Уроки
історії: Голодомор 1932-33 р.р.
Присвячується
жертвам голодомору в Україні в 1932-33 р.р.
Свiдчення 2006 року
c.
Глинськ
Журавльова Раїса Антонівна, 1920
р.н.
12 років мені тоді було.
Нас у батьків було четверо дітей. І було нам дуже трудно. їсти не було чого. Бо
кроме того, що був голод, то ще не дуже великий був урожай. І оце в 1932 році
колективізація була: хто пішов раньше, хто пізніше пішов у колгоспи - і оце
все-все зібралося в кучу. І давалися
вказівки, видно ж
звише, щоб здавали зерно для государства. А яке ж те зерно? Як, було: одні - в
колгоспі робили. Що там вони получали? Копійки! По п’ять копійок на трудодень
платили! Другі — самостійно обробляли. У кого було гектар землі, у кого -
півтора, у кого - два, у кого - три. Но якшо був неврожай, то неврожай був у
всих, бо була засуха. Це вже, шо засуха була, це вже добре знаю.
- Ну,
прийшла ж осінь. Убрали всі свої врожаї. Ходить спеціальна комісія (була
создана). Один человєк був з района ж, видно. А то наші там: були глинські, були
острів’янські. Я на Острові жила, од Глинська кілометра півтора, може, два.
Хутір. Ото там ми жили. Хто острів’янські, приходили до батька: „Давай у
заготовку зерно”. Ну, яке ж там зерно? Як у нас зерна того не було, пошти шо не
було. Була квасоля, убрали ж уже огороди. Квасоля була, горох був. Трохи гороху
було.
- І оце квасоля на печі. Піч руська, і на піч лазить, і у
куточку стояло у мішках: відер троє квасолі, відер двоє гороху, і нас - четверо
на печі, бо уже було ж прохладно. Так обогрєв - пєчку обгрівали, і ми всі на
печі сидимо. От приходять.
Батько каже: „У мене
немає”. Оце хозяйство було четверо гусей у них, і більш нічого. „У мене нема
зерна.” Ну, давай же ж (це, шо мені запомнилось) давай обиск
робить.
- І як робили?
- Полазили скрізь: (коморя -
це кладова називається) і у коморі; і у маминій скрині, шо там було, перетрусили
все на світі, перебрали; і діло дойшло до того, злізли на піч. Цей наш з району,
і царство не можна посилать. Зліз, як собачат, поскидав, а була пічка, піч, а
нижче піл - нари. Нас поскидали всих, забрали ту квасолю, а ми чіпляємся за
мішки ж. Нема чого ж істи. А вони ні за яку ціну. Позабирали, повисипали. Ну,
тоді вернулися. У нас стояв такий дерев’яний диванчин. І у тому диванчику. Він
пустий був перед тим. Це вже ж батько, як оце ж таке началося. Забирали-и-и! Ну,
все забирали! І туди мамине ж полотно. Мама ж сама і пряла, і ткала, і все на
світі. Полотно лежало зложене, мамина корсетка, ну, це те, шо вона заміж ішла,
празнична одежа: корсетка, спідниця, вишита сорочка. Оце все забрали. Перекинули
і все це забрали. Не забраті були у мами обручальні
кольца, у мами було менше, у батька було масивне таке кольцо, і площадь у його була така велика, і
таке товсте було кольцо. І було у мами два хрести. Мама, як ще була ж була
молодою, так їздила на заробітки. І була в
хазяїнів, і вона була дуже чесна і добросовісна і то її дарили подарок. Подарили
хрест один просто отакий-о і на шнурочку був, а другий хрестик
золотий
- ушко, перехрестя
(показує). Оце були два кольца і оце. Ну, вони були так заховані, шо вони його
цього не найшли. Оце все перебрали в хаті. Шо треба, забрали. Половили гусей, в
мішки позакидали і уїхали. І осталися ми без нічого.
- Конечно, в зиму
прийшлося. Менший хлопець із 28-го году помер.
- З голоду
?
- Та то так. І де дитина слаба, там заболів і помер. Ну, ми всі
вижили. Батько ходив пухлий. У мами тоже були ноги пухлі, а ми вижили.
Благодаря, конєшно, батькові. Батько в нас, кроме, шо він хлібороб, на всі руки
був мастєр. І то на зиму, чи вже осінню: тому плиту зробить, тому пічку зробить.
І ото піде і не брав грошей, а зерном. Той - картошкою. На скільки хто
договоряться. І ото ми з того жили. Ну, і картошка була у нас. Ну, ото така-о
картошка була (показує). Не дороже. Так, картошку оцю мама ріже пополам, оце як
ріже так начина зрізать вершечки, шоб тоді їх так перевертать, щоб вони
посохли.
