Спливла кленовим листям, відлетіла журавлиним
клином у вирій ще одна золота осінь. Та невже ж це вже моя п’ятдесят третя? На
мить стає сумно від думки, що колись знову прийде така ж в буянні кольорів,
громадді снігових хмар у холодній сині неба пора, та я вже
не побачу цього невпинного і прекрасного плину Ріки
Часу...
На щастя, ще з юності маю за правило гнати геть з
голови думки про конечність буття, хвороби і таке подібне. Не з великого
розуму - мудрі люди порадили:
хочеш жити – думай про життя.
Пізня осінь? Ну що, скажіть, може бути поганого у
дощовому зі снігом ранку? Адже скоро зима – Новий рік, Різдво, Водохрестя. А там
– Стрітення, і знову весна...
Знайомі кепкують з цієї моєї наївної формули, та
мені байдуже, адже цієї весни – знову маленький ювілей: тридцять п’ять років
тому, у далекому вже тепер 1972 році наш дружний і веселий 10-А закінчив школу.
Згадалися й інші, попередні ювілеї…
Після випускного вечора роз’їхалися, розлетілися,
обіцяючи одне одному зустрічатися, писати, пам’ятати. І справді, наступний, 1973
Новий рік зустрічали майже у повному складі у привітній господі Людмили Козел,
на Королівці. Дві доби Нового року майже не розлучався наш 10-А, а коли свято
закінчилося, знову пообіцяли триматися одне одного, писати,
пам’ятати…
А далі – хтось поїхав працювати аж на другий
кінець Радянського Союзу, більшість хлопців, і я у тому числі, на весну пішли
служити в армію. В ті часи строкова
служба вважалась настільки почесною, що коли хлопця з якось причини не
призивали, це було ніби клеймо – «чорна мітка». Тож службі в Радянській Армії
пройшла вся чоловіча половина нашого класу, за винятком тих, хто вступив до
інститутів. Студентами вузів «з
першого заходу» - відразу після школи – стали Толя Петрюк, Володя Іващенко, Віктор
Слюсаренко, Сергій Корнус.
А
доки ми служили, наші однокласниці дівчатка за наступні два-три роки повиходили
заміж – з усіма випливаючи ми наслідками – молодими сім’ями, маленькими дітьми,
і пов’язаними з усим цим клопотами. Тож зібралися ми
знову разом лише на десятирічний ювілей свого випуску.
Знову раділи одне одному, обіцяли, планували... А
вже за кілька місяців по тому не стало першого з нас – Анатолія Товстолуцького з паралельного 10-Б. Бригадир
електромонтажників, він трагічно загинув від випадковості. Безглуздої, що, як
говорили члени комісії, трапляється один раз на сто
років...
Знову текла Ріка Часу, пробігали роки і
десятиліття. Ми жили, працювали, вчилися далі в технікумах, вузах, академіях і у
його величності Життя. Росли наші діти і йшли у вічність спочатку наші бабусі й
дідусі, потім батьки. Розсипалася в попіл “імперія” – країна, де ми народилися й
виросли, Ріка Часу забрала у вічність ще кількох із нашого
класу...
Несподівано зателефонував Толя Петрюк. Виявляється, випадково в газеті натрапив на мій
нарис про наш Глинськ, а до того десь чув, ніби мене
вже й живого немає. Посміялися з тої халепи, поговорили про все потроху, а далі
Толя нагадав.
-
Не
забув – у нас тридцять років цієї весни! Збираємося всі, хто
пам’ятає!
Я завжди приїжджаю у своє село з душевним
трепетом. Старанно намагаюся вгамувати, чи хоч утаїти від рідних цю мою
слабкість. Але вони завжди помічають мою чомусь незрозумілу їм бентегу, і навіть
трохи ревнують мене до мого старенького Глинська.
Того разу мав на душі ще й острах – якою буде наша
зустріч? Постарілих, пом’ятих круговертю життя, та ще й призначена на Проводи –
коли всі українці намагаються приїхати на свою маленьку батьківщину, щоб прийти
на могили своїх предків? Воно, звичайно, на квитках та бензині заощадимо копійку
яку, але чи не стане ця зустріч поминками по нашій юності, дружбі, першому
коханні – усім тим, що кожний з нас усі ці роки зберігав у своїй пам’яті, і що
безповоротно спливло Рікою Часу?...
