Кривозуб Іван
Дмитрович,
колишній
вчитель військово-фізичної підготовки
Глинської
середньої школи
В Глинськ я прибув на початку грудня 1952 року. Районний військовий комісар Глинського району Воронін Михайло Васильович призначив мене до школи воєнруком і чомусь поважав і підтримував. А фізруком тоді був Стрижак М.О.
Дожив я до весни 1953 року. Навесні, хоч задавися, немає де проводити уроки. А учнів було – біла школа по 35 учнів у класі, та в дві зміни! Жовта школа теж набита, а в 1958-59 ще й через дорогу доміки віддали школі, бо 1-4 класи зовсім не поміщалися. Заняття ж з фізкультури проводилися тільки по отій доріжці, що між білою та жовтою школами. Усі це бачили, але чомусь мовчали.
Де тепер стадіон, тоді були городи. Воронін допоміг, посунув чийсь город метрів на 10 і біля доріжки зробили яму для стрибків. А ще там стояли 4 груші хороші, одна за доріжкою, а три на тій землі, що нам була потрібна. І от Воронін радить: "- Поки не зацвіли, поспилюй вночі". Так і зробили – на ранок ні пенька, ні гілочки. Але шуму сталося багато. Розголос цієї справи, звісно, був надзвичайний. І все збіглося на мені, я навіть злякався. Ну, не скажу ж я, що це порадив Воронін! Але, слава Богу, поступово вляглося.
А жив
я на квартирі у Вакули отам внизу. Там же, де тепер живе Сеник В.А., восени 1953 року оселився перший секретар
райкому партії Яременко Іван Семенович. Познайомилися
з його жінкою Раїсою Іванівною. Моя дружина Надія їй простенький одяг шила, а я
став допомагати ввечері завести п'яненького
Івана Семеновича в хату, бо дружина з шофером не дужали. А мене саме чихвостять за ті груші, і якось він пройнявся цим питанням,
і став захищати, і прийшов подивитися особисто. Ну, звісно, стан був нікчемний,
отака маса учнів, а майданчик для уроків фізкультури – тільки ото, що перед
білою школою. І це питання таки підняли, але огородницька громадськість
перемогла і мене зобов'язали
робити стадіон аж на вигоні біля гамазея (де тепер підстанція). Я протестував,
доказував, що така споруда має бути в центрі села, а не на околиці, але тоді
мене не послухалися.
Що ж,
забили кілочки, і я вже почав робити трасировку, а
ранком худобу люди прогнали – та й подумай – сюди та назад це 40 хвилин, а як же
уроки проводити? Вернувся назад.
День-два – мене знімають з воєнрука і ставлять
Кір'яна
А.С. - ну, в нього ця справа не
пішла, хоча він і ту земельку віддав. А мене поставили головою колгоспу в Ярошівці.
Пробув
я головою цілу ніч і втік звідти. Знову навкруг мене шум. Це тільки так сказать. А я ходжу. І от день народження Івана Семеновича,
через дружину й мене запрошують. Одгуляли, розійшлися, а Іванові Семеновичу
погано, і він вийшов з хати на вулицю, а назад на оті східці не залізе. Раїса
Іванівна приходить: "- Вже розвидняється, люди ідуть, а він лежить на східцях
- іди допоможи!". Я прийшов, затягли.
Хоч і
до цього приходилося затягати, але цей випадок просто зробив прорив душі.
Забирають того Кір'яна А.С.
і мене повертають в школу. А я вже в Андріяшівці
працюю завідуючим шкільними дослідними ділянками. Куди! Бігом в Глинськ, і знову я в Глинській
школі, а місця для занять фізкультурою нема, як і не було. Ну, Іван Семенович до
нас став заходити, та й до себе загукував. А я
ні-ні,
та й скажу за майданчик. У нього ж хлопчик був і дівчинка, стали їздити на
велосипеді, а де їздити? На дорозі?
А ще
при моєму поверненні знову питання про ті груші піднялося. І тут вибори до
Верховної Ради. Ставить мене Іван Семенович довіреною особою кандидата Дудіна. Виступаю з трибуни, та й не раз. Молодий,
енергійний! І все оте погане відсипалося, і ми з воєнкомом на бюро райкому
партії доповідаємо про роботу, і ставимо питання про землю для майданчика. Аж
тут Іван Семенович на мене: "- Чому ти досі цього не зробив?!".
На
другий день (а була це весна 1954 року, і городів ще не садили) городників
звідти як відром здуло, і ніхто й не писнув. І пішла робота, землю розрівняли,
але погано. Тимченко Купріян Омелянович, інженер наш глинський, прийшов, поміряв – до 5 градусів уклон. Тут
лопатами нічого не вдієш, а я вже позаштатним працівником міліції був,
автоінспектором, а в Григорія Івановича Олійника, дільничного міліціонера,
п'ятеро дітей, жив він у дворі міліції... Зразу пішли трактори орати,
культиваторами рівняти – і все получилося.