- Я розказую, як воно було.Так не тільки наша сім’я жила, так
усі жили. А у нашому селі, оце на отому Острові це у нас було саме менше дітей -
четверо, а то 5, 6, 7, 8 дітей. Тепер жінка планує, і сім’я планує скільки їй
дітей, а тоді плануй - не плануй. Ні врачів, ніякої допомоги, скільки
причепилося, стільки й народила.Оце ми так вижили..
- Тепер вижили
до весни. Весною скопали город. Той, шо у нас огород, скопали, посадили.
Сьогодні, посадили, а утром встали, а її викопали. І це ж викопали. Ну,
лушпаєчки! Кружалечка манюсінькі, і може, завтовшки як оце-во. Ну, вони лежали ж
поначалу у погребі, і розослано було, так же влага. Вони розослані були, так
вони набухші такі. Устали - викопано півогорода. Вони пересадили оп’ять. А ще ж
не досадили огород, ще ж тільки півогорода. Посадили опять і батько пішов
стерегти. І от часів може до 12, коли йде молодий мужчина. Вобщем, ні. Моїх
годів хлопець. Так оце наші огороди сходилися, тільки обніжечок отакий був (
показує). Він прийшов і копав. Батько його забрав. Ну, шо ти вже? Забрав і одвів
його додому. Одвів, а там восьмеро дітей. І ще й батько п’яниця.
Побалакали-побалакали. Ну, і на том кончилося.
- І оце ми так
пережили конець 32-го перейшли на 33-й. А 33-ій тоже такий рік був
неурожайливий. З самої осени не було чого уже їсти. Картошка була, а засипок не було. Ні
муки. Нічого. А у Ромнах був торгсин. Ми й поїхали в торгсин. У нас була
конячина. І ми поїхали з батьком возом. Поїхали в торгсин обмінять. Повезли два
кольца і хрести. Все забрали. Оце четверо. Я сиділа, де пам’ятник Шевченка. Туди
до низу до станції така широка алея. І тоді така алея була. І такі дерева були.
Ми приїхали. Там нема де нам стать, щоб конячину прив’язать до оцьой
деревини.
Скільки нас було людей! А де саме од пам’ятника Леніну, там
пам’ятник Сталіну був, вулиця єсть на низ. Там стояв пункт шо приймали золото.
Ну, і шо вони нам дали? За оце золото дали: кілограмів два гречки, кілограмів
два пшона і 4 буханки хліба. Отакі кирпичики були 2-кілограмові. Оце вони нам за
ці два кольца оддали. Більше ми не дали. Коли батько подивився, що це отут.
Пожалів хрести, мамі ж так жалко було їх оддавать. Пам’ять же. Оставили. Ну,
приїхали додому.
- Оп’ять же те саме. Голод. Нема чого їсти. До
весни дожили. Поки на річкі начав рости бур’ян: такий рогіз, та ото, горобинець,
якщо ви його знаєте, у заплавинах є. Так ото мама конячку запряже. Там оцей
рогіз і горобинець. Ми поїдемо. Нас оце троє осталось. Два брати в мене: один
22-го, один 26- го. Ми поїдемо нарвем. І мама. Нарвем з горою оце горобинцю,
рогозу. Почистимо, поріжемо кусочками маленькими.
- І мамин брат нам дав
корову. У його була корова і телиця. Ну, вони жили удвох з жінкою. Так він дав
нам. Ця корова була стара. Він дав нам на виплату, за скільки ми її зможемо
виплатити. Так оця корова потрошку молока давала. Було з цим усим мама зварить
суп. Чи борщ? Борщ називали. І стегнійка, кропива, лобода. А картошки нема. І
оце такої зелені зварила, і тільки того шо посолила. Ото такої потьопали, і отой
рогоз поїли. Ходили й надуті. Ми жирні такі були, бо лиця поотікали. У каждого
отут мішки у нас, у дітей. У мене ноги не отікали і у братів. А у батька і
матері отакі ноги були. Страшні! І руки - пальці повтикані! Як вони ними й діло
робили?
- Ну, оце ми так пережили цей год. І не тільки ми.
- А
тоді же ми їдемо з батьком. Оп’ять же поїхали. Повезли хрести. І їхали цією
дорогою через Ярмолинці. І там, де механзавод, де
ото церква єсть. І в церкві. Кругом так церкви, і в отому палісадничку, там
скільки трупів лежало, померлих. І отаково один повз один,
видно, або сім’ями просто, і батько, і мати, і, видно ж, діти. Ну, чого, вони
отуди сходилися? Є такі, шо й торби якість коло їх лежали. Ну, там скільки їх
було! Я сама ходила й дивилася. Ми остановилися, бо ворота були одкриті. І там
люди заходили, виходили і плакали. Я думаю, шо воно там таке? Кажу: „Тату,
остановіть, я піду подивлюся. Шо воно там таке? Мені було вже тринадцять год.