Господи, що це була за зустріч! Постарілі, дехто
навіть важко пізнаваний, але аж ніяк не пом’яті і не зламані життям. Катаклізми,
що трясли й ламали, як чорти грушу, нашу Україну, тільки загартували фізично, і
морально всіх, хто їх усе ж таки пережив. І зустріч наша була зовсім не
сльозливо-ретроспективно-ліричною, а веселою і безтурботно-бадьорою. Ніби й не
було цих нелегких для кожного з нас тридцяти років. В цей день ми лишили десь за
плечима фінансову напругу і сімейні негаразди, проблеми і непевність
завтрашнього дня. Ми раділи одне одному, і тому, що життя нас не зламало. Що ми
знову разом. Що можемо отак ще безтурботно радіти.
Була, звичайно ж, цього дня і пам’ять. Про тих,
кого вже нема серед нас. Згадували вчителів, що пішли у Вічність,
друзів-однокласників, життя яких урвалося в молоді роки. На нашу пору
становлення впали дев’яності роки,
коли «помирали від життя» якраз люди нашого віку. Не змогли пережити крах країни
соціалізму і прийняти «дику демократію» молодого капіталізму і кілька наших
однокласників, пухом їм земля і вічна пам'ять.
Але в цей день ми мабуть усі зрозуміли, що означає
словосполучення “світла пам’ять”. Це пам’ять без сліз і смертного смутку. Це
щось схоже на те, як восени згадуєш минулу весну, а у зрілі роки відлетілу у
вирій юність. А ще нам здавалося, що ми бодай на цей день зупинили оту вічну і
могутню ріку – Ріку Часу.
Знову побігли будні, складаючись у місяці і роки.
І буває всього в тих буднях – і доброго, і поганого. Але тепер нам легше йти по цьому життю, бо знову
віднайшовши друзів своєї юності, знаємо, що нас десь теж люблять і
пам’ятають.
А ще ми відчули себе сильними - майже Атлантами.
Бо знаємо, що знову зібравшись разом, можемо знову і знову зупиняти чи бодай
призупиняти плин цієї могутньої Ріки. І хоч повернути її нам і не вдасться, та
все ж тепер без остраху і тривоги ми дивимося у майбутнє.
В. Лях (Глинський)
Я вас пам’ятаю і люблю, мій 10-А клас випуску 1972
р.. На жаль, мало що знаю про вас, бо ж не бачилися ми вже багато
років…
Олександр Романченко – виріс на Острові. Строкову службу відслужив в
ГСВГ (Німеччина). Навчався в Роменському індустріальному технікумі, був
активістом і старостою групи. Але в 1976р. за перевищення самозахисту у вуличній
бійці був відчислений з технікуму і відбув три роки
умовного покарання. Затим багато років працював шахтарем на Донбасі. Повернувся
із сім’єю на Острів, і зараз мешкає там.
Анатолій Петрюк – виріс на межі Королівки й Томашівки, на так званому «Клинку». Починаючи з 8 класу
сидів зі мною за однією партою. У старших класах був кращим у школі бігуном і
футболістом.
Закінчив Запорізький машинобудівний інститут,
Одружений на Оленці Устіченко, в яку закохався ще в 9
класі. Живе і працює у м. Слов’янську.
Оленка Устіченко – виросла на розбудованій в шестидесяті роки вулиці біля Манькових лісків, яка здається і назву має «Нова». Однак під
час навчального року жила у своєї бабусі, чия хата стояла через тин від так
званої «жовтої» школи – корпусу, де знаходилися спортзал, актовий зал, шкільна
бібліотека і навчалися наші два паралельних класи.
Вийшла заміж за однокласника (таких пар у нас
однокласників вийшло три) Толю Петрюка.
Наталка Панченко – ця
русява завжди усміхнена весела дівчинка виросла на Королівці. Наталя не була
відмінницею, але однією з кращих учениць, одним із найсильніших математиків у
наших двох десятих класах. Закінчила фізико-математичний факультет
Дніпропетровського університету, одна з небагатьох,
хто повернувся в Глинськ. Працює в школі вчителем
математики і фізики.
Олександр Котко, виріс у Лісі, як вважала наш вчитель-математик
Марія Денисівна Лазаренко, мав великий талант до математики, який «закопав». Бо
після школи, маючи можливості (батько – голова колгоспу ім. Свердлова) і хист,
вчитися далі не став, а пішов працювати трактористом. Відслуживши в прикордонних
військах, в колгосп і повернувся,
Одружився на однокласниці Людмилі Козел (друга
наша пара).
Несподівано помер в сорокарічному
віці.
Людмила Козел, виросла на Королівці, сусідка Наталі Панченко –
хати стояли напроти через вузеньку вуличку, що від Замкової гори опускається на
Мочар – заливний луг між Королівкою і Островом. Спокійна, дуже доброзичлива і
компанійська дівчина. Закінчила Роменський індустріальний технікум, але,
вийшовши заміж за Сашка, присвятила себе сім"ї. Де
далі навчалась, не знаю, живе і працює в Глинську.
