Галина ПЕТРОВИЧ
ЯК МИ ЖИЛИ
В ХХ СТОЛІТТІ
СПОГАДИ
ВЧИТЕЛЬКИ
(скорочена
версія)
2007
Народилася я 13 квітня
1925 року в селі Перекопівці. Тепер це Роменський район Сумської області.
Пам'ятаю себе років з
шести-семи.
Батьки мої були селяни.
Жили ми всі в невеличкій глиняній хаті.
Жили слабенько, але
вважалися середняками: у нас був
кінь, одна корова. Свої дві десятини засівали, в основному, житом і
сім'я рік з того жита жила.
Потім почалася
колективізація. Раз за разом збирали людей по хатах на збори. Тема зборів була
одна: вступ до колгоспу. Умови вступу були такі: землю і коней треба
обов'язково передати в колгосп. Якщо в
господарстві більше, ніж одна корова, то собі можна залишити одну, а решту
віддати.
Від нашого двора на збори
завжди ходив старший в сім'ї – дідусь. Він слухав,
що там говорили, розповідав дома почуте, і врешті-решт було прийнято рішення: в
колгосп поки що йти не будемо.
Урожай восени 1932 року
був нормальний - все вродило, все зібрали. Посіяли озимину. Але селяни, що не
вступили до колгоспу (одноосібники), були обкладені таким високим податком, який
сплатити було нереально. Стільки зерна, як вимагалося здати державі, в
господарстві не росте, а ще ж треба, щоб сім'я харчувалася рік, треба було
годувати скотину та й на насіння залишити…
А тоді почали ті податки
примусово збирати. Активісти ходили по дворах одноосібників і вилучали зерно -
жито, пшеницю, овес, ячмінь, гречку, кукурудзу, просо, горох і навіть квасолю.
Люди намагалися щось приховати. Ми поклали мішок з зерном в ріллю в полі, зверху засипали попелом – наче просто висипали попіл і все. Але ту хитрість хтось підглянув і доніс, зерно знайшли.
Закопували зерно глибше в
землю, але приходили з щупами, протикали землю, шукали порожнини, де щільність
землі була порушена, розкопували, знаходили і вилучали. Намагались ховати
ворочки[1]
з зерном в стрісі, на горищі – але все те ретельно перевірялося, всі ті схованки
знаходили і зерно вилучали.
У нас в світлиці була
велика груба з відкритим комином, там була ніша, в якій можна було сховати
кілограмів десять зерна. Батько сховав туди ворочок проса - кілограмів може
вісім-дванадцять. Нішу заклали цеглиною, побілили крейдою – наче так і було. Але
в хату зайшов Андрій, який вчився в батька шити чоботи, він нехитру обстановку в
хаті знав на пам'ять. Андрій помітив, що комин
закладений, і доніс. Прийшли ті, що заготовляли зерно, до нас в хату і зразу
почали розбирати комин. Дістали той ворочок з просом і
вилучили.
На погашення податку
забирали також мануфактуру[2]
і більш-менш пристойний одяг. Я думаю, що і грабували одночасно, бо нашу
сільську владу ніхто не контролював. У моєї тьоті забрали чоботи, вони стояли в
сінях, і юпку[3].
Пам'ятаю, як плакала тьотя за своїми
чобітками. Відбирали, виносили все, що могли.
Восени
доїдали городину. А взимку харчі закінчились і
почався голод, що навесні переріс у страшний голод. Всі їстівні запаси вже тоді
закінчилися, а зелень ще не наросла.
Мама ходила на роботу в
якусь артіль (то був наче не колгосп). Туди наймали людей: влітку - сапувати, але
там були й інші роботи протягом всього року, які – не знаю. Мама працювала цілий
день і за це їй давали скибочку хліба, яку вона приносила додому. Половину тієї
скибочки віддавали мені, а ще половину ділили на трьох – бабусю, дідуся і маму.
У дідуся від голоду опухли ноги.
Можливо, мамі там на
роботі і давали якийсь приварок (юшку), але я про те нічого не
знаю.