Ну, він остановив конячинку. Я зайшла, як подивилася. Я далеко не ходила, тут
тільки, зайшла, глянула, Усе кругом церкви, усе кругом, самі трупи лежать! До
того розстроїлася, мабуть, і вмру вже, того не забуду!
- Ну, ми поїхали,
здали ті два хрести. Тоже нам дали рису, дали може кілограмів з два, пшона дали
і хліба, опять, уже не помню скільки буханок дали. І оце ми забрали все, і
приїхали і додому ж привезли Каждому мама одріже квадратний шматочок і грам по
50 нам дасть. Ну, нам давали більше, ми ж діти, їм же жалко. Самі вони, може, й
не їли. Ми поїмо, оту воду поп’єм з тим кусочком хліба. На скільки його хватило?
На днів може З на 4.
- Ну, так дотягли поки начала вже картошечка
в’язаться. І давай її ковирять. І хто вижив? Острів, скільки сімей? Сімей 5 чи 6
вимерло. Такі, шо було по 10 по 12 дітей, вимерли всі. А є так: одно вмерло,
двоє, троє. Ну хто як У тих, хто рибалив... Там заплави та рибу ловили. І ми
ходили рибу ловить. Зробили, кобила називалася. І ото туди підемо і там дуже
було багато в’юнів. І як вода, як повінь трошки зійде, тоді в оцих канавах ми
ловили в’юнів. Тоді вже юшку звариш із оцим бур’яном і вона вже вкусніша. І ото
так це виживали.
- Ви бачили, знаєте як ховали трупи, які
лежали?
- Не знаю.
- А про 5 колосків чули закон?
- Ні.
Ну, може воно шось і було, ну я цього всього не знаю. Це я за свою сім’ю, шо я
пам’ятаю, може за своїх отих сусідів, которі жили коло нас.
- Був у нас
об’їздчик, він їздив по полю верхи на коняці, ловив людей, хто перетирав
колоски. Він такий був: убив свого старшого сина. І другого меншого побив, но
той умер пізніше. А цей на місці умер. І всих, хто там був, бив пльоткою,
ломакою, всим на світі. Такий злий був, шо ужас. А тоді, як уже все це пройшло,
вже я й заміж вишла, вже й діти були, так уже він такий був у нас почотний, шо
не бай Бог. Скрізь усе він міг хорошо розказувать і розказував, як він людям
допомагав. А я знаю як він допомагав.
Він не тільки свою сім’ю колотив. Одну женщину, у неї уже всі перемерли, вона
одна осталася. Вона тільки вийшла з огорода до контори, там називається поле.
Хліб, жито. І вона вилізла і тоже отак натерла собі, провіяла і в рот ці
зернята. І він її убив з повним ротом зерна. Хоронили. А це була подруга дєтства
моєї мами. І це ж батько мій, Царство Небесне, викопав яму. І однесли на воза
положили, і одвезли її закопали.
- Ходили по хатах. І оце, допустим,
прийшли до нашого батька: „Ти запишешся в колгосп?” А кажен же не хотів іти в
колгосп. Може, через те, там землі по
багату в людей не було. В кого гектар, в кого півтора, в кого два гектари. У
каждого була своя конячка, своя коровка. Іди в колгосп, значить, коняку здавай,
реманент хліборобський здавай: плуг, борона і все, оце все вези й здавай. І
корову. Люди пішли таки в колгосп. Ішли не всі разом. Одні пішли сьогодні,
другі
- через місяць,
треті
- через год. Отако-во
постепенно люди всі пішли полностю в колгосп, і здали оцей увесь реманент, а
коров не дали. Приходили у хату, кричали, забірали. Люди стіною стали, і не дали
корови. У каждого своя корова осталася. А тоді, коли уже став колгосп: буряк
сіяли, табак обробляли, зернові, картошку, баштан, там у нас піщаник над річкою
був.
- 32-й і 33-й рік я в школу не ходила, один год скот пасла, а
другий год – у начальника НКВД дітей няньчила. Було два хлопчики. Одному 6
місяців було, другому - 3 годи.
- Це в період
голодовки?
- Да.
- Вони вам їсти давали?
- Їсти вони давали, бо я його сама
варила. Він їздив по
селах. Саме оце
колективізація, розкуркулювання, забірали в людей вещі. У його півкухні закидано
мішками, сундуками, ящиками. Тоді клубки пряжі, клубки овалу, шо на рядна ткали,
основи, ті, шо на полотно. Шо хоч там було. Якби тепер, так може б подивився, шо
там. А сундуки позамикані, повні там були. Ну, сільське полотно, сорочки
отаке-во, видно, було. Я так думаю по тому, шо там у мішках так
стояло.