Галина Кібець, виросла на Кір"янівці.
Школу закінчила з «золотою» медаллю. Дуже добре володіла іноземними мовами ( при
тодішній недолугій програмі викладання іноземних мов це було рідкістю). Успіхів
досягала виключно самоосвітою. Після школи, з першого разу чомусь не поступивши
до вузу навіть деякий час викладала іноземні мови у нашій школі. Потім вслід за
своєю мамою переїхала в м. Ромни, здається там живе і зараз.
Сергій Корнус, виріс біля школи, син нашого класного керівника
Тамари Федорівни і завуча Григорія Денисовича – учительської сім"ї. Другий «золотий» медаліст у нашому класі. Незважаючи
на велику пристрасть до науки (міг після походу в кіно і на танці до ранку
просидіти за підручниками), встигав бути «вуличним» хлопцем. Без Серьоги не обходилася ні одна наша розбишаківська вилазка, як наприклад «пірнути» ( не з голоду
– просто здуру) в чужий садок, запустити сигнальну ракету біля школи чи побитися
із чужими п’яними зайдами біля клубу. За такі «зальоти» він був частенько жорстоко караний батьками,
особливо йому перепадало від Григорія Денисовича, в минулому фронтовика і
суворого завуча, на якому трималася дисципліна всієї школи. Захопившись радіо,
Сергій самотужки змонтував ще у сьомому класі детекторний радіоприймач. З
радіоелектронікою зв’язав і свої подальші навчання і роботу. На жаль, маючи
пристрасть до парусного спорту, під час чергового переходу на яхті пропав
безвісти на Каспії в середині восьмидесятих.
Володя Проскуряков,
виріс на Глиняку, спокійний, доброзичливий хлопець. В армію його не
призвали – був один у матері син. Проте в 1976 р., випадково потрапивши у
вуличну бійку, як і Сашко Романченко, дістав три роки
умовного покарання. Зараз живе у
Глинську, залишившись таким же спокійним і добрим
чоловіком. Здається до останнього часу працював у дільничній лікарні шофером на
«скорій».
Анатолій Мостовий, мешкав в «доміках» -
учительських квартирах напроти шкільного стадіону. Відслужив у морфлоті,
закінчив Глинське ПТУ, а затим Глухівський
педагогічний інститут, живе в Глинську, працює в
професіональному ліцеї викладачем.
Віктор Слюсаренко, виріс за Базаром, у вуличці, яка веде на Глиняк. Після служби в армії вчився в Глинському ПТУ, затим,
здається, в Глухівському педагогічному інституті. Зараз працює в Глинському
ліцеї, деякий проживав через сімейні обставини в Гудимах, зараз, здається, переїхав у батьківську хату, в
Глинськ.
Віктор зараз дуже нагадує свого батька. Максим Лукич Слюсаренко, (зараз покійний) все життя працював
викладачем виробничого навчання в Глинській школі.
Смуглявий худорлявий благородної статури чоловік з ранньою сивиною на скронях.
Із сім’єю Слюсаренків
пов'язаний один мій для сучасного життя «нестандартний» спогад. Трудолюбиві
люди, де в одній хаті мирно жили відразу три покоління, Слюсаренки
тримали господарство, в якому було дві корови. В реаліях середини шестидесятих для сільських інтелігентів це було майже
злочином, клеймом «куркулів». І хоч за таке «куркульство» в ті роки вже на
Соловки не висилали, та, зі слів моєї бабусі, теж учительки, Марії Сергіївни
Удоденко, майже на кожній педраді вчителям, які
тримали корів, а особливо Слюсаренкам, «ставили на
вид» усякі недоліки в роботі, проводячи паралелі з коровами і господарством. Яке
заважає радянському педагогу повністю віддаватися роботі. І Слюсаренки таки продали одну корову.
Григорій Прокіпець,
виріс на Острові. В школі
був страшенно розбишакуватим шалапутним хлопцем: «За ним тюряга плаче» - це про
Грицька.
Але після служби в прикордонних військах Григорій
змінився – після демобілізації в село повернувся серйозний, врівноважений
хлопець.
На 30-річчя нашого випуску, я його пізнав лише по
білозубій, якійсь по-дитячому безтурботно-шалапутній усмішці. Та ще - поряд
нього, кремезного красеня з гривою сивого волосся стояв молодий хлопчина як дві
краплі води схожий на того, тридцятирічної давності Грицька-шалапута. Щоправда не з бісиками, а з глибокою шаною
в очах поглядаючий на свого батька.
