, продавали на наш концерт спочатку в своєму селі, а потім «пішли на гастролі» в села Гудими, Волошнівку, Ярошівку, Нову Греблю, Василівку. Глядачів було доволі, нас зустрічали тепло, громом оплесків. Грошей було не так багато, але вони були зароблені нами чесно. Так в ще дитячих турботах проходили дні.

 

А в світі вже бушувала війна. Одна за іншою падали до ніг фашистської Німеччини держави Європи. Нам же здавалося, що це нам не загрожує. Між Німеччиною і СРСР, як відомо, тоді діяв договір про ненапад.

Правда, розмови про війну велися, як про щось неминуче. Наперед вирішивши про себе, що ворога будемо бити не на своїй території, приступили до підготовки – навчалися влучно стріляти з малокаліберної гвинтівки. Ті, що стріляли влучно, одержували значок «Ворошиловский стрелок».

А ще на уроках фізкультури ми марширували з дерев’яними макетами гвинтівок. Командував нами учасник фінської війни[1], кривий на одну ногу офіцер. Він мав звичку підкріплювати свої команди заковиристими матюками. Але одного разу наш однокласник, найздібніший серед нас Корж Микола, відповів тому вчителю його ж «термінологією». Після того «нестатутних команд» більше не було.

 

Весна того року була рання й тепла. Снігу взимку було багато. Весняні води утворили широкі простори озер. Бурхливі потоки води з лісу Борисівка затопили наш і сусідські городи. Вода мало не дістала до хати. У нас були великі дерев’яні ночви і я плавав у них, як у човні. Під гуркіт весняного грому оживала природа, раділи і люди, зігріті весняним сонцем. А про молодь і говорити нічого. Молоді в селі тоді було багато. Вечорами з усіх кутків лунали пісні дівчат і хлопців, - і так до пізньої ночі.

Напроти нашого двора росли могутні дерева: верба, берест і осокір. На одному хлопці влаштували гойдалку. Не переказати, скільки гамору, сміху і молодого запалу чулося звідусіль. Настрій псували тільки часті нічні крики пугачів, що долинали з ближніх кладовищ (покійників тоді ховали неподалік від садиб).

-               Війна буде, - казали старі люди. – Так пугачі кричали перед Першою Світовою...

А війна й справді йшла вже близько від наших кордонів. Тривога пробиралася в душі людей, та ми все ж сподівалися, що якось минеться і все буде, як є. Настрою додавали фільми, що їх показували в клубі двічі на тиждень. З захопленням по декілька разів дивилися «Якщо завтра війна» і «Три танкісти»[2]. Скрізь лунала улюблена пісня «Катюша». Співали навіть позбавлені слуху – тобто, не голосом, а душею.

 

ЗАВТРА БУЛА ВІЙНА

А час невпинно йшов. Наступили випускні екзамени – вони були успішно складені. Залишався останній і найприємніший «бар’єр» перед виходом у самостійне життя – випускний вечір. Він повинен був відбутися з суботи 21 на неділю 22 червня 1941 року.

Перед ним трапилася подія, яка збентежила багатьох, але не наш 10 клас. Увечері, коли я прийшов до клубу подивитися фільм, мені показали газету з невеликою заміткою, в якій говорилося, що в англійських і американських газетах з’явилася інформація, що біля кордонів СРСР зосереджено біля 2,5 млн солдатів, а також велика кількість різної техніки, і що війна Німеччини з СРСР повинна розпочатися найближчими днями. Але тут же була надрукована реакція радянського уряду, який «з усією відповідальністю» заявляв, що це провокація, яка має на меті посварити нас з Німеччиною і є від початку до кінця брехливою[3].

Скоро ми забули про замітку і повністю зайнялися підготовкою до вечора. Весь день напередодні дівчата наші разом з «класною мамою» - так ласкаво ми називали нашого класного керівника Король Неонілу Денисівну – пекли і смажили. Одним словом, все йшло за планом і на вечір все було готове. Хлопці прикотили діжку пива відер на 5. Купили в магазині горілку і все, що можна було купити до нашого столу. В той час вибір був невеликий. Але в цілому у нас вийшов щедрий стіл з випивкою, закускою і гарячими стравами. Столи були накриті в класі. Чекали на гостей з району, а також на місцеве керівництво. Батьків тоді запрошувати не було заведено.

 

Вечір розпочався урочистою частиною. Атестати зрілості вручав директор школи Науменко Павло Семенович, викладач історії. Він був моїм улюбленим учителем, як і його предмет. Сам високий, з відкритим обличчям, а своєю постаттю нагадував армійського комісара з кінофільмів. На уроках історії я старався навіть подих стримувати, слухаючи його розповіді. Він давав мені історичні книги, радив, що прочитати, розповідав епізоди з свого життя. Павло Семенович раніше був чекістом[4]. А одного разу він запросив мене в гості і показав іменну зброю - наган, навіть дав потримати його в руках. Я в нього старався бути першим учнем з історії, і вже тоді намітив свій шлях на майбутнє.

Забігаючи наперед, скажу, що Павло Семенович пройшов війну і повернувся живим і здоровим. Після війни працював директором Перекопівської середньої школи, іноді бував у мене в домі, а потім виїхав кудись за межі району. Минули роки, і вже я працював директором Перекопівської школи. Завжди пам’ятав Павла Семеновича і повністю намагався наслідувати його в своїй роботі.

Повертаючись до розповіді про випускний вечір, зауважу, що, одержуючи атестат зрілості з рук Павла Семеновича, я йому мимоволі поклонився.

Після урочистої частини ми разом з гостями зайшли в клас. Все було чудово. Ми – молоді й щасливі, здавалося, нам все під силу.

 

Почесні місця за столом зайняли керівники села та кілька чоловік, запрошених з району, зокрема, завідуючий райвідділом освіти Діброва Степан Омелянович. Своєю зовнішністю він нагадував поета Маяковського – високий, плечистий, з красивим обличчям і твердим підборіддям, що свідчило про сильний характер цієї людини. Він був розумний і заслужено користувався авторитетом. Всі визнавали його зверхність.

На жаль, у мене з Степаном Омеляновичем була пов’язана одна неприємна історія. Подія ця сталася ще коли я учився в 5 класі, а запам’яталась на все життя. В той час було так заведено, що класні чергові на час чергування приносили з дому скатертину на стіл і вишиті рушники, які вішали на портрети вождів ще й прикрашали паперовими квітами. Трапилось так, що я разом з однокласниками Батіжевським Тимофієм і Смирницьким Юрою залишилися після уроків і, не думаючи про наслідки, взяли по одній квітці невідомо для чого. Наступного дня про це знала вся школа.

Ми троє з понурими головами стояли перед класом. Прийшов і Діброва С.О., тоді директор нашої школи. Що нам говорили – вже не пам’ятаю, а от слова директора запам’ятав на все життя. Звертаючись до вчительки, він сказав:

-               У такого шанованого батька і такий нікчемний син (це про мене).

Краще б мене грім ударив, ніж таке почути! – адже батько для мене був понад усе, я прагнув наслідувати його у всьому – і раптом такий удар.

Минули роки. Я став учителем, потім директором школи, і, мабуть пам’ятаючи той випадок, ніколи не дозволяв собі ні за яких обставин ображать і принижувать учнів. Наскільки це виходило – не знаю, але я старався.

 

На вечорі серед гостей був наш учитель, класний керівник до 7 класу Данік Сергій Денисович. Це була особлива людина. Зовні дуже гарний, завжди з гордо піднятою головою, а його чорні кучері нагадували О.С.Пушкіна. Відзначався він надзвичайною енергією і нагадував стиснуту до краю пружину. В ньому було скільки молодецького пориву, що, здавалося, ще трохи, і він відірветься від землі й зникне за хмарами. Мине небагато часу і станеться саме так... Ми всі його дуже любили.

Серед гостей був і Ю.К.Маруня, головний ідеолог Глинського районного комітету КП(б)У[5]. Були й інші знатні особи району, але я їх не пам’ятаю. За столом хлопці сиділи окремо від дівчат. Впереміжку сидіти вважалося нескромним.

Горілку відкрито пити нам було соромно. Так ми з нашою доброю і одночасно суворою класною мамою пішли на хитрість: до кожної вази з квітами пригорнули пляшку горілки. За цілий вечір ми були легенько випивши і лише один з нас ледь помітно сп’янів. Гуляли, співали, а чи танцювали – не пам’ятаю.

 

Але згадую і нині, як з групою моїх однокласників: Миколою Коржем, Рябком Власом, Якименком Василем, Татарином Володимиром, Бутко Надією, Хоронько Галею – зайшов в учительську (тоді це звалося канцелярія). У школі то було «святе» місце. В канцелярію школярам не дозволялося не тільки заходить, а навіть заглянути. І попадали туди лише ті, хто натворив щось в «особливо великих розмірах».

Ми, тепер вже випускники, без страху сіли на дивані й на стільцях. І в моїй пам’яті спалахом блискавки згадалося минуле.

Двічі мене заводили в канцелярію, як злісного порушника. Першого разу я, а також двоє переростків: Дудченко Федір, старший на 4 роки, і Шевченко Григорій, старший на 3 роки, - чергували. Дудченко приніс до школи «пушку» - так звалася трубочка з бузини. В неї закладали дві пробки з клоччя, а потім вставлялася паличка, на зразок велонасоса. Під дією спресованого повітря з трубочки вилітали пробки. Цією «зброєю» хлопці попадали в картину, на якій дружньо на дивані сиділи Ленін і Сталін. За перерву картина перетворилася на решето.