Мій батько, Іщенко
Григорій Семенович, влаштувався на роботу на Сталінські цукроварні, де тепер
станція Сула[4].
Йому за роботу давали якийсь харч і під час голодовки він там на ньому
порятувався. Інколи, дуже рідко, провідував нас.
Постійно мучив страшний
голод, сили залишали. Рилися в
минулорічних огородах, шукали стару гнилу картоплю. Картопля згнивала,
але крохмаль там трохи залишався, згнивав не весь. Мама якось ту картоплю перемивала,
крохмаль осідав і вона з того пекла маторжаники.
В той момент нам дуже
допомогла наша тьотя Маринка – Гулак Марина Семенівна. Її чоловік був
залізничником у Ромнах. Він був з не зовсім простої сім'ї і від батьків у них залишилось
кілька золотих десяток. Тьотя Маринка відносила їх в торгсин, де в обмін на
золото і срібло давали продукти. З торгсину тьотя йшла до нас з кошиком
продуктів і рівно половину відсипала нам. То були, в основному, крупи. Якби не
тьотя, ми, певно, не вижили б.
Коли з'явилися перші листочки, люди
почали їсти зелень.
Ми з мамою ходили до лип,
мама мене підсаджувала, я лізла нагору, зчухрувала молоденькі листочки і клала
їх торбинку. Дома листочки сушили, м'яли, з них пекли коржики, що
називалися лип'яники - солоденькі, смачненькі,
як тоді здавалося.
Збирали цвіт конюшини,
сушили його, мама з нього теж раз напекла коржиків, але ті коржики я їсти не
змогла, від них у мене була рвота. А інші їли і нічого.
Збирали і їли молочай -
той молочай, який так люблять кролі і кози. Ми його теж любили, він солоденький.
Їли лободу, щирицю.
Ті, що жили біля лугу, їли очерет – то вважалася дуже
смачна їжа. Але треба було мати сили, щоб до того лугу дійти, і лотку, щоб до
очерету доплисти. Та й навряд чи ми б вижили на таких харчах.
Справжньою нашою
рятівницею стала наша корівка. Коли відбирали зерно, її не відібрали. Сіна ми
запасли, і весною в неї знайшлося телятко, появилось молочко. Ми почали те
молочко пити і врятувалися. У дідуся відтухли ноги.
Тим часом підросло жито,
з'явилися колосочки. Мама пішла в
поле, на свій лан, нарізала ще недозрілих сирих колосочків, підсушила їх,
змолотила і спекла невеличку – першу – хлібинку з нашого поля. Це було в кінці
червня - на початку липня 1933 року. Я той буханець теж запам'ятала на все
життя.
Мені тоді було сім з
половиною років, до школи я ще не ходила, отже шкільних товаришок не мала, а
гуляти ходила тільки через дорогу до сусідів. Тому сама не бачила, що робилося в
селі. Але люди розповідали, що в селі багато хто помер з голоду, говорили, що
чужі люди лежать попід тинами з пухлими, як колоди, ногами, дехто мертвий -
видно, кудись йшли в пошуках їжі і сили закінчились. Одного разу і я бачила чужу
мертву людину, яка лежала в канаві по дорозі, як іти на кладовище.
Кладовище недалечко від
нашої хати, ми тією дорогою ходили з мамою по липу. Мертвих ховали не в
домовинах, а просто закопували, загорнувши в рядно. Наш дядя Нестір з Біловоду[5]
поховав так двох своїх синів, що померли від голоду - замотаних у рядно, прямо в
своєму дворі. А дві його дочки вижили.
Наша сім'я і найближчі сусіди голодовку
пережили, ніхто не помер.
Я абсолютно впевнена, що голодовку влаштували штучно,
щоб таким чином загнати людей в колгосп. «Наука» подіяла, і скоро після цього ми
також стали колгоспниками.
Восени 1933 року я пішла в школу, до першого класу. Наша чудова вчителька Прасок Ліза Миколаївна була розумною, освіченою, доброю, чуйною, інтелігентною. Не знаю, звідки вона така взялася в нашому селі. Навчала нас Ліза Миколаївна три роки, а потім кудись поділася і на зміну їй прийшла наша перекопівська вчителька Пивоварова Марія Гнатівна.