- Це воно в нього так зберігалося як його
особисте?
- Хто-на, яке воно було! Воно не його було, воно як
конфісковане було.
А тоді він каже: „Оставайся оце тут за сторожа”. Я сама не
могла согласиться. А мама прийшла: „Ні-ні, дитино, пішли
додому.”
Устиченко Ольга
Севастянівна,1924 р.н.
- Самий голод 33-й, так
його і звуть. Я знаю, шо я голод пережила благодаря мамі своїй, шо вона через
Олаву в торгсин бігала. І шо в неї
тільки було золотий хрест, обручка чи шо. У неї перший
чоловік помер у ЗО років, дітей у них не було і вони жили заможно, можна
сказать. Він рабочий був, но в тридцять років помер. І з того торгсину вона мені
ото носила.
- А що таке торгсин?
- Обмен золотих
вещей.
Магазин такий
був.
- Це по всіх селах таке було?
- У голод був у
Ромнах, називався він торгсин. Торгсин. По-моєму так. Туди люди шо мали в себе
із золотих речей ходили, міняли на хліб. Вона принесе кусочок отак, поки я
скакаю отам на площадці, я його з’їм. В мене ноги не були пухлі, в мами - були
ноги пухлі. І вона як утро знову на Олаву шось шукає і опять. А потім
із манаток оцих: рубашки, всяке оце, вишиванки тоже міняли там на хліб. Оце із
мого лічного. А уперед нас жила сім’я отам де 2-х етажне зданіє стоїть якраз на
углу була хатина їхня: 5 дітей і жінка, вони померли з голоду усі 5. Мужчина
тільки остався живий. Потім у мене убирала в технікумі, коли я робила, Хоменко
Даниловна. Диви, забула. Та це не має значення. Так вони просто своїх дітей
закрили в хаті і поїхали в Полтавську область. І вони вимерли з голоду. А вони
вернулися та другі діти пішли. Оце такий голод. Потім мама мені казала, шо голод
це іскуственний, пани потопили пшеницю у морі.
- Які пани? Це так
вона Вам як дитині розказувала?
- Це вона так розказувала про владу.
Шо пшеницю потопили. Яке море? Чорне море, звичайно. І голод у нас це
іскуственний, вони у людей все вибрали, потім дійшла очередь і до нашої хати.
Непосильні налоги накладували. Ну шо та вдова могла сплатить? То м’яса, десь
купують корову, туди гроші здають. А той веде ту корову та за всіх записує у
кого шо. І прийшли трусить хліба. Із сільсовета оце були депутати чи шо
- Я трошки переб’ю. Це як колективізація
була.
- Да-да.
- Це воно тоді почалося і привело до
голоду?
- Да-да.
- У нас вони розвалили засип у хаті. Я - со
школи, а мама сидить — плаче. І нічого не знайшли. Трохи в нас десь було зерна,
но мама вже зуміла в сусік припрятать. Яке в нас зерно? У неї ні землі не
було, нічого. Так, може, про запас.
Осталась в голод одна-єдінственна квасоля. Більш нічого. А як люди виживали?
Тоже ж всяко. І потім була сильна епідемія дизентерії. Мій брат двоюрідний Толік
умер в больніце од цього. І дітей, отакого віку як я, сильно, як косою, косило.
Оце тут була больниця, де оце зараз виселено дом і там їх навалом було цих
дітей. І які поправлялися, а які помирали.
- Ви
бачили, як приїжджали забирати зерно? Хоч
раз при вас приходили?
- Аякже, вони не тільки
зерно, а й мебель у нас забрали.
- А скільки їх
приходило?
- Ну, чоловік 3, вообще оце. А один той шо зерно шукав,
бо у нас де коровка стояла у сараї була пашенна яма. Чогось мама звала „паш енна
яма”. Це у них ще з першим чоловіком. І вони шукали. Так він туди штирьом
штиряв. А для чого вона та яма? Чи для буряків, чи для зерна?
- Я ще
скажіть як приходили депутати, у них була
зброя?
- Ні.
- Не було?
- Ні. Ото в нього
штик оцей і словами, мол, ми прийшли, шукаємо оце й оце. Розказують. Ну, був
один среді їх Пучко, який злий! Його брат відносився до мами дуже
добре. Там, де мама робила, в комірчині, так у мене мама була Євгенія Петровна,
" -
Петровна, прийдеш там
часів після трьох". І він шось мамі виділе. Жаліли
маму. А потом, як у колхозі почали, тоже другий кладовщик, уже в оцьому хамазеї,
тоже каже, Петровна у неділю прийдеш зерно получать, там десь після обіду і тоже
шось вділе.