Винних шукали недовго, і вже на наступному уроці ми втрьох були в канцелярії перед директором. Директором тоді був Оврамець. Худий, чорний і злий, своєю постаттю він нагадував бабу Ягу. Поряд з собою, по правий бік, він завжди тримав рулон паперу. Того рулона не одному довелося «скуштувати». Попало по разу й хлопцям. Мене на той раз Оврамець пожалів – малий я був зростом проти них. Закінчилося це тим, що хлопців вигнали зі школи, а я обмежився переляком.

Іншого разу я потрапив до канцелярії вже як головний заводій досить скандальної історії. А діло було так: нашою вчителькою в 2 і 3 класах була німкеня Бреус Олександра Сергіївна – вчителька від Бога. А вже що вродлива, так і не передать. В міру повненька, з гарною постаттю, правильними рисами обличчя, світлим хвилястим волоссям і добрими блакитними очима – таких очей я ні у кого більше не бачив. У неї всі навчалися добре, а я був відмінником. Бувало, кожного вислухає, допоможе, дасть пораду, похвалить.

Якраз в той час йшла кампанія – засуджували «ворогів Радянського Союзу, націоналістів, які хотіли відірвати Україну від братньої сім’ї радянських народів» - Скрипника[6] і Любченка[7].  Одного разу відчиняються двері і разом з нашою вчителькою заходить до класу згорблена особа із злим обличчям, яка нагадує чудовисько. Відразу сідає за стіл (а вчителька стоїть) і задає запитання, не пам’ятаю яке. В класі – ліс рук, моя мабуть найвища, бо запитують мене. Відповідаю, теж не пам’ятаю, що, але оцінку моєї відповіді запам’ятав назавжди:

- Дурак, сядь!

Що було далі – не пам’ятаю.

А через якийсь час до класу зайшов директор Оврамець з молодою жінкою і відрекомендував її як нашу нову вчительку. Ми принишкли. Але на другий день твердо заявили:

- Верніть нашу вчительку!

Пішла чутка, що її арештували, а пізніше це підтвердилося – вчительку нам не повернули. А нову вчительку (не пам’ятаю її прізвища) ми не визнавали – під моїм керівництвом зривали уроки і взагалі чого тільки не витворяли. Навчатися не хотілось, правда, відмінником я був ще і в 4 класі, а далі було вже по всякому. Здавалося, що на хороших вчителів мені не везло, а якщо чесно, то і сам я був ще та «птичка».

 

Мабуть, кожний із випускників в ті хвилини в канцелярії згадав щось своє. А потім ми встали і розійшлися, та так, що того вечора більше і не сходились. Але попереду була ще ніч, а з приходом дня розпочиналося нове життя. Всі разом пішли на шлях зустрічати схід сонця. Потім був короткий сон. Прокинувся на полу (тоді було так заведено – піл заміняв ліжко, особливо влітку) у Рябка Власа. В хаті – дівчата, хлопці.

- Війна почалася! - почув я. – Німеччина напала на Радянський Союз.

 

ПЕРШІ ДНІ ВІЙНИ

Ця звістка не викликала особливих емоцій. Про війну постійно говорили і звикли до її неминучості. Виховані на літературі і кінофільмах про героїзм Червоної Армії, ми думали лише про те, щоб побувати на фронті, розгромити ворога і вернутись героєм.

Правда, мені інколи з тривогою згадувалися слова батька, Сеника Андрія Мусійовича, коли в 1938 році, в період загарбання Німеччиною Чехословаччини, він був на короткий час мобілізованийї до Червоної армії, а потім повернувся. Батько, який від початку Першої Світової війни був на фронті, воював, за що був нагороджений двома Георгіївськими хрестами, заявив тоді з гіркотою, що армія до війни не готова. Основний її командний склад репресований, дисципліна і порядок не відповідають нормам. Всіма параметрами вона поступається царській армії. І якщо розпочнеться нова війна, то німці дістануть нашої місцевості. Але хто дослухається до старших? В молоді роки завжди здається, що ми знаємо більше за наших батьків.

Всі чекали, що скаже Сталін, але він мовчав. Замість нього по радіо виступив Молотов. Він сказав, що Німеччина напала віроломно, без оголошення війни, порушивши всі дипломатичні домовленості, а закінчив заявою, що ворог буде розбитий і ми переможемо.

Наступного дня біля сільради відбувся мітинг. Від райкому партії виступив Маруня. Він закликав до мобілізації всіх сил на розгром фашистів.

Тоді ще не всі усвідомлювали трагічність подій. Наступного вечора ми слухали радіопередачі у сусіда Галика Григорія, який мав радіоприймач «Колхозник». Запам’ятався виступ письменника Шолохова: «Со времен татарского ига русский народ никогда не бывал побежденным, и в этой отечественной войне он непременно выйдет победителем».

 

А далі почалися будні тилу війни. Вона, здавалося, була далеко і треба було жити. Потрібно було забезпечувати армію – назрівали жнива. Селяни займалися своєю звичною справою. А з фронту, що не день, надходили все тривожніші повідомлення.

Між тим міліція отримала наказ негайно вилучити у населення мисливську зброю. Здав свою рушницю і мій батько. Казали, що в Глинську ті рушниці в кузні розбивають молотами. Після зброї довелося здавати і радіоприймачі[8]. Так своя ж влада залишила нас без зброї і без будь-якої інформації про справжній хід подій на фронті.

Панувала якась невизначеність. Що робилося на фронтах – ніхто до пуття не знав. Знали тільки одне: наша армія залишає ворогові один рубіж за іншим, а тому необхідно готуватися до оборони.

Третього липня по радіо виступив з промовою Сталін. Він запевнив, що радянський народ під керівництвом комуністичної партії переможе і ворог буде розгромлений.

- Перемога буде за нами! - так закінчив Сталін своє звернення до народу.

З тривогою в серцях ми слухали, а потім читали в газетах ту промову. Особливо непокоїло, що Сталін вимагав знищення хліба, худоби, майна, щоб вони не дісталися ворогові. Але нам все ще не вірилося, що війна докотиться й до нашої місцевості.

Тим часом вогонь війни вимагав все нових жертв. Спочатку мобілізували тих, що в останній рік чи два проходили строкову службу[9]. Потім черга дійшла до інших солдат запасу. Щодня в нашому селі когось та проводили на війну. На проводи збиралися цілим кутком. Старалися хоч ненадовго забути про страшне горе, що навалилося на людей, як сніг на голову. Думалося ворога бити на його території, а сталося так, що й на своїй відступаємо.

Пам’ятаю, раз вранці, коли сонце тільки зійшло, я вийшов за ворота і побачив уже звичну картину, яка болем давила серце. Сусідка Ганна проводила на війну свого чоловіка Дудченка Івана Васильовича. Вже помітно вагітна, вона притулилася до нього, обхопила руками, ніби старалася вирвати його з полум’я війни, але марно. Ні крику, ні сліз – знесилено впали руки жінки і пішов Іван. Пішов і загинув без вісті, так і не побачивши своєї доньки. Говорили, що бачили його в бою десь на мосту, і, що б’ючись до останнього подиху, потонув він у річці. Документи його теж пропали. Тому жінка його Ганна з дитиною так і не одержувала потім пенсії на дитину, так і не визнали Ганну вдовою солдата...

 Я проводив майже всіх сусідів на війну. Бачив горе, море сліз. Але бачив і героїзм жінок, які несли на своїх плечах непосильну ношу праці, турботи за дітей, життя впроголодь. Без таких жінок, якими були наші матері й сестри, перемоги б нам не бачить.

 

В ТИЛУ ВІДСТУПАЮЧОЇ АРМІЇ

Розпочиналися жнива. Мене призначили об’їждчиком – тобто, наглядачем за полем. В мої обов’язки входило наглядати за посівами взагалі і, основне, дивитися, чи не проникли з лісу Борисівка диверсанти. Обхід розпочинався з Борисівки. Там зустрічав дівчат, які приходили по дрова, і ми весело спілкувалися. Далі прямував до озера Байкового. Там зустрічався з Петром Козаченком (він прибув десь з заходу). Петро охороняв колгоспну куроферму, яку вивезли на бурякову плантацію для винищення довгоносика. Іноді підкріплювалися яєшнею, яку там і смажили. Обійшовши все поле, під вечір повертався додому.

Одного разу трапилася пригода. Жито косили комбайном. Самохідних тоді ще не було, і потрібно було ріжки поля обкошувати вручну. Того дня цю роботу виконував Гусак Михайло. Комбайн повинен був прибути лише наступного дня, і на цьому краю нікого не було, хіба що на озерах пасли худобу пастухи. Дядько Михайло, пообідавши, знічев’я став розглядати сонце крізь скло пляшки. Цю незвичайну картину здаля побачили пастухи, сповістили своїх батьків, ті – сільраду, а звідти повідомили в район. Невдовзі, спускаючись з гори в урочище Гавриленків, я побачив, як 12-15 вершників оточують поле. «Диверсанта» знайшли сплячим, без штанів, у довгій сорочці (щоб ноги засмагли). Картина була просто екзотична. Його змушували дати посвідчення, а тут і я підійшов. Підтвердив, що це мій дядько, чоловік сестри моєї матері. Одні вершники матюкалися, інші сміялись. Однак Михайла забрали і повели в сільську Раду. Розказували потім, що так спішили зловити диверсанта, що один, стрибаючи в сідло, коня перескочив і поламав руку – а може жартували. Хоч тоді було й не до жартів.

 

В Перекопівці, недалеко від станції, проклали залізничну колію вглиб соснового лісу, де влаштували майданчик для складування боєприпасів. Був там і я одного разу – розвантажували ящики з снарядами і складали в штабелі вздовж колії. Це відбувалося щовечора протягом тривалого часу. Ми вже знали, що ворог під Києвом. Війна чорним крилом намагалася пригорнути і нас.