Клименко Євгенія Іванівна
- наш класний керівник, викладач української мови і літератури. Вона не тільки
викладала предмет, а й проводила з нами багато часу, допомагала в різних
життєвих ситуаціях, давала добрі поради, допомагала кожному визначитися з
майбутньою спеціальністю. Її чоловік, Езерський Степан Лукич, теж чудовий
педагог, викладав у нас математику. А чоловік Марії Гнатівни, про яку я вже
писала - Пивоваров Віталій Леонтійович був вчителем фізики. З учнями він
поводився дуже чемно, звертався до них на «ви» і одного разу після моєї добре
зробленої доповіді сказав мені: «- Іщенко, згадаєте мої слова – ви будете
професором!». Всі вони були чудовими педагогами, фахівцями, мудрими, добрими і
справедливими людьми, цих вчителів я пам'ятаю все
життя.
Наших хороших вчителів
мені завжди хотілося наслідувати.
В ті часи найвищих
керівників радянської держави називали вождями і наполегливо впроваджувався
їхній культ. Ми всі повинні були своїх вождів знати і ми їх знали. Кожен школяр мав спеціального зошита,
куди повинен був наклеювати вирізані з газет чи журналів портрети вождів. Один
листочок – один вождь. Під кожним портретом треба було підписувати ім'я вождя
(біографію не писали) і оформляти гарненько сторінку. Малювали квіточки,
віночки. Хизувалися один перед одним, хто знайшов красивіший портрет і гарніше
його оформив. Вчителька регулярно переглядала ті зошити, хвалила, у кого він
оформлений краще. Ті зошити ми завжди носили з собою.
А потім почалися дивні
події. До класу приходила вчителька і казала, щоб ми дістали свої зошити,
знайшли в них портрет, наприклад, Косіора[6],
і вирізали з зошита цей листочок, бо Косіор – ворог народу. Потім розповідала,
чому саме він ворог народу. Я не пам'ятаю, що саме вона говорила, але
ми розуміли, що він проти радянської влади, проти того, щоб ми були
щасливими.
Минали дні. Знову і знову
вчителька називала нововиявлених ворогів народу. Ми відкривали свої зошити і
вирізали листочки з портретами Постишева, Тухачевського, Блюхера, Якіра...
Слова «ворог народу»
стали для нас найстрашнішими, найганебнішими.
А взагалі в школі я
навчалася дуже добре, навчатися любила і мій батько мною дуже пишався: «- От у
мене дочка, так дочка! У Ганнушки (він мене так називав) всі до одної оцінки
«відмінно», і з себе яка гарна -
вища за мене на голову!».
Закінчувалися заняття і
наступали канікули. Зазвичай, на літніх канікулах перекопівські діти не
ледачіли. Вони завжди мали обов'язки по господарству, а багато
хто влаштовувався на канікулах на роботу. Я теж завжди знаходила якусь роботу –
працювала, наприклад, по ремонту доріг, розвозила пошту, а коли стала
старшенька, десь у 8-му класі, працювала в конторі помічником бухгалтера - йому
подобалося, як я гарно все підраховую.
В 1941 році я закінчила 8
класів Перекопівської середньої школи і скоро почалася війна.
Війна і
окупація
Вже не пам'ятаю, як саме звістка про початок
війни долетіла до нас. Радіо не було ні у нас, ні у сусідів. Газети, правда,
ходили, і мій батько теж виписував якусь. Можливо, це були «Сільські вісті».
Можливо, десь у селі було радіо, і нам про початок війни
переказали.
Мені було 16 років. Ми
дуже злякалися, для нас початок війни був несподіванкою. З газет знали, що
Сталін з Ріббентропом підписали пакт про ненапад, і були переконані, що війна,
яка вже йшла в Європі, нас мине.