- Скажіть іще, а люди із села, що їли? От ви кажете,
квасолю.
- У нас одна квасоля була, а люди і лободу їли, і лепйошки
пекли. А як велика сім’я, чим її накормить? У же як ото весна так уже ж почали
на всякі козельки іти. А в основному хліб вибрали.
- А були випадки
людоїдства?
- У нашому селі не було. Так падали і
мерли.
- Багато народу вимерло в селі?
- Багато. У нас
село ізроду, скільки я помню, - повнолюдне. Кипить, ніде отакого нема, щоб там
людей не було. У нас населення було сильне таке. У нас і село перспективне
щитається: і добича, і глина, і отож, кажуть, у нас іскопаємих багато, і річка,
й риба кругом, так шо люди нас не цуралися. І район. Споконвіку ж район. То
заберуть десь на трошки. У Перекопівку його брали, а тоді десь на цю сторону.
Ну, на трошки. А центр району - один.
- А сиріт багато було? Як ними
держава опікувалася?
- Знаю, оце сироти - один інтернат був
колхозний - усадьба Зінов’євих, колхозний інтернат, колхоз його содержував. Там
оце сироти. А це моя кума тут жила, вони без батьків же тоже у своїй хаті, то їм
опікунша об’явилася там така, Махтейовна. То там піде продукти
получе, їм дома зготове. А то там готовили. Круглі сироти, у школу зо мною
ходили, дівчатка. За хлопців не скажу, а дівчатка ходили.
- А як
людей у колгоспи, насильно заганяли?
- Насильно.
- Хто
насильно був, хто - ненасильно.
- Мама пішла удругий заміж за мого
батька, який був старший від неї на 20 років і діти в нього дорослі і дуже
велика інтелігенція. Вчителя усі. І зяті. А вона пішла ради мене, щоб у неї був
ребйонок. З першим мужем у неї не було дітей. І от їм сказали.
Щитається, батько мій хазяїн. Пасіка була.
Ну, до роботи він не дуже. З ковезкою піде в центр, найме там. Дали
їм по
- А закон про 5 колосків
пам’ятаєте?
- Судили. І я ось скажу, у
мами жила на квартирі, ми в центрі жили, так у неї квартиранти: то вчителя, і
начальниця МВД і НКВД, і всякі в нас жили. І в нас жила, вона защитником робила,
а й може суддею, Мар’я Івановна з Ромна. І ось прибігають: „Петровна, давайте її
попросимо”. А вона й сама: „В мене й самої сльози ллються.” Сім’я. Люся, шо
звонила. Василенко, фімілія. Троє малих дітей, І ця мати, зібрала декілька
колосків. І цей суд: „Указ! Два года тюрьми.”
-
І
забрали?
-
Забрали. Прийшла
відтіль помєшана. Діти залишилися з батьком. Троє
дітей малолітніх.
Вона каже, сльози ллються: „Указ”. Такий указ
сталінський.
-
А люди між
собою допомагали один одному виживати в голод?
-
Обще, у нас село не
жадне. Сейчас лучше собаку приголубить, тоді добрі були между собою. Фруктів у
нас скільки народе. Уже з голоду не вмреш. Хто садив, то воно й само росте. І
непочатий край: вишні пропадають, так сливи понаростали
- їм непочатий край.
Оце були якось усі зблизилися. Я б так сказала. І оце ми, шо переживали, мама ні
на кого ніколи не обіжалася. А у сельсоветі фінагент
____ був, так ото
прийде. Не всігда ж можуть оті вдови сплатить. Налоги були непосильні. Вредний
трохи був. Ну, шо він. Покричав, посповідав. А зла ж ніякого. Мати пообіща там.
Каже: „Ось як квартірант дасть шо мені, то я принесу. Підождіть! Пожалуста!
Підождіть, нема в мене чим заплатить!” У двір вступаю, в нас якась підвода і оце
вигружають мебель. Незаконно, все накладали налоги незаконні. Може, в мене мама
була така видна, може, дехто і залицявся до неї. Ну, вона цим не занімалася.
Вона дуже велика хозяйка була. Велика, бо з 13 год в наймах, одвідала і
німецької пльотки. Малі носилки носила в Криму, їздила ж на заробітки. Така
бідовенька. І непосильні налоги. Не виконали ось з меду. Який там мед. Диван,
шифонер. Ще й брат двоюрідний під’їхав. А со стола доску вона заховала, а вони
оце забрали. Пішла вона до одного, той що у Заруднівці купив. Пішла до того.