Звідкілясь з’явилися люди, багато людей. Під горою Чистого, до Гавриленка, на узбіччі гори викопали довгий широкий окоп. Такий самий, але коротший викопали вздовж дороги на Анастасівку. Прибула команда спеціалістів ремонтувати містки на шляху Київ-Суми.

Десь близько тижня я був на будівництві аеродрому. Між Глинськом і Шумськом для нього вирівняли поле. Людей туди зібрали багато, і переважно молодь. Кожне село стояло своїм табором.

 

В цей час нашу родину спіткало горе. Батько мій, відомий на весь район лікар, потрапив до в’язниці. В той час аборти були заборонені законодавством. Але батько був змушений порушити той закон, не маючи змоги відмовити високим посадовцям району. На прохання першого секретаря Глинського райкому партії Кузьменка Івана Андрійовича він зробив аборт дружині голови волошнівського колгоспу.  Ніяких ускладнень із здоров’ям у тієї жінки не було, але про цей факт стало відомо і батька притягли до відповідальності.

Слідчі в Глинському суді були батьковими друзями і порадили щиросердечно признатися, що батько й зробив. Справу передали до суду. Але справу в суді розглядав не глинський, а роменський суддя за участі роменського ж прокурора. Вони, незважаючи на протести жителів Глинська, відміряли батькові чотири роки.

Вранці наступного дня я пішов у Глинськ. Міліція знаходилася в будинку, де нині сільська рада. Попрощався там з батьком, гірко заплакав і побрів додому. До приходу німців у наші краї залишалося менш ніж півтора місяці.

Надія визволити батька ще залишалася – справу мав переглядати обласний суд. Але для цього необхідно було найняти адвоката і зібрати деякі справки. Мати пішла по характеристику в райвиконком. А батько до суду займав посаду завідуючого відділом охорони здоров’я Глинського району. Кузьменко характеристики не дав, хоч правопорушення було здійснене саме на його наполегливе прохання. Мати вийшла від нього на вулицю і, не стримуючи сліз, пішла додому. Дорогою зустріла знайому єврейку, що працювала в магазині-коморі, там, де тепер у Глинську зупинка автобусів. Єврейка запитала, в чому справа, а дізнавшись, що немає за що найняти адвоката, позичила необхідну суму грошей без ніяких зобов’язань. Щоб поправити фінансове становище сім’ї, мати продала корову, але вже не наспіх, а по-господарськи.

Обласний суд таки виправдав батька і він повернувся додому. До приходу німців залишалося три тижні. Батькові дозволили працювати за спеціальністю і на тій самій посаді, але за ним залишилася репутація «потерпілого від радянської влади». Це дало йому потім можливість робити багато патріотичних справ в боротьбі з фашистами.

 

НАПЕРЕДОДНІ ОКУПАЦІЇ

Коли районне керівництво переконалося, що німці невдовзі окупують і нашу місцевість, стали поспішно створювати запаси продуктів для майбутніх партизанських загонів. Однієї ночі до нас у двір заїхали дві підводи. Невідомі мені й матері люди – двоє чоловіків – заявили, що у нас буде розміщений тайник для зберігання борошна, а тому необхідно сховати його в надійному місці. Мати відповіла, що господар знаходиться в тюрмі, а без нього вона не може приймати подібні рішення. Виявилося, що їм про це відомо. В категоричній формі було сказано, що господар був би не проти. Після цього мати дала згоду прийняти вантаж – 28 мішків борошна. Частину їх поскладали в хаті за комином, а інші в комірчині. Обіцяли ще завезти сало і мед, але не привезли.

Чотири рази потім приїжджали ночами по борошно, але забрали не все. Залишилися незабраними 4 мішки.

 

Протягом всього літа молодь допризивного віку залишалася вдома. Призвані були тільки ті, які ще в школі дали згоду навчатися у військових училищах. Так був призваний мій однокласник, з яким я сидів за однією партою, Нехаєнко Павло Іванович і декілька хлопців 1922-1923 років народження.

Молоді тоді по селах було багато. Над тим, що нас чекає в майбутньому, ми особливо не замислювалися. Центром, де збиралася молодь Андріяшівки, було село Гудими. В Глинському районі воно було на першому місці. Тамтешній колгосп імені ХVІІ з’їзду ВКП(б) вважався передовим. Він збирав високі врожаї зернових, мав найбільшу в районі гусоферму біля р.Сули, вирощував кавуни. На базарній площі був ларьок, де продавали їх та інші дари ланів. Колгосп першим в районі електрифікував своє село і навіть побудував свій будинок відпочинку в сосновому лісі за селом, де відпочивали колгоспники з гудимівського та інших колгоспів району. Але справжнім раєм для молоді був молодий парк, де росли чудові дивовижні дерева – каштани. Вся площа парку була відкритою. Радували око також доглянуті клумби квітів з добором різних видів. Парк так і притягував до себе молодь.

Часто в Гудимах бував і я, зустрічався з своїми товаришами, вчорашніми однокласниками Коржем Миколою, Хоронько Галиною, Бутко Надією, з багатьма нашими дівчатами й хлопцями. Бував там і наш однокласник Татарин Володимир, який жив на хуторі Братському, але часто приходив у Гудими, мав там дівчину, з якою зустрічався. Це була, не знаю точно, чи сестра, чи дочка голови колгоспу Кашуби Луки.

Хто сказав, що під час війни пісень не співали? Співали ще як! Щовечора я повертався з Гудим додому після 12 години ночі. Це було цілком безпечно – випадків грабежів, хуліганських нападів взагалі не було.

 

А війна все ближче й ближче наближалася до наших домівок.

Спочатку на шляху з боку Лохвиці з’явилися підводи, на кожній з яких сиділо по 10-12 чоловік. Підвід було багато і рухалися вони в напрямку на Ромни.

Йшли один за одним ешелони товарних поїздів на захід. Вагони часто були відкритими, і видно було, як в них сиділи солдати, звісивши ноги. Інколи вони співали, жартували. Поїзди рухалися на малій швидкості. Техніки, яку везли б поїздами на захід, ми не бачили.

Почалася евакуація людей з великих промислових міст. З ешелонів, що поволі котилися на схід, байдужими очима дивилися люди, зморені дорогою і сумними думками про війну.

Напружено працював військкомат. Призивалися хлопці 1922-1923 років народження, а потім і чоловіки старшого віку. Військкомат для зручності проведення тотальної мобілізації розмістився в селі Москалівці. Набрані команди мобілізованих відправляли в напрямку Липової Долини.

Я супроводив хлопців у Москалівку якраз того дня, коли в небі над районом з’явилися німецькі літаки. Вони почали обстрілювати нас з кулеметів. В паніці люди стали розбігатися. Майже всі призвані повернулися додому. Не повернувся тільки мій однокласник Олійник Григорій Несторович та ряд активістів, директор нашої школи Науменко Павло Семенович в їх числі.Вони пішли на фронт.

Наступного дня німецька авіація бомбардувала андріяшівську станцію. Бомби попали в вагони, навантажені снарядами, а також у приміщення МТС[10], де був розміщений склад Дніпровської військової річкової флотилії[11], підрозділи якої відступали нашими місцями. Інша частина цього складу була розміщена в сосновому лісі біля хутора Мельники – туди бомби не впали.

Відчувалося, що фронт наближається, але де він - ніхто точно не знав. Газети не надходили, радіо перестало працювать. Ніхто ніким не цікавився, ніяких вказівок не давав – був повний хаос!

В який важкий час ми жили! Можна тільки дивуватися самій силі життя, прагненню народу вижити. Надія на те, що життя триватиме, що наступить новий день, людей не полишала.

Неминучість окупації зупинила роботу в колгоспі. Люди розбирали по дворах інвентар. Чоловіки, поки їх не призвали на фронт, сперечалися, кому які дістануться воли. В полі залишався немолочений хліб.

В зв’язку з наближенням фронту самі військові запалили свої склади в МТС і в сосновому лісі біля Мельників. На складах МТС, зокрема, було багато військового одягу – матроське обмундирування, ковдри. Багато того добра згоріло, але дещо лишилося і для людей. Мій батько купив тоді декілька матроських штанів, у яких я ходив до 1949 року, поки закінчив інститут, а з ковдри мені пошили пальто. Так що Андріяшівку частиною того, що не згоріло, зодягла Дніпровська флотилія.

Якось, вийшовши увечері за двір, я був вражений побаченим. Попід дворами вздовж шляху з краю в край в повній тиші стояли коні, брязкаючи удилами, а біля них – вершники в довгих чистих кавалерійських шинелях і з шаблями– видно, ще не брали участі в боях. Видовище стало особливо величним, коли зійшов місяць. Пересувалися вони, як тіні – жодного слова!

Я пішов спати, а вранці на шляху вже нікого не було. Ніби наснилося все.

Це була та сама кавалерійська частина, яка невдовзі в Бобрику попала під армаду німецьких танків і героїчно загинула. В пам’ять про це років через 20 там, у Бобрику, поставили невеликий обеліск з танковою баштою. Він стоїть і тепер.

 

Числа 6-7 вересня ми з Рябком Власом, Зеленим Олексієм, Батіжевським увечері викрали човен у Майфета С. і канавою відтягли в очерет. Тягти було важко, особливо по мілководдю, все ж дотягли до Сули в районі Княжини. Думали, що доведеться переховуватися після приходу німців. Пізніше, коли виявилося, що в цьому потреби немає, човен господарю повернули.

9 вересня я прийшов у центр села, де зустрівся з Наріжним Анатолієм і Литвиненком Михайлом. В обох магазинах двері були виламані, а самі магазини спустошені.