Зразу ж була оголошена
мобілізація. Мій батько 1899 року народження на той момент чи то був віднесений
до непризивного віку, чи був визнаний непридатним до військової служби. В армію
його тоді не взяли, та й раніше не призивали.
Почалася евакуація. Погнали кудись великий рогатий скот. Пізніше виявилося, що німець наступав так швидко, що скот далеко відігнати не встигли – німці розвернули його назад.
Люди з села в евакуацію
не їхали - принаймні, я не пам'ятаю, щоб хтось з
односельців туди поїхав. Напередодні приходу німців у селі почалися безлад і
безвладдя. Не знаю, куди поділися голова колгоспу і голова сільради. Можливо,
вони були комуністами і їх призвали, чи може кудись виїхали. Магазини негайно пограбували. Наша
сім'я до магазинів не ходила, але
люди розповіли.
Війна вже йшла, а батько
мій, Іщенко Григорій Семенович, продовжував працювати бригадиром на 3-й бригаді.
В колгоспі залишалися коні і воли, їх в евакуацію не погнали. У батька на
бригаді теж були коні, їх треба було годувати, поїти, вичищати стайні.
Пам'ятаю, що незважаючи на безвладдя,
батько продовжував ходити дивитися за кіньми. А взагалі люди перестали ходити на
роботу – влади не було, було незрозуміло, чи хто за ту роботу заплатить і
взагалі що буде далі. Пам'ятаю, як батько вмовляв конюхів не залишати худобу без
догляду: «- Хлопці, коні ж не винні, що почалася війна, а ще треба буде і сіяти,
і збирати...».
Через Перекопівку і тоді
проходила залізниця. В перші ж дні війни наші військові від колії збудували
вітку в найближчий лісок («сосну»), що знаходився прямо посеред села. Прохід
туди заборонили, але люди все одно ходили дивитись, що там робиться. Говорили,
що наші привезли велику кількість боєприпасів – снарядів, мін, хімічних бомб, і
складують їх у сосні. Можливо, готувалися якісь оборонні бої. Ми, жінки, туди не
ходили - боялися, але хлопчаки, чоловіки, звісно, були в курсі всього, що
коїлось.
Видно, йшов шалений
наступ німців, бо ті боєприпаси розгрузили і практично зразу ж хімічні бомби
почали закопувати в землю. Потім люди почули, що боєприпаси будуть підривать,
щоб не дісталися німцям. Сказали, що в сосні штабелями в різних місцях складені
боєприпаси, що їх з'єднують між собою бікфордовими шнурами, щоб вибухали по
ланцюжку.
Справді почалися вибухи.
Снаряди та їх уламки полетіли прямо на село, до хат. Ми сховалися в погребі.
Зараз важко сказати, скільки тривали вибухи – коли сидиш в тісняві у погребі, то
незрозуміло, скільки минуло часу. Потім стихло. Переконавшись, що вже ніщо не
вибухає, ми вилізли з погреба.
У сусідів Косарів посеред
двора лежав величезний уламок снаряда, що розірвався. Може, то була гільза.
Косарі потім його прикопали і використовували, як ступу.
Люди говорили, що вибухи
припинились, бо якийсь солдат поперерізав шнури. Якби він того не зробив,
боєприпасами рознесло б все село.
В лісі залишилося ще дуже
багато снарядів і мін в ящиках. Коли прийшли німці, то вони ніякої уваги на ті
боєприпаси не звернули, не вивозили і не використовували їх - вони їм були
просто непотрібні. Пізніше наші односельці потяглися в ліс до тих ящиків.
Люди викладали снаряди з
ящиків просто на землю, а ящики забирали на дрова. Потім навчилися розбирати ті
снаряди, діставали звідти тол і продавали бабам за півлітру. Тол був схожий на
коротку товсту свічку жовто-гарячого кольору. Люди клали його на тарілку,
встромляли ґнотики з ганчірки і використовували, як свічку. Воно не вибухало.
Магазини тоді не працювали, і купити нічого ніде не можна було – ні гасу, ні
свічок, ні солі, ні сірників, а світити чимось треба. Та саморобна свічка
довжиною і діаметром сантиметрів вісім горіла довгенько. Може, воно було і не
тол – але принаймні ми його так називали.