„Скільки ти за диван оддав?” „Троячку.” „На тобі, добрий чоловіче, троячку.
Оддаси назад?” „Оддам. Забирай.”
- Оце такі дорожки були. Оце
одноосібники. В нас усе за Глибокою були одноосібники. І пасуть же скотину. А
скотина прорветься на цю дорожку, а це колхозне. І в мене корова була дуже
вредна, я до школи її пасла. А у Філоненка не було корови, а кобила. І Міша,
старший мене хлопець пас. То мама йому дає бутилку молока, чогось у їх корови не
було. Каже: „Міша, ти ж Олі поможеш завертать.” „Поможу.” Ось моя корова
вскочила. Ось об’їжчик. Так він як гнався за мною. А молодий гарний хлопець.
Дєрєвенщини племенник чи внук, чи як він доводиться. Далеко старший, рослий
такий. І на коні за мною як гнався. Шо я в село як ускочила. Упала, і всю дорогу
кричала. А він батогом. А мене не достав батогом. А мама пішла до його та й
каже: „Мені дитину перелякав. Шо ти оце той.” Оце такий случай
був.
- Голодовка - 33-й, а вона у 32-му була картошка. Потому шо в 33-м году оцю
картошку ходили люди, витягали, приносили додому, засипали в діжки, її мили,
вимочали, а тоді пекли маторжаники, так звались. Ну, і вонюча, ви знаєте, не то
шо, село все воняло картошкою цією. Оце ж із липини, там, окація, сушили, Тоді
як ото, на лану, голубенько цвіте. Тоже рвали. Іваники, кажеться. І яглицю, і
пшінку. Ну, таке все оце їли. А тоді оце
ж картошку мили гнилу, витягували, давили, терли хто як може, і пекли
матрожаники. І ото так люди виживали.
Листопад Марія
Федорівна, 1926 р.н.
- Знаю оцю голодовку. Потому
шо сім’я в нас велика була, бабушка і дєдушка вмерли зразу. Викачка, шо хліб
забирали. Я знаю, шо в нас по селу ходила фамилію її оце помню Біла Сорочка.
Женщина така стройна. Шо нас посадили. Мішок хліба, чи я не знаю, шо в мішку
було. Вобщем, мене й сестру мою старшу на 2 годи. Посадили на цьому мішку.
Сховали. Це я помню дуже. І ця Сорочка ж Біла як вскочила в хату. І ходив з нею
секретар сільради. Вона нас з того мішка прогнала. Йому сказала: „Забирай оцей
мішок.” І він виніс той мішок. Отож кажу, дєдушка і бабушка зразу померли. Мама було каже :
„Дівчата, ідіть, там хата згоріла, вобщем. На оте погоріле ідіть і рвіть. Біла
лобода вона звалась.” А вже ми так нарвались, що не було її. І ми питали: „Мамо,
натоптом, оце відро?” „Натоптом, мої діти”. Багато. Щоб було багато. Брат мій, з
21-го году, ходив у Глинськ у школу. Ну, щось там йому ізжарять снідать, то він
сидить і мені ложку. А мама й каже: „Саша, та Маня буде дома. Ну, тобі ж далеко
йти.” Ну, ходить уже дальше не можна було. І він пішов на ферму. Учотчиком на
скотоферму. І ось бабушка Василя Івановича. Свинобой Параска її фамилія. Вона
робила там дояркою. Ну, вона нишком давала бутилку молока йому. Коли вже в мами
начали ноги пухнуть, то він принесе, каже: „Пийте молоко, бо ви вмрете” А мама ж
мені, я маленька була. То він знову сидить: „Мамо, ми будем живі. Пийте молоко,
бо ви вмрете. З ким ми останемось?”А тоді ж ходили рвали липину, окацію. Оце все
ми їли. Цвітки окації. Тоді щавіль. Було підемо щавіль рвать, там такий лан був.
Об’їжчик біжить за нами. Ходили по колоски, збирали колоски, дивись об’їжчик
уже. Тікаємо хто куди.
- А що об’їжчики
робили?
- Забірали торби. Ще можуть і по потилиці дать. Або й
батога.
Жовтобрюх
Ілларіон Сазонович,
1911 р.н.[1]
- Хоминці
саме дужче вимерли, Волошнівка тоже. Ну, вобщем, людей тут пропало багацько.
Такі, шо були пізніше, валялися в нас. Ну, не багацько. В наших було смертності
не багато. А дитину з’їли вдвох.
- Хто з’їв?
- Та наші ж
люди. Жінка з чоловіком. Воно ж умерло, мабуть. Чи, може, живйом. Це в нас у
Глинську.
- А як у вас голод у селі з’явився? Ви пам’ятаєте, чого так
стало скрутно людям жити?