Заглянули ми і в приміщення сільської Ради. Двері були замкнуті, але вікно в двір виявилося відкритим. Через нього ми проникли в приміщення. В кабінеті міліціонера на столі лежав портфель з паперами. Шевченко Григорій витрусив папери за вікно, а портфель з доброї хромової шкіри забрав з собою. На полицях лежало багато папок з паперами. Чомусь ми вирішили спалити той «архів». Тут же під вікном і здійснили свій план.

Коли папери догоряли, нагодився секретар сільської Ради Керкун, який потім погрожував все розповісти німцям. А ми пообіцяли його вбити. Це було так переконливо, що він повірив і, мабуть, злякався.

Увечері знову бомбили МТС.

 

ПЕРШІ ДНІ ОКУПАЦІЇ – НІМЕЦЬКА СИЛА ПОВЗЕ НА МОСКВУ

Настав фатальний день 10 вересня 1941 року.

День був сонячний і лагідний. Шлях спустів. Все нагадувало тишу перед бурею. Десь з боку андріяшівської станції чулися поодинокі вибухи. Підскакуючи на вибоїнах, в бік Ромнів проїхала полуторка[12]. В кузові, тримаючись за кабіну, стояли два солдати. І знову все затихло.

Раптом з боку Лохвиці з’явилася колона танків, яка рухалась на Ромни. Думаючи, що це наші танки, ми пішли назустріч. А вони саме і зупинилися біля нашого двору. Лише підійшовши близько ми звернули увагу, що танки пофарбовані в брудно-зелений колір, а збоку на баштах намальовані білі хрести. Подумали, що попали в халепу, але тікати було пізно, та й хапати нас ніхто не збирався. Люди, переборюючи страх, дивилися через ліси, що творилося на шляху. На танках і бронетранспортерах лежали і сиділи голі по пояс вороги з блискучими від поту і жиру спинами. Вони весело перемовлялися між собою і голосно сміялись.

Люди стали підходити ближче – цікавість перемагала страх. Німці теж сплигували з техніки на землю і підходили ближче до людей. Пам’ятаю, біля нас стояла Баранік Санька, зодягнена в полотняну фарбовану спідницю. Так вони мацали полотно руками і голосно сміялись.

Був і такий факт: сім’я Бараніка Платона Микитовича вийшла з квітами і вітала німців радісними вигуками. Німці радо приймали квіти і махали руками, щось кричали.

На танках і бронетранспортерах стояли спарені по чотири кулемети, задравши товсті хоботи в небо. Потім пролунала якась команда і колона рушила, але невдовзі знову зупинилась. Німці загоготали, як гуси, повертаючи хоботи кулеметів – з-за лісу показався радянський літак. Він летів низько. Тут же на нього хлинула лавина кулеметного вогню. Через хвилину літак загорівся і впав десь за лісом Борисівка, а можливо біля села Анастасівка. Може це був літак льотчиці Катерини Зеленко[13]? Але ніякого повітряного бою не було.

Хвилин через десять з’явився радянський літак-бомбовоз. Ми з товаришами подумали, що бомби падатимуть на шлях, і побігли в город, який оточувала канава і високі вишні. Там і поховалися. Як же ми полякалися, коли, підвівши голови, побачили, що бомби невеликого розміру зриваються вряд, прямуючи прямо на нас! На щастя все закінчилося благополучно.

Танки продовжили рух і так тривало три дні.

 

Страшна і болюча картина:

Шляхом суне чорна хмара танків в розміреному і строгому порядку, армада із сталі і вогню, а збоку строєм, без командирів, обірвані, в обмотках йдуть червоноармійці з гвинтівками за плечима і повною солдатською викладкою, нарікаючи, що їх кинули командири. Ніхто на них не звертає ніякої уваги.

А ось зупинилася машина – німецька польова кухня, вийшов кухар. Колона червоноармійців стала. Пролунала команда зняти з плечей гвинтівки. Кухар показав, як розбивати об землю зброю. З якою оскаженілістю і ненавистю розбивали свої гвинтівки голодні червоноармійці - кинуті командирами прості сільські мужики!  Одні били, інші, не справившись з цією справою, складали гвинтівки на купу. Купа росла.

Зрештою, кухар поїхав далі, а з часом, відпочивши, пішли і червоноармійці. Купа гвинтівок лежала майже тиждень, а потім почала «худнуть» і поступово зовсім зникла. Селяни озброювалися про всяк випадок. Ми з товаришами теж взяли декілька гвинтівок, що вціліли. А раптом вони ще знадобляться в боротьбі з цією армадою, яка знищувала нас фізично, а ще страшніше – морально!

 

А німецькі танки все повзли і повзли з таким брязкотом і гуркотом, що двигтіла земля, дзвеніли шибки, а старенькі комини в хатах провалювалися.

Пішли здоровенні криті машини, раніше я таких не бачив. Що везли – не видно було, поки не зупинилися на обід. Виявилося, що це машини з солдатами.

Під’їхала польова кухня, привезли воду. Пообідавши, солдати з гамором стали обливатися водою і сміялись. Що нас страшно бентежило – тут же вголос перділи «по-європейськи», «культурно», а потім, поївши, клали простягнені ноги на стіл. Ми дивилися на все це з осудом, але бачили й інше – вони воюють з нами, гуляючи. Німці кричали, що йдуть на Москву. Несамохіть в душі бриніла тривога: де знайти таку силу, щоб здолала темні сили ворога!

Ніколи не забуду розмову з батьком – Сеником Андрієм Мусійовичем:

-               Мабуть, кінець, тату. Кажуть, що Москва вже взята.

-               Все не так просто, як ти думаєш. Все тільки починається, а кінець буде зовсім інший, ніж те, що ми бачимо нині, - сказав батько.

Пішов я до сусіда Дудченка Сави Пилиповича – і той такої ж думки. Це були мудрі люди, що пройшли Першу Світову війну і страшну громадянську. Батько служив аж 12 років. Та біда, що не всі були такі мудрі.

 

12 вересня прийшов до мене Діхнич Данило Наумович з пропозицією організуватися і поховати червоноармійців, що загинули на Чистянській дорозі. Це були бійці, що охороняли військові склади, розміщені в сосновому лісі, які довелося знищувать перед приходом німців. Частина тих бійців на полуторці поїхала в напрямку Лохвиці і зустрілася з колоною німецьких танків. Вони звернули на хутір Чистий, але за ними погнався танк. На півдорозі до Чистого автомашина була розстріляна. Загинули всі, якщо тільки хтось не сховався в бур’янах.

Так склалося, що я з ряду причин не брав участі в похованні, але попросив це зробити Стояна Павла і Чужка Гришу, які тих червоноармійців і поховали на місці їх загибелі. Згодом, після війни, бійці були перепоховані в центрі села Андріяшівка. Документи їхні знаходилися у Діхнича Данила. Чи збереглися вони до приходу радянських військ – не знаю.

 

12 вересня з Наріжним Анатолієм і Литвиненком Михайлом були в МТС. Все, що не догоріло на складах Дніпровської флотилії, було вже розібране населенням. В приміщенні стояв зелений мотоцикл, подібний до ИЖа. Ми його залишили, не займаючи. Пішли на станцію. Там стояли розбиті, обгорілі вагони, довкола були розкидані снаряди, а метрів за 250, в напрямку Юсківець, на рейках стояла обгоріла дрезина. В ній лежав убитий чоловік у цивільному. В дрезині стояв кулемет. Ми зняли його з триноги і забрали з собою. Невідомий убитий був похований там же, збоку від залізничного моста. Щодо кулемета, то він потім виявився несправним, бо сильно обгорів замок, і ми його викинули.

Тоді ж я разом з Іваном Бараніком випадково в сосновому лісі, біля залізничної будки, натрапили на місце роззброєння якоїсь військової частини. На гілках сосен висіли гвинтівки, поряд лежали два ящики для ремонту зброї, валялися гранати, окремо запали до них, патрони для ракетниць. Частину зброї ми перенесли в гущавину лісу, дещо прихватили додому. Пригодилися патрони для ракетниці (ми вже її мали), а також запали до гранат.

Там же, біля озера, паслося десятки зо два коней. Таких коней я раніше не бачив – одним словом, як на картинці. Через два чи три дні ми знову навідалися туди – нічого не змінилося. Один кінь прив’язався до мене і, як старий знайомий, пішов слідом. Їздити верхи я вмів – навчився, коли працював об’їждчиком; мав і сідло.

На красивому скакуні в’їхав я у двір, красуючись перед батьком. А він служив колись у кавалерії, та ще й в драгунському полку - в конях розбирався. Батько підійшов, поплескав коня по шиї і похвалив. Я став просити, щоб кінь залишився у нас. Пройшла чутка, що німці даватимуть землю – буде чим оброблять. Батько подивився і сказав лише одне слово: «- Повременім». Це означало, що коня треба відвести туди, де він був досі, що я і зробив. Так вчив мене батько – говорив мало, але вагомо. Тепер я йому менше заперечував, ніж в недавньому минулому.

А шляхом в цей час все повзла і повзла сталева змія війни, прискаючи по боках вогнем. Закінчився розгром радянських військ Південно-Західного фронту, в урочищі Шумейкове під Лохвицею загинув його штаб. Рештки розбитої армії, вийшовши з оточення, переодягнені в цивільне, понуро брели на схід в напрямку Ромен. Населення зі співчуттям і теплом старалося їм допомогти – хто як міг. Мати моя, Ольга Кирилівна, щодня пекла хліб – годувала знесилених у боях бійців. Здавалося, що всі люди живуть однією сім’єю і горе одне на всіх. У нас в домі двері не замикалися ні вдень, ні вночі. В середній хаті на долівці було наслано соломи, накрито рядном, таким же рядном вкривалися. Незнайомі люди приходили й зникали – кому коли потрібно. Це було чудове покоління людей, які робили добро і вміли його цінувати.