-А от цікаво: повірить твій синок, якщо розповісти
йому про твої шкільні «подвиги», наприклад, як ти з другого поверху в бузковий
кущ, побившись об заклад, «десантувався», або курив
тихцем на задній парті?
- Та ти що, - засяяв Грицько своєю білозубою
посмішкою. – Тато ж у нашій сім"ї авторитет, передовик на роботі, і
взагалі – кругом і з усіх боків приклад добропорядності…
Анатолій Пахмутов, наш однокласник із Чеберяків. Футболіст, спортсмен, який, у всякому разі в
шкільні роки, не відав такого слова
«тренування». Воно й не дивно – щодня на велосипеді, а коли й пішки
Живе й працює, наскільки мені відомо, в
Харкові.
Валерій Розрейко, виріс на Глиняці, а
затим переїхав із матір’ю в хату, яку вони
купили на Королівці, під самою Замковою горою. Там усе життя і прожив.
Хоч як просився, в армію його не взяли – один у матері, закон таке забороняв.
Закінчив Роменський індустріальний технікум, працює в Глинському
лісництві.
Наталя Чуклінова, виросла у крайній від Глинську хаті в х. Заруднівці.
Старанна розумниця-учениця, хоч кожного дня долала два кілометра від хутора до
села і назад, була завжди напрочуд акуратною і чистенькою, навіть у віхолу чи
весняне болото.
Запам’ятався її хутірець, куди ми після 9 класу
унадилися вечорами ходити на «вихалки» - класичний
український хутір, як їх описують письменники і поети. Теж весь чистенький і
привітний, з хатами попід вербами, по обидва боки мініатюрної річки Макітерки –
притоки Сули. Із солов’ями в вербах, лелеками над хатами і білими лілеями на
нешироких плесах – ті білі лілеї ніхто тут зроду не чіпав, тож росли вони мало
не на кожному квадратному метрі річечки.
Були «вихалки» на горбі,
зарослому старим лісом. До горба потрібно було перейти через леваду з пахучими
стіжками, перебратися через річку по кладках. І піднятися по стежці, обіч якої
вечором суцільними рядами присвічували нам дорогу світлячки – більше ніде мені
не доводилося бачити такої їх величезної кількості - здавалося весь ліс
освітлюється їх голубуватим примарним сяйвом.
Наталя зараз мешкає десь в Запорізькій області,
туди ж забрала своїх стареньких батьків. Знаю лише, що працювала з десяток років
тому в торгівлі, має вже двох дорослих дітей.
Чи є ще та Заруднівка,
чи живе ще хтось під тими древніми вербами над чистими плесами серед солов’їного
щебету і пахощів свіжого сіна в левадах?...
Віктор Листопад, переїхав з батьками в Глинськ із Артюхівки. Прийшов у
паралельний восьмий клас, але якось
так склалося, що товаришував більше з нашим класом, а конкретніше – зі
мною.
Після служби в морфлоті осів у Харкові, там
одружився, живе і працює й зараз. А от його діти, як він розповідав, коли їм,
навіть розбудивши опівночі, запропонувати: «Поїхали в Глинськ…» побіжать наперед батька до автомобіля чи на
вокзал, на ходу одягаючись…
Бо в Глинську їх завжди
чекають лагідна бабуся, Сула і Манькові ліски, біля
яких стоїть Листопадова хата…
Оце і все, що я знаю на сьогодні про своїх
однокласників і друзів…
Я, Володимир Лях, виріс у вуличці
Партизанській-2 біля Базару. Вчився не відмінно, хоча й непогано (4,6 средній бал у атестаті). Після невдалого вступу до вузу,
відразу ж здав екзамени до Роменського індустріального технікуму, ставши
студентом гірничого відділу. Після другого курсу, у 1973 р., як і більшість моїх
однокласників, був призваний на строкову службу в Радянську Армію. Пройшовши
шестимісячне навчання в учбовому центрі «Десна» (його народною назвою «Остер» в
ті часи жахали всіх призовників), півтора року служив у складі контингенту
військової бази на Кубі.
Після демобілізації закінчив технікум, працював кілька років у Молдавії за спеціальністю гірничого інженера. Повернувся в м. Путивль, звідки родом моя дружина. Двадцять років працював професіональним фотографом у районному комбінаті побутових послуг, в той час закінчив заочно факультет фотожурналістики Союзу журналістів СРСР. Вже понад десять років працюю заступником редактора регіональної газети «Путивльські відомості».