- Того шо забрали хліб увесь. Зразу була
ліквідація куркуля як класа. Такий був закон первого унічтоженія людей. І самих
главних людей, хазяїв. Ну, багатеньких, конешно. Щитались колись багатими. Їх
забрали і отправили на Сєвєр.
- Брали хліб не тільки у куркулів (4. Ну,
куркуль? Як було в його 5 десятин землі, вже він щитався куркуль.), брали і в
комсомольців. Забирали і в комсомольців хліб? І комсомолець, ходе, а поки додому
прийшов, забрали хліб. Ну, померших у нас: мої померли батько й мати з голоду.
Батько умер у 33-му, а мати у 34-му. Голодовка була і в 34-му, не було ж урожаю,
поки не намолотили.
- А розкажіть, людям, які в колгоспі були,
допомагала влада?
- Так і в колгоспників тоже
забірали.
- А в торгсин ви здавали
золото?
- Ні.
- Жидів роздівали зимою наголо. Там, де січас
сельсовет. Тут міліція була.
- Це міліція так
робила?
- Да-да.
- У нас же було євреїв повне Глинське. Даже
дві полоски на базарі стояли єврейських хат. Колись Глинськ звався город,
заштатний город. Іще листоношею як був, так пісьмо кой-де вирветься, так писали
город Глинськ.
- А пам’ятаєте закон про 5 колосків?
- У
тюрму забирали. Комсомолка ж була, пішла красти колоски.
Жовтобрюх Ганна
Трохимівна, 1919 р.н.[2]
- А ми були бідняки, було
нас 4 дітей у батьків було. Старші хлопці, я сама менша. Вони повиїжджали і
сестра на заробітки у Алчевськ на Донбас на металургійний завод. А я осталася
сама, мабуть, ходила у 5 клас уже. Батько й мати старенькі. Ось прийшла до нас
бригада ціла. Наші глинські, а то уповноважений якийсь Валдишор фамілія. Прийшли, а у нас усього 2
десятини землі було. А на печі було ізсипано 1.5 пуда хліба. Ну, і він посилав
усіх чисто, наших глинських, щоб полізли збирать у мішок той хліб забирать. А я
чи з школи прийшла, чи хто-на. А у нас така була хата стародавня, вона тут
стояла на тому дворі, що піч була селянська і та піч, шо лазить. А тоді, щоб
лізти на піч, одкривались двері, а тоді суточки такі длинні. І він тоді просив-
просив усіх, ніхто не схотів лізти з наших глинчан. Так він поліз сам, а я коло
стола стояла напвпротів дверей, так я як розігналася, та як дунула двері, так
він і впав уподовж суточок. А тоді як прибіг до мене та за лахміття як узяв.
Кричить:’Тадьониш!” Вихватив пістолет. Кажу: „Стріляй, бандіти ви!” Кричала вже
як попало. А батько й мати плачуть сидять: „Не займай!”, умоляють мене, а я
розійшлася так, шо самошедша стала. Думаю, останнє, нема ж ніде в нас нічого і
грама. Та тоді ото все равно зібрав поліз. „Ну, ось піду в школу, тебе з
піонерів виключать!” Кажу: „Хай виключають!” І хтось із глинчан забрав той
клуночок, ті 1,5 пуда на плечі забрали, понести. А батько в нас нездоровий був
ще молодий. Він у 61 год умер.Так його сини, брати мої, забрали його на Донбас,
потому шо не можна дома було. А корова в нас була. І ми так осталися з матір’ю
вдвох із тією коровкою, так батько поїхав, там же його одволали торохи. А тоді
нам нєт-нєт та і вишлють посилочку відтіля. То якусь буханочку хліба, там у
місяць раз чи шо. І так ми ото жили. А в школу я ходила, так були в нас
сніданки. Так по очереді, записують по очереді.
- А за всіх шо я знаю,
бачила сусід ходив крав, шо де не єсть, скрізь ходив крав. У загальному бачила і
пухлих людей. Шо я помню, 13 год мені ще не було. А так за себе знаю
все.
- Я не крала, а збирала. Розрішив сам предсідатель. Пішли збирать,
там багато людей збирало, це було після войни, після нашого освобожденія. Нас
освободили у 43-м году 16 сентября, і 41 году 16 сентября до нас німці увійшли.
Подруга моя була. Парусові мішечки були. Уже ж площа загребена була, ми все
збирали. Так він під’їхав, з пістолета вистрелив, а ми тут. Так він нас під
конвоєм вів аж сюда в колгосп здавать. Вобщем, ми колосків назбирали по
- Було таке, що допомагали
сусіди один одному під час голоду?