Німецькі солдати, що весь час рухалися шляхом, ніякої уваги на це не звертали.

Де дівалися ті перехожі люди, багато людей – невідомо.

 

Одного разу, коли вже зменшився потік людей на шляху, до нас завітав молодий невисокий чоловік – з усього видно, що червоноармієць. Ми з товаришами сиділи за столом і пили самогон. Запросили і його. Тоді не заведено було питати: «- Куди йдеш і хто ти?» - було й так усе зрозуміло. На столі були шахи. Він виявив бажання зіграти. Я був чемпіоном кутка. Ми зіграли з ним разів п’ять, і щоразу вигравав він, причому після 2-3 ходів.

Він побув години дві, і, вже виходячи з хати, поцікавився моїм прізвищем. Дізнавшись, що я і є Сеник, сказав, що «відомі вам товариші просили передати особисто про прихід гостей, яким треба забезпечити притулок і все інше, що скажуть». Сам пішов у напрямку на Ромни.

Минула доба чи більше, як заходять до хати три чоловіки у радянській військовій формі. Один з них був у дорогій офіцерській чистій шинелі, сам високий і стрункий, з явно вираженими кавказькими рисами обличчя, з довгою, ніби приклеєною бородою. Інших двох вже не пам’ятаю. Побули вони добу, а далі, не вступаючи ні в які розмови, взяли на дорогу дві паляниці хліба, шматок сала і пішли в напрямку лісу Борисівка. Й досі вірю, що то був генерал Баграмян[14]. Які «товариші» направили його до нас – я так і не взнав.

 

ПОЧАТОК «НОВОГО ПОРЯДКУ»

Війна  не війна, а жити потрібно, поки живий. Окремі солдати поверталися з полону додому. Німці нікого не займали.

В полі стояли скирти жита та так частково й залишилися на зиму. Розвелася величезна кількість мишей. До весни скирти перетворилися в купи січки, а миші від якоїсь чуми враз передохли.

Залишились в полі на зиму і буряки, частково викопані й присипані землею. Ніхто не перешкоджав брати ті буряки, і люди восени й зимою масово гнали горілку, іноді відкрито, посеред двора.

Але безвладдя тривало недовго. В Андріяшівці з’явилися представники німецької окупаційної адміністрації. Розміщалися вони в різних місцях села. Комендант і перекладач Ганс – в центрі села, ті, що обслуговували станцію – в приміщенні станції, наглядачі за залізницею – десь за півтора кілометра в бік Лохвиці, в казармі.

Комендант і Ганс завели постійних коханок, які у них і жили. Ними стали дві мої однокласниці до 7 класу.

Створювалися органи влади на зразок тієї, що була. В районі був призначений бургомістр. Ним став учитель німецької мови Глинської школи Кирило Гусениця. Були збережені колгоспи, тільки тепер вони називалися «загальними дворами». Була створена й поліція, в яку поступили переважно колишні розкуркулені та вислані з села антирадянські елементи, що поверталися до рідних місць. Так повернувся з Луганська Федір Показанчук з дорослими синами та двома дочками. Він був призначений заступником старости «загального двора».

Добровільно пішли служити в поліцію мій колишній однокласник Ганза Микола, мій сусід Шевченко Григорій, Баранік Іван, який служив недовго. За якусь провину він був покараний 25 ударами різкою з наступним звільненням зі служби.

Почалися арешти і страти радянських активістів. Так був арештований мій класний керівник до 7 класу Данік Сергій Денисович – людина по натурі добра і незлобива. Він був редактором районної газети «Більшовик». Казали, що забирав його Ганза, його колишній учень, а тоді поліцай. Жив Ганза в колгоспному дитячому будинку з часів голодомору. Батьки його були репресовані і померли з голоду.

Перший секретар Глинського райкому КП(б)У Іван Кузьменко, колишній голова гудимівського колгоспу Лука Кашуба перейшли на нелегальне становище. Інші ж комуністи, наприклад, Маруня, Діброва, Співак і деякі інші керівники району були взяті новою владою на облік. Кожного тижня вони зобов’язані були ходити на реєстрацію. Так і ходили з понурими головами, включаючи всю весну 1942 року.

Нам, молодим, боляче було дивитися на новоявлених хамелеонів, готових за дароване їм життя поступитися своїми ідеалами. А після такого падіння ще мати пізніше нахабство робити винуватими тих, хто забезпечив їм перемогу, далі безкарно мордувати свій народ. Не дивно, що така система себе, зрештою, зжила.

 

Викликали на реєстрацію в с.Перекопівку і всіх комсомольців. Ходив і я. Мордаті здоровані відбирали комсомольські квитки, записували особливі прикмети. У менe шрам на великому пальці правої руки лишився непоміченим, тому я зробив висновок, що виконували вони свою роботу формально.

На реєстрацію комсомольців більше не викликали, а комуністи все ходили, аж поки в Ромнах не згорів млин Рубінчика.

Пригадую невизначеність і страх, які опанували людей в перші дні окупації. З часом страх потроху розвіювався. Солдати-окупанти поводилися коректно, за курми не ганялися, що потрібно – просили продати, тикаючи якісь гроші. Ми швидко зрозуміли (війна вчила кмітливості), що вони такі ж люди, як і ми. І їм теж неохота вмирати. Однак в душі у кожного з нас наростав гнів і мучило одне питання:

-               Навіщо ви прийшли? Ми вас не кликали.

Та їм, особливо солдатам, було не до нас.

 

Нова влада обіцяла якийсь примарний рай, що означало:

- Дайте нам шию і ми надінемо ярмо.

 

МОЛОДЬ САМООРГАНІЗУЄТЬСЯ

Настала пізня осінь 1941 року.

В жовтні пішли короткі, але рясні дощі. Дорога розмокла і перетворилася на суцільне чорне болото: земляний грейдер, випуклий профіль якого, за розрахунками, мав сприяти стіканню води на узбіччя, за 7 років в весняно-літні періоди був розбитий автомашинами, грунт з його проїзної частини у вигляді пилюки був рознесений вітрами, а сама проїзна частина від цього перетворилася на широку канаву без стоку води. Машини з трудом пробиралися шляхом, не говорячи про важку техніку.

Восени один за одним верталися додому червоноармійці, жителі  Андріяшівки, в т.ч. й нашого кутка. Так повернулися Шевченко Яків, Дудченко Федір, а ще раніше поверталися чоловіки старшого віку. Вже замерзла річка, як повернувся мій товариш дитячих років Дудченко Борис.

Молоді було багато. Буряки були доступні, тому й горілка водилася. Був гріх – випивали, грали в шахи, слухали патефон[15]. У мене був великий набір пластинок з українськими і російськими піснями, а також записані на пластинку виступи Леніна.

Сходилися чоловік по 10-15, обговорювали почуті новини. Збиралися, в основному, у Дудченка Сави Пилиповича і Шевченка Івана Семеновича. Я багато читав, малював простим олівцем портрети своїх товаришів.

Книг у мене було багато, зокрема, політичного змісту – праці В.І.Леніна, Троцького, Бухаріна, Луначарського, Рикова[16] і інші.  Я їх купив у свого товариша Спаса Миколи, батько якого був завучем Перекопівської школи. Всі ці книжки у них виявилися зайвими і дісталися мені майже задарма. Перед приходом німців ці книги довелося заховати. Від вологості вони частково зіпсувалися.

Але незабаром трапилася нагода поповнить втрачене.  Через кілька днів після окупації німцями нашого села я з Іваном Кодаковим (це по вуличному, справжнього прізвища не пам’ятаю) зайшли в клуб і побачили жахливу картину: всі книги сільської бібліотеки були скидані на купу, а зверху ще хтось і оправився. Ми роздобули мішки і набили книгами аж 11 мішків. Увечері перенесли їх до нього в хлів (а жив він у провулку, що йде від центру села до кутка Бараніки). Днів через два возом перевезли книги до мене. Так утворилася у нас на шляху бібліотека.

 

Так у спілкуванні, обміні думками сам по собі відбувся процес утворення патріотично налаштованої молодіжної групи. Вона була неформальною і не мала зв’язків з іншими антифашистськими організаціями чи партизанськими штабами.

Ініціаторів було троє: Литвиненко Михайло, Наріжний Анатолій і я. Ніякі записи, списки і прокламації не дозволялися. Кожен, хто готовий боротися за Батьківщину, знав, що він добровільно стає на цей шлях. Була можливість озброїтися – зброї було багато. У всіх членів організації права були рівні. Такий порядок був оптимальний, бо час від часу наші товариші опинялися в поліції. Так, в поліцію пішли Баранік Іван, Шевченко Григорій, Кодаків Іван, Мирний Іван, але ніхто з них і словом там не обмовився про те, що знав.

Найактивнішими членами нашої організації, крім нас трьох, були Дудченко Борис, Олійник Іван, Стехно Андрій, Рябко Влас, Якименко Василь Іванович, Саєнко В’ячеслав, Нестеренко Іван, Діхнич Данило Наумович, Чужко Григорій. Діяльність наша зводилася до проведення роз’яснювальної роботи серед населення про стан справ на фронтах, зміцнення віри людей в перемогу над ворогом.