Розбиваємо
нормальне спортивне ядро, котками вкатали, доріжка
Все
обладнали, і тут сніг, і приходить вимога проводити уроки фізкультури тільки на
відкритому повітрі. А лиж – немає! І знову той самий воєнком Воронін знімає з
горища військкомату 20 пар якихось дуже широких лиж і віддає школі. Налагодили
їх - і по черзі по кругу, та згори! По черзі – бо в класах було по 35-38
школярів, всім одночасно не вистачало. І скоро у нас в цьому виді появилися свої
зірки – Старун С., наприклад.
Про
лижні мазі ми тоді зовсім не знали. І М.Рябенький намазав якось лижі салом.
Хто-зна, чи саме це йому допомогло, але він зайняв
друге місце в районі по лижних гонках.
Настала
весна вже 1955 року. Лісгосп дає 45 ялинок, обсадили стадіон кругом. Яка це була
краса на Новий рік! Забігаючи вперед, з жалем скажу, що через 11-12 років, після
переведення до Глинська СПТУ ті ялинки поступово були
всі зрубані хуліганами, і стадіон після того обсадили
осокорами....
Площадка обживається, бур'яну не було ніде. Випросив у лісництві дерева, розпиляв на пилорамі, заготовили стовпчики, і обгородили штакетом, і поставили лавки навколо. Там стало людно, а особливо вечорами. І площадка завжди була в ідеальному порядку. Пізніше збудували ще й цегляну трибуну, всі мітинги на свята проводилися на стадіоні.
Свої
чемпіони скоро з’явилися
і в літніх видах. Іван Троцина подолав
З’явилися
чемпіони – і був виготовлений постамент – “1, 2, 3 місце”, на який з великою
гордістю підіймалися наші діти. Був встановлений флагшток, на ньому підіймався
прапор під час змагань.
Відбувалися
регулярні першості школи з футболу між класами – у кожному класі на команду
вистачало тоді футболістів! Деякі учні закінчували школу, а з футболом не
поривали – це, наприклад, брати В’ячеслав і
Юрій Птіцини, брати Жильченки... Організовувалися змагання між селами району, і
там глинчани не пасли задніх.
Волейбольна команда дівчат (капітан Луцій Ганна – Рябенька) зайняла перше місце в районі. Наші спортивні команди завжди в лідерах, а футбольна команда захищала честь Роменського району на обласних змаганнях і здобула першість.
Нормативи
фізкультурного комплексу “Готовий до праці й оборони” виконали 95% учнів
відповідного віку, нормативи для молодших (“Будь готовий до праці й оборони”) –
78%.
До
нас їздили переймати досвід. Районні змагання відбувалися тільки на
нашому стадіоні, бо він задовольняв усі вимоги. Перевіряє обласний відділ освіти
школу: позакласна робота, уроки, ранкова гімнастика – це все на площадці.
Зустрічі з футболу між селами – у нас. Обласні інспектори всю нашу спортивну
роботу оцінюють найвищими оцінками. Мене нагородили грамотою Міністерства освіти
УРСР.
До
військової підготовки належало навчання стрільбі. В той час, по війні,
цьому приділялася особлива увага. У
школі було 20 гвинтівок зразка 1891/1930 року, два автомати ППШ, 8
дрібнокаліберних гвинтівок. Проводилася стройова підготовка зі зброєю. Вивчалися
статути, тактика, військова топографія. Стрільби проводилися у Вакулиному яру, в
бур’янах.
Там, де під час окупації поліцаї розстрілювали людей...
Вирішили
побудувати тир на території школи, хоча у керівництва були деякі сумніви щодо
безпеки. В шкільному саду визначили місце, накреслили на землі прямокутник
Після
наводки з станка учень Слюсаревський досягає
нечуваного у нас результату – 97 з 100! Довелося їхати в Ромни, щоб підтвердити
цей результат. А там – 98! І послали його на змагання в область від району.
І
пішло. Кращі стрільці – Батасов Юрій і багато інших за
рік використовували до 8 тисяч патронів! В нашому тирові проводять стрільби
ощадкаса, військомат, технікум. Там проходять районні
змагання.
Була
виготовлена і довго висіла в школі дошка “Рекорди школи” з досягненнями з 5-10
років.
Коли
погода не дозволяла проводити уроки на повітрі, вони проводилися в спортзалі.
Тривалий час невеличкий, але більш-менш обладнаний спортзал був у жовтій школі.
Пізніше його влаштували в просторішому приміщенні нової шкільної будівлі,
збудованої в шкільному саду. Великий обсяг роботи там був виконаний руками самих
дітей. От вже майже все готове – а половини підлоги немає. Іду до Котка Степана
Сергійовича, голови колгоспу, на колінах випрошую дошки, достилаємо
підлогу.
Зате
потім скільки було радості! Бруси купили, коня гімнастичного, козла, встановили
гімнастичну стінку, придбали 2 гімнастичних мати, поставили гімнастичні лавки. Я
ходив на сьомому небі, діти прямо за руки мене хапали – ходімо в спортзал!
Про
наші досягнення Сумським обласним відділом освіти була випущена брошура, була і
у мене, але, на жаль, загубилася...