- Люди були такі, в особенності
молодьож, шо робили у людей безплатно. Так це кой де, рідко де. Це ж
позакопували були хліб, а тоді шукали желізними палками. Брали чи він
колгоспник, чи не колгоспник, чи косомолець, забирали все
подчисту.
- А де хліб ховали?
- В землі.
- У
дворі на городах ?
- Да.
- А в хаті забирали лише хліб чи
й речі?
- Речі забирали, тоді, як куркуля як класа виряжали. Тоді
забирали, усе викидали й з хати, і двері знімали. Вже ж нема ніде нічого, й
корову забрали. І шо налог. Добавили налог - він заплатив. Уже такий налог.
Добавили налог до тих пор, поки ні корови, нічого не остається. І хату вже
ж отняли, а чоловік не виходе з хати, це багацько таких було у нас у Глинську.
Одщіпали двері з хати, щоб він не ночував у хаті зімой. Такий ужас був, що
страшно думать. Умерла людина, лежить під лісою, ніхто не обраща, подивився в
глаза хто.
- І не ховали? А як же їх
ховали?
- Впоследствії ховали.
- Хто їх
ховав?
- Люди, які були трошки знакомі. Може і сельсьвет помагав.
Сєльсовет не волнував, ні. Був райісполком. їм носили додому з пекарні, підвода
возе, і розвозе хліб. А ви, умірайте. Он шо. Уничтоженіє людей було. А тоді ж
сусіди позбираються, викопають яму. Кой у кого й доска єсть, а кой-кому нема й
доски.
- А доноси були на сусідів, хто зерно
ховав?
- Було. Були такі активісти. Казали, отам-то, отам сховали, а
тоді йдуть, такими желізними палками з остряком, шукають яму там по лісках.
Оце де техучилище, вліво. Ото там у лісках ховали, а дома заховать
бояться.
- А люди як приходили забирать пшеницю, документи
показували?
- Ніяких документів.
- А ви кажете, зброя
була. Пістолети.
- Це були тільки у тих, шо посланці. Наші не ходили
з пістолетами. А в бригаді ходили душ по 9 по 10. Думали ж загребти. Ну,
заставили , конешно, заставили. А то же ніхто не хоче йти, а вони тягнуться, бо
буде ж мол отам і отам. Таке було, настоящий ужас
- А люди в
колгоспи хотіли йти?
- Перший год організації, чи, може, другий, шо
вже земля була трошки колгоспна за Глиниським, туди над яр і під Шкуратів. А в
людей забрали хліб, посівний матеріал, у каждого була конячка. Коня виганяють із
двора і йди куди хоч, бо й дать їсти нічого, і так нікому не нужна. І то на
хвості причеплють бумажку: „Хожу-блукаю, колгоспу шукаю, когоспу не найду, на
той світ піду”.
- А колгоспні поля, комори
охоронялися?
- Ні, в коморі ще в їх тоді не було пошти нічого.
Перший рік 33-й, в 34-м урожай був сильний і при чом мокрий, і погнило багацько.
Бо косили тепер комбайном, тоді ціпами і косами. Понакосили того хліба, а дощі
начали йти, помочили, не годиться здать. Сушили і оодавали, а шо оддавали
- Хліб ховали і ходили мовчки собі, може кому хто й дасть. Раз
жив, то й їв утихаря.Ну, шо у лісі яглиця, у борщ колись кидали, тепер не кидає
ніхто. Оту яглицю їли. Липове листя. Воно ж яке вредне. Липове листя вредне
вобще в організмі. Кой- хто пише, шо можна лічиться, а другий пише, шо ні. І ото
тим жили, проліски їли,оце ж весною.
- Не пам’ятаєте, скільки народу
померло?
- Ні. Я ж не знаю точно, но в Глинську, не багато
вимерло.
- Масових поховань не було?
- Не
було.
- В який час приходили забирати
зерно?
- Собирається бригада з часів з 10 з 11 і цілий
день.
- В який час почали люди масово помирати?
- В кого
хліба не бюуло, той раньше помер. Хліба не було і взять ніде, не купиш і ніхто
не дасть. Це хіба шо дасть якась чесна людина. Вітчим помирає та просе папи,
тобто хліба, а де ти його візьмеш, як нема. Тоді брат робив у Єнакієво на
заводі. Ну й сказав немедлєнно приїдь. Осталась сама мати. Був ще брат в Ромнах,
старший брат Федір, робив на табачній фабриці. Так не взяв же матері, щоб тоже
кусочок хліба з’їла.
- А там не голодували?
- Там же
получали якийсь пайок.
А мати від
голоду померла.
Майже, це вона
у 34-му році, приблизно в іюні.
http://www.golodomor.org.ua/evidence.php?id=1340