 

РАДІОПРИЙМАЧ

Я, як і раніше, часто бував у Гудимах, зустрічався з товаришами, обмінювалися чутками. Інформація, що доходила з фронтів, була мізерною. А всі радіоприймачі комуністи забрали, як і зброю, боячись не так німців, як свого народу, якому багато сала залили за шкуру. Таким чином, повністю обеззброївши своїх людей і кинувши їх напризволяще, самі накивали п’ятами.

Страшно подумати: діти, жінки, старики були забуті, кинуті владою напризволяще, а потім та сама влада, після її повернення ще називала їх зрадниками і ворогами. Це були люди, які пережили голодомор, багатьох із них виганяли з своїх хат на сніг, цілими сім’ями відправляли ешелонами в холодний Сибір. І от ці люди поступово розігрівали забутий в душі патріотизм...

 

Я вирішив будь-що знайти чи зробить радіоприймач. Щоб, як тепер говорять, прорвати інформаційний голод. Згадав, що у свого перекопівського друга Стехна Андрія бачив недіючий чудернацький приймач. Батько Андрія – дядько Левко купив його у працівника Андріяшівського політвідділу Смурговича. Андрій віддав мені приймач, ще й повідомив, що має цілу торбинку свинцевого шрифту, який дістав його батько в Роменській типографії для виготовлення дробу.

Пішли ми до лісу ясенового, де їхня сім’я жила на хуторі до війни, а потім за наказом була переселена до Перекопівки. Порпалися під вишнями довго, але так нічого й не знайшли.

На опустілому хуторі, де колись було три хати, тепер був розміщений військовий склад боєприпасів. У склад попала бомба, але він частково вцілів. Я вперше побачив  ящики, повні стрічок до кулеметів, ящики з патронами до гвинтівок. Оскільки гвинтівок у нас було вже вдосталь, клунок патронів я приніс і додому.

Приймач я дістав, але нічого в ньому не тямив. Порадився з Литвиненком і Наріжним Анатолієм і вони взялися його оживити. Та не так то було просто.

Згадали, що до війни в школі був радіогурток, де зібрали приймач і всім показували – тоді то було справжнє диво. Відзначилися учні Миколенко і Шурік (прізвища не пам’ятаю). Останнього до армії не призвали, бо він не бачив на одне око. Він і зробив наш приймач діючим. Між іншим, Шурік був сином німця-колоніста[17] з півдня України. Він жив біля школи, а в 1943 році разом з матір’ю кудись зник...

Але потрібні були ще й батареї – анодні й накальні. Два комплекти їх вдалося дістать у Володьки (прізвища не пам’ятаю), жив він біля річки. Батареї доставили до Наріжного Анатолія і вирішили залишить приймач у нього.

Будинок його і тепер стоїть на виїзді з Андріяшівки в Гудими. Одну його половину займали тоді Анатолій з матір’ю, а друга була пуста. Там у комірчині ми й розмістили приймач, а антену прилаштували під залізним дахом. Так ми почули Москву на Жовтневі свята, слухали, як відбувався парад і виступ Сталіна. Радіо включали не кожного дня, а час від часу.

Одного разу мало не попалися. Анатолій був дома, коли зайшли два поліцаї і, на щастя, зразу побачили на столі горілку. Поки вони її пили, Анатолій пообіцяв принести добавки, і тим часом виніс радіо до купи гною, замаскував там, як міг. А поліцаям приніс бутиль самогону, який вони тут же випили. Потім пройшлися по хатах, а в комірчину так і не заглянули.

З того часу ми ретельніше готувалися до сеансів. Коли я хотів послухати, то приходив пізно увечері в домовлений час і так само непомітно зникав, щоб не викликати підозри.

Про приймач знали троє: Литвиненко, Наріжний і я. Про почуте по радіо один з нас наче випадково говорив комусь, а особливо балакучим. Ніби знайшов листівку чи чув у Ромнах на базарі – це щоб відвести підозри. Чутка миттєво розносилася по селу, часто обростаючи вигадками на користь наших. Так тривало весь 1942 рік і десь до половини 1943 року.

Особливо запам’ятався з’їзд антифашистів у Москві в період боїв під Сталінградом, виступ учасника цієї битви і його слова: «- Краще вмерти, ніж жити на колінах!». Слухали, аж волосся на голові підіймалося і стискалися кулаки.

Щоб це відчути, треба було жити в той час.

 

ДОЛЯ КОМУНІСТІВ І АКТИВІСТІВ

Радянська влада, яка вважала себе народною, ніколи не була такою. Протягом свого існування вона знущалася з свого народу, влаштовуючи йому голодомори, концтабори, нечувані репресії, а у війну (я маю на увазі комуністів нашого району) скомпрометувала себе. Я тоді зустрічався з багатьма комуністами і дивувався їхній безпорадності. Показна сила ворога ніби загіпнотизувала їх – самі, причому поодинці, лізли в пащу ворогові, навіть не спробувавши чинити опору. Після війни ж вони почали створювати міфи про керівну роль комуністів у підпіллі. Як же було насправді?

 

З самого початку окупації німцями нашої території комуністи нашого району потрапили у важке становище. Саме вони були першими, хто показав свою розгубленість і безпорадність.

Кашуба Лука, колишній голова гудимівського колгоспу, переховувався на хуторі Братському. У нього був пістолет, але з одним патроном. Патрони були однакові і для пістолета, і для «ТТ». Я взявся дістати наган – знав, де його дістать. В Гудими повернувся з полону солдат, який згідний був віддати наган за електричний ліхтарик, а ліхтарик у мене був. Прізвище того чоловіка я не знав і більше з ним ніколи не зустрічався. Патронів до нагана назбирали у Мельниках, де згорів склад, - цілу торбину.

З Кашубою я зустрічався двічі, обидва рази на хуторі Братському. Особливо запам’яталася зустріч, коли вже йшли жорстокі бої під Сталінградом. Фашисти прорвалися до Волги – принаймні, так писалося в роменській окупаційній газеті «Відродження». Там була стаття «Кінець в вогні і крові».

Якраз в той час завітав до мене Татарин Володимир, у якого й переховувався Кашуба Лука. Він розповів мені, що Кашуба, мабуть, від невизначеності свого становища і невеселих вістей з фронту, втратив усяку віру в майбутнє і передав прохання, щоб я його провідав.

Зустріч відбулася в Братському яру, біля кладовища. Було темно, я його не бачив, але відчував його пригнічений настрій. Як міг, я старався його підбадьорити, а він, в основному, мовчав. Чим я, вчорашній випускник, міг допомогти, тим більше вплинути на нього? Це була людина розумна і досвідчена, людина, яка зробила багато для села і людей, як ніхто інший.

Нова німецька влада задурманила свідомість людям: з навколишніх сіл тільки в Гудимах вона поділила землю на десятихатки і в кожному дворі стояв стіжок жита. Серед гудимівчан знайшлися такі, що на догоду новій владі стали полювати за колишнім головою колгоспу. З нашої зустрічі минуло не більше тижня, як приходить до мене сусід – товариш дитячих років, а нині поліцай, і заявляє, що десь в гудимівському житі побачили Кашубу і донесли в поліцію. Ціла група оточила те місце, але Кашуба живим не здався – сам застрелився. Зовсім мало він не дожив до Сталінградської перемоги.

 

Інший партійний працівник, що займав високу посаду в районі – Маруня, навпаки, не ховався, а здався на милість нових правителів, і ті ставилися до нього якось загадково. Жив він поруч мене, через чотири двори, в Баранік Усті, сестри своєї дружини (та була в евакуації). Мав він на озброєнні наган і дві гранати, які ховав у тайнику в лісі Борисівка. Про місце схованки знав його племінник – Баранік Віктор Павлович, 17 років.

Маруня регулярно ходив на реєстрацію у поліцію в Глинськ, куди ходили й інші комуністи. Я часто спілкувався з ним. Він дуже шкодував, що комуністи розбрелися, засуджував себе і собі подібних, які ходять перед німцями, похнюпивши голови, але був впевнений, що це явище тимчасове, настрій мав бойовий.

Якось ми разом працювали на скотарні – викидали з конюшні гній. Він сказав, що має намір утекти – знайти партизанів, які з’явилися в лісах Полтавщини. Називав і ліс, але я не пам’ятаю, як. Маруня попросив у мене карту, яка у мене якраз була. Пам’ятаю, на карті було позначене село, здається, Жабки[18]. Він сказав, що якраз в той район і має намір потрапити. То була наша остання зустріч. Через деякий час я почув, що Маруню хтось убив. Мабуть, не німці і не поліцаї, бо владу той випадок явно стривожив. Тіла убитого рідним не передали.

Після визволення жінка його повернулася з евакуації і ще довго жила в Андріяшівці. До речі, вона поручилася за мене, коли я вступав у комуністичну партію.

 

Пригадую ще одного комуніста з місцевої партійної еліти – першого секретаря Глинського райкому партії Івана Андрійовича Кузьменка, якого нині згадують як керівника місцевого підпілля в часи окупації. З усією відповідальністю стверджую, що такого не було. На нашій території ніякої керівної ролі комуністичної партії не було і бути не могло з тієї причини, що комуністів не готували до цього, бо збиралися воювати на чужій території. А в ситуації, яка насправді склалася, комуністам потрібно було самоорганізуватися, висунути з свого середовища гідного лідера. Вони ж якраз виявилися нездатними до цього.

 

Я особисто з Кузьменком не зустрічався, але мій батько, Сеник Андрій Мусійович, багато розповідав про нього. Можливо, і було якесь рішення створити партизанський загін з Кузьменком на чолі чи призначити його керівником підпілля, але цьому планові не судилося здійснитися. Залишившись у Глинську він, як видно, не подбав про підпільну квартиру. Дружина його була в евакуації, а тесть від нього відмовився.

Батько мій, Сеник Андрій Мусійович, розповідав, як вночі на квартиру, де він у Глинську жив, з’явився чоловік (ім’я не називав) і повідомив, що Кузьменко знаходиться в центрі села і його треба перевести в безпечніше місце на Острів. Батько згодився. Для конспірації Кузьменко одягнув сіряк[19] і вони пішли в сутінках удвох ніби до хворого на Острів – фельдшер (мій батько) і Кузьменко в ролі супроводжуючого.

Дорогою дійсно зустріли поліцаїв. Ті запитали:

-               Хто йде?

Батько сказав, що Сеник іде до хворого. Йому повірили, бо батько був авторитетний в поліції. Тільки він лікував гонорею[20], якою хворіли багато поліцаїв.

Перевід Кузьменка на Острів відбувся вдало. Розмістився він десь на болоті. Зрозуміло, що тривале перебування в таких нелюдських умовах, а також недоїдання знесилили його і він захворів на туберкульоз. Батько час від часу відвідував його, але не було потрібних ліків, продуктів харчування. Що міг дістати, приносив Слюсаревський Анатолій. Батько говорив, що якби забрати Кузьменка з болота і помістить в сухе і тепле місце, то може б він і вижив. Ми це питання обговорювали, але реально щось зробити ніяк не могли. Майже на руках у батька він і помер. Така трагічна історія.

Після визволення повернулася з евакуації його жінка, знайшла могилу і його, як героя, перепоховали урочисто в центрі Глинська поряд з могилою міліціонерів часів громадянської війни.

Дружина Кузьменка приходила до нас. Дякувала за все, що зробив батько для її чоловіка. Сама вона якийсь час працювала другим секретарем райкому партії.

 

НІМЦІ ТВЕРЕЗІШАЮТЬ

Зима 1941 року була і в наших краях сніжною і морозною. Доходило до -25...-28 градусів. Щоб проїхати шляхом, рили тунелі. Часто виганяли людей розчищати сніг. Здавалося, що й природа оголосила окупантам війну. Німці були зодягнені в легкі шинелі, пілотки і тому важко переносили нашу зиму – мерзли. Я бачив, як високі чини їхали на автомашинах у високих кашкетах, а вуха прикривали чимось на зразок навушників. Була навіть спроба збирати у населення теплий одяг, але з цього нічого не вийшло, бо нічого, крім дерюг, у людей не було.

 

Почалися зимові святки. Молоді на кутку і при німцях було багато. Збиралися ми у дівчат по черзі, то у однієї, то у іншої в хаті, тоді це називалося досвітками. Проводили час, як могли.

Одного разу сталася подія, яка стала для нас тоді важливою. Я і Григорій Шевченко зайшли до Бувалової Насті. Дні були празникові і вона стала нас вітати, тоді так було заведено. Раптом у двір хтось постукався і на порозі з’явилися два німці – офіцер і солдат. Видно було, що вони промерзли - не вагаючись, сіли до стола. Випили і розговорились ламаною російською мовою: перед вами, мовляв, офіцер діючої армії і солдат-ординарець, чех за національністю. Солдат весь вечір мовчав, а офіцер розповів, що був на фронті, навіть в полон потрапляв, але благополучно втік. Що був у нього друг, який охороняв табір радянських військовополонених і потай від командування постачав їм хліб. Один з охоронців видав його, за що той був покараний – відправлений в саму гарячу точку війни, де й загинув. І цей офіцер, ковтаючи п’яні сльози, клявся, що при нагоді вб’є донощика.

Почуте від німецького офіцера переконувало нас, що і в їхньому домі не все гаразд.

 

Згадується ще одна цікава подія, що сталася місяцем-двома раніше.

В хату до Дудченка Сави Пилиповича завітали двоє літніх німецьких солдатів. Один в руках тримав кулястий предмет розміром з невеликого м’яча, розфарбований в синій і жовтий кольори. Вони сказали, що то граната. Сава Пилипович, як годиться, поставив пляшку на стіл. Розговорилися. Один з німців говорив пристойною російською. Повідав, що перед Першою Світовою війною працював десь у Таврії машиністом біля молотарки. Підпилий поліцай, що був з німцями, десь серед розмови підскочив і, викинувши руку вперед, крикнув «Хайль Гітлер!».

Як підскочив до нього німець, як давай на нього кричати, обзивати свинею, висловлюючи незадоволення політикою Гітлера, що почав безперспективну війну з СРСР! Так що ми ще не знали, як закінчиться війна, а німці підказали.

 

По шляху часто рухалися колони німецьких солдатів на машинах або велосипедах. Пам’ятаю, як вже навесні 1942 року неподалік від нашого дому зупинилася група німців. Вони почали вивантажувати якісь каністри, гучно розмовляючи і сміючись, ляскаючи один одного по плечах. Я підійшов до групи сусідів, що стояли тут же, і ті з гнівом висловили припущення, що от, радіють, гади, напевно взяли Ленінград. В душі похололо від такої звістки. Увечері я був у Наріжного Анатолія і він, який регулярно слухав радіоприймач, такого припущення не підтвердив.

 

 

 

ПРОТИ НІМЦІВ БУЛИ НЕ ВСІ

Протягом зими пройшло розмежування молоді на прихильників німців і відданих радянській владі. За німцями пішли, в основному, сини розкуркулених або ті, що втратили своїх батьків, висланих до Сибіру. Але були й приклади, на жаль, непоодинокі, коли до підтримки німців схилялися молоді люди, родини яких не постраждали від комуністичних репресій.

Треба щиро визнати, що не всі люди на перших порах негативно ставилися до окупації. Багатьом з них радянська влада встигла до крові наїсти рубець. Страшні події голодомору тоді ще не вивітрилися з пам’яті, не забулися й репресії. Туга за втраченою під час розкуркулення землею теж давалася взнаки. На перших порах точилися розмови, що українці за расовим складом і походженням близькі до германців і що Україна одержить від німців самостійність.

Газета «Відродження», що видавалася в Ромнах, в той час надрукувала текст національного гімну українців «Ще не вмерла Україна», а також складені Іваном Франком слова пісні «Не пора, не пора москалеві й ляхові служить». В ній з’явилися статті націоналістичного змісту.

Поліцаї носили нарукавні пов’язки синьо-жовтого кольору.

Але зі зміною політики Гітлера щодо України про все це швидко забули, хоча на перших порах воно мало неабияке значення.

 

На підтвердження цього розповім наступну історію.

На Різдвяні свята  нам з Федором Дудченком прийшла в голову думка поїхати в Герасимівку, що біля Василівки, в гості до баби, у якої Федір служив під час голодомору і потім ще років два пас корову. Хотіли побувати на святкових гуляннях – молоді там багато було, в тому числі й гарних дівчат.

Втрьох, Федір і Борис Дудченки та я, запрягли пару кращих коней в червоні круглі сани і в тріскучий мороз до -25 градусів поїхали через хутір Чистий, Василівку, добралися й до Герасимівки.

Заїхали на бригадний двір, поставили коней в конюшні, а сами до баби в гості. Нас там ніхто не чекав, зустріли невідомі люди, які повідомили, що баба років два як померла.

Гулянок теж ніяких не чути було, і ми, похнюпивши голови, побрели до бригадного двору. Засмучені невдачею, стали виводити коней, і непомітно опинилися в оточенні не менш як десяти здоровенних мужиків, які, не питаючи, хто ми і звідки, накинулися на нас, повалили на землю і заломили руки за спини.

Кричать: - Ви партізани!

Ми стали розповідать свою історію, а нам ніхто не вірить. Бачу, справа нікуди не годиться. Поки довезуть до Глинська в поліцію – замерзнемо. Отямившись, помітив, що один з нападників мені знайомий. Я пригадав, що він, як хворів, був у мого батька на прийомі і ми з ним розмовляли. Звернувся до нього, чи не пам’ятає він цього, Він придивився до мене і гукнув до решти, що я – син лікаря Сеника і він зі мною недавно зустрічався. Цього було досить, щоб нас розв’язали і порадили більше не попадатися.

Ця історія є підтвердженням, що партизанів наші селяни не ждали, і це було типовим явищем.

 

Навесні 1942 року окупанти розпочали вербування молоді до Німеччини. Спочатку добровільне, а потім і примусове. Я був глибоко вражений, дізнавшись, що мої однокласники Бутко Надія і Микола Корж їдуть до Німеччини  добровільно. Звичайно, що їхнього наміру я не схвалював. Микола сказав, що хоче познайомитися з життям у Європі і готовий боротися з більшовиками. Ми, посварившись, розійшлися навіки. Надія по війні повернулася на батьківщину, а Микола десь там і загинув.

Коли розпочався примусовий набір молоді в Німеччину, ми всіляко перешкоджали йому, а допомагали нам наші однодумці, зокрема, мій батько. З вже відомої причини він мав репутацію потерпілого від радянської влади, а працював у медичній комісії, що оглядала кандидатів на відправку.  Разом з лікарем Коваленком Андріяном Омеляновичем вони імітували різні хвороби, тим самим залишаючи велику кількість молоді вдома – але детальніше про це йтиметься далі.

 

НАС ПРИВЧАЮТЬ ДО НІМЕЦЬКОГО ПОРЯДКУ

В Андріяшівці і Перекопівці пройшов набір молоді на ремонтні роботи на залізниці. На ці дві дільниці були необхідні десь 75 працівників. Майстром ділянки Лохвиця-Ромни  був інженер Пальчик Михайло, чоловік рідної сестри мого батька. Він повідомив, що тим, хто працюватиме на залізниці, буде надана бронь від відправки до Німеччини. Того ж дня я повідомив про це членів організації. Майже 90% з них, хлопці й дівчата, пішли  працювати на залізницю. Те ж сталося і в Перекопівці.

 

Я ж до кінця літа 1942 року продовжував працювати на різних роботах на загальному дворі. Землю орали волами, а сіяли сівалками і вручну. В основному, сіяли жито по стерні торішнього поля. Врожай був відмінний. Жита стояли стіною.

В тому ж 1942 році я завів бджіл. Медозбір був небаченим.

Наступили жнива. Я працював на косарці, а дівчата скошене в’язали і складали в копи. Потім копи завозили до молотарки.

Періодично на лінійці[21] наїжджав Ганс, перекладач андріяшівського коменданта, в руках він завжди тримав нагайку.

Якось на бригадному дворі ми копали яму для силосу. Поряд сиділи конюхи і від безділля розхвалювали німецький порядок. Як тут у двір вскакує Ганс і прямо в конюшню.

-               Хто конюхи?! - запитує.

Ті зірвалися на ноги і по-військовому відрапортували. Не давши договорить, перекладач пройшовся нагайкою по одному й другому конюху і сказав, щоб до його наступного приїзду були засипані ями, відремонтовані жолоби, скрізь посипано піском, збруя змащена і підвішена на стовпах біля кожного коня.

Ганс поїхав, а ми посміялися досхочу, в тім числі й потерпілі, яким Ганс продемонстрував, що на ділі означає щойно хвалений ними німецький порядок. Зате в кінці наступного дня конюшню було не пізнати – кругом все блищало.

 

А невдовзі трапилася подібна пригода й зі мною. Привезли снопи до молотарки, але молоти ще не почали, коли з’явився Ганс. Я вже не пам’ятаю, кому за що, а мені дісталося за те, що коні були запряжені без штельваги[22], якого я не знайшов на бригаді і приїхав на барках. Добре, що стояв у гарбі[23] з високими полудрабками[24]: поки Ганс силкувався дістать мене нагайкою, я вдарив коней батогом і втік. Він посварився нагайкою вслід, а доганяти не став.

Після того уроку я без штельвача з бригадного двору не виїжджав. Так привчали нас до «славетного німецького порядку».

 

В ЗАЛІЗНИЧНІЙ БРИГАДІ

Наприкінці літа 1942 року я також пішов працювати на залізницю в перeкопівську бригаду. Керував бригадою Даниленко, а старшим серед нас був Босий. Невдовзі я став там своїм, а ще через деякий час непомітно став лідером серед хлопців, які, переважно, були моїми однодумцями і патріотами.

Диверсій ми не робили і не готували – місцевість для цього була несприятливою. Для диверсій потрібна була вибухівка, спеціалісти, а ми могли хіба що колію розібрать і пустити поїзд під укіс. Але поїзди ходили на малих швидкостях і це не дало б належного ефекту, не причинило б матеріальної шкоди німцям, а для села наслідки могли бути жахливими.

На одній дільниці був невеликий місток, що називався Зелений міст. Він охоронявся залізничною поліцією, а потім узбецькою частиною[25]. Ті узбеки були у німців на особливому становищі, їх краще годували, вони були добре зодягнені, носили високі хутряні шапки. Я познайомився з їхнім офіцером. Він закінчив Ленінградську військову академію, але потрапив у полон і був вимушений погодитися служити окупантам. Хотів перейти до своїх і запитував, чи ми не маємо зв’язку з партизанами. Із свого старенького «вальтера» він вчив мене стріляти в ціль.

 

Поступово сформувався великий загін молоді з двох бригад, налаштований на боротьбу з фашистами. Дівчат в загоні не було, я категорично був проти, хоч бажаючі й були. Як і раніше, активних дій ми не проводили, а робота наша зводилася до поширення правдивої інформації серед населення про події на фронтах. Це було моральною підтримкою людей, зміцнювало їх віру в неминучу перемогу над фашистською Німеччиною. Крім того, ми відзначали всі революційні свята[26].

Слабким місцем організації була відсутність в ній досвідченого лідера з числа людей старшого покоління. Комуністи та активісти, які залишились, були повністю морально деградованими. Само собою вийшло так, що лідером став я, але мені не вистачало досвіду. Характерно, що ще в школі організатором хороших, а частіше поганих справ також був я. «Наша мама» Неоніла Денисівна Король часто говорила: «- Ти – як бандит». На підтвердження того я й чуб носив з напуском на лоба.

Самому собі дивувався, що в організації були мої вчителі, які мене недавно вчили – Гудименко Іван Михайлович, Сава Іванович Циган, Литовка, але ніхто з них на себе відповідальності не брав, прислухаючись до моєї думки і беззаперечно виконуючи розпорядження. Щоб я цим пишався – так ні, скоріше боявся зробити непродуманий крок і погубити себе та інших, а також завдати непоправної шкоди населенню Андріяшівки та Перекопівки.

 

Члени перекопівської частини нашої організації були переважно поміркованими, зате андріяшівчани – радикальними. Особливо активним був мій близький товариш Якименко Василь Іванович, який наполегливо готував залізничну аварію потягу. Разом з товаришами викрав лапу для висмикування костилів з шпал, дістав ключі для розмикання замків рейок. Планувалося на перегоні між станціями Андріяшівка та Юсківці розібрати залізничну колію і пустити поїзд під укіс. Все було підготовлено, чекали тільки на мою згоду. Я, вважай, в останню хвилину заборонив операцію, викликавши велике незадоволення її ініціаторів.

Мотивом заборони було, по-перше, те, що я сумнівався в правильності наших дій, а по-друге не знав, що робити після здійснення диверсії. До таких рішень і таких дій ми були абсолютно не підготовлені. Окрім зброї, якої ми мали вдосталь, потрібні були ще засоби існування в лісі. Адже після акції всім її виконавцям і причетним слід було переходити на нелегальне становище. Повернувшись до першої причини моїх вагань, пояснюю: страшно було залишати незахищених мирних жителів, адже німецькі карателі у відповідь могли стерти з лиця землі і Перекопівку, і Андріяшівку, як вони робили скрізь, де діяли партизани.

Так що акція не відбулася, а андріяшівці, хто з них це пам’ятає, і досі вдячні мені, що не стали жертвами молодецької безрозсудливості.

 

НІМЦІ ВЖЕ НЕ ТІ

Одним  із найкритичніших періодів всієї Вітчизняної війни були бої за Сталінград[27]. Від їхніх результатів залежало майбутнє всієї країни. Для людей же це був період повної відсутності правдивої інформації з фронтів. Тому основним завданням нашої організації було проведення роз'яснювальної роботи – розповідати про справжній стан справ на фронтах, а також не допускати молоді гарячі голови до непродуманих вчинків, які могли мати трагічні наслідки.

Однак були й серйозні прорахунки. Досить було когось випустити з поля зору, як відбувалося непоправне. Німецькі емісари, діючи в своїх інтересах, скрізь по селах обіцяли пільги на землю. Спокусившись цим, пішов у РОА[28] Шевченко Яків. Кодаків Іван та Володимир, прізвища якого не пам’ятаю,  -  в залізничну поліцію.

Але все ж таки більшість не втратила патріотичної свідомості, не впала у відчай і вірила в перемогу. З небувалою радістю люди зустріли повідомлення про перемогу нашої армії над німецькою в боях за Сталінград.

 

В березні 1943 року передові частини Червоної армії, розвиваючи наступ від Сталінграда, дійшли до Липової Долини. Німці так тікали, що біля приміщення вокзалу залишили обсмаленого кабана – ніби вітром їх здуло. Рух на дорозі припинився, перестали ходити потяги. Шлях спустів.

Невдовзі проїхали три танки, пофарбовані в білий колір. Людей не займали. Ті танки зникли, як і з’явилися. Знов настала тиша, як перед бурею, але буря так і не розверзлась. Частини Червоної армії в результаті поразки під Харковом швидко відкотилися далеко на схід, аж в Росію.

Скорим часом непомітно, як граки, повернулися німці і зайняли втрачені позиції. Ті з поліцаїв, які перейшли було на бік Червоної армії, були схоплені і страчені. Так загинув мій однокласник, силач Мирний Іван.

 

На залізниці відновилися ремонтні роботи. До цієї роботи приступили бригади в тому ж складі.

І тепер шляхом з заходу на схід безупинно рухалися німецькі війська. Солдати їхали на велосипедах, верхи на високих гладких конях, на мотоциклах. Все, що йшло і їхало, різко відрізнялося від того, що було в перші місяці війни.

А залізниця стугоніла від ешелонів, навантажених гарматами, танками, автомашинами. Вся попередня німецька бравада безслідно зникла. Настав час, коли стало видно: ніхто не хоче вмирати. Підтвердженням цього була типова картина:

Машиністами паровозів були німці, а помічниками і кочегарами служили полонені радянські солдати. Мабуть вони й навчили німців добувати в дорозі «шнапс»[29]. Можна було спостерігать, як на повній швидкості ешелон, навантажений технікою і солдатами, зупиняється і різко здає назад. Це машиніст, який до того пильно дивився за дорогою, побачив будочника з пляшкою в руці. Після зупинки поїзда з тендера[30] скидається на землю визначена кількість вугілля (норма була сталою), а взамін забирається пляшка. Закінчується цей обмін дружнім помахом рук і поїзд рушає далі.

На платформах біля танків  сиділи солдати, хтось грав на губній гармошці, не реагуючи на те, що відбувається навколо. Видно було, що війна їм набридла – різко стала відчуватися її безперспективність для Німеччини.

Ще один випадок став відомим навіть за межами Андріяшівки і Перекопівки. В німецькій частині, що обслуговувала андріяшівську станцію, все йшло добре, аж поки на зl