Скоро прийшли німці.
Від шляху почувся гул, що
наростав. Дітвора, незважаючи на
заборони батьків, побігла подивитися, що там гуде. Через деякий час повернулися
і сказали, що їдуть німці, але нікого не займають. Тоді на шлях почали виходити
люди. Пішли і ми.
Тоді на Київському шляху
асфальту ще не було, там була земляна вкатана дорога на насипу, яка називалася
грейдер. І мені якось прийшлося
підробляти там влітку. Підкидали землю лопатками, закидали ямки. Зліва і
справа від грейдера були узбіччя.
Я побачила, що по грейдеру в кілька рядів
іде суцільним потоком німецька військова техніка. Це, в основному, були
автомобілі, на яких сиділи німецькі солдати, а по боках їхали мотоциклісти.
Бачила, як той чи той мотоцикліст з'їжджав на узбіччя. Казали, що
вони запитували в людей «млєко» і «яйки».
Через дорогу перейти було
неможливо – техніка йшла суцільним потоком днів зо два. На людей, що виходили
подивитися, німці не звертали ніякої уваги.
Одні люди підходили, інші
– відходили. Додому поверталися
пригнічені. Складалось враження, що таку техніку перемогти неможливо. Ми
в нашому селі з техніки на той час бачили тільки розбиті полуторки і то
рідко.
Ті німецькі частини йшли
в наступ. Того разу в село вони не заїжджали. Пізніше німці ще не раз проходили
через Перекопівку, стояли по хатах, ночували, переміщалися
далі.
Пам'ятаю, як німці вперше
з'явились на нашому
подвір'ї.
Двір наш був великий і
зручний. До війни ми вибілювали на ньому самоткане полотно - розкладали на сонці
намочені шматки полотна кожне по
Одного разу серед дня гул
наблизився. До двору під'їхали машини, з них
вискочили німецькі солдати, відкрили ворота і машини почали заїжджати в двір.
Заїхало їх багато, не знаю скільки, поки вони не заповнили весь той наш вільний
простір. З машин почали вистрибувати ще солдати, заґелґотіли, і почали
вирубувати сад і маскувати гілками свої машини.
У нас в дворі росли два
дубки, один з них німці швидко зрубали. Вийшов батько, почав просити на мигах,
щоб не рубали хоч другого дубка. Ті закивали головами - погодилися. Дідусь почав
показувати, що можна рубати, німці так і робили - чомусь послухались.
До війни німецьку мову у
нас викладала Ніна Олександрівна, прізвища не пам'ятаю, німкеня за національністю.
Вона добре навчала нас німецькій, уроки були дуже цікаві і завдяки їй за чотири
роки (з 5 по 8 класи) ми досить непогано опанували розмовну мову. Ніна
Олександрівна практикувала, щоб на уроках ми говорили між собою
німецькою.
Солдати ґелґотіли і я
відчула, що розумію, про що вони говорять. Йшлося про те, що їм доведеться тут
затриматися днів на 2-3, дочекатися, поки прийде якась пошта. Крім того, сюди
мала прибути кухня. Я розповіла про це своїм домашнім.
І дійсно, через деякий
час у двір заїхала кухня. Німці з'їздили, видно, в колгосп,
привезли свиню, зарізали її, відтяли голову, ніжки, вийняли тельбухи – печінку,
легені, нирки, кишки – все це викинули в нашу помийну яму. На кухні з тої свині
зварили величезний казан горохового супу, яким німці
пообідали.
Звісно, ми були налякані,
старались солдатам на очі не попадатись. До війни у нас йшла страшна пропаганда
проти фашистів. Говорили про звірства, на які вони здатні, що вбивають,
насилують і т.д. Але виходити все-таки доводилося. Першою вийшла бабуся - ніхто
на неї не звернув ніякої уваги. Потім і ми повиходили. Бабуся зап'яла мені велику стару шалю, щоб
не було видно, що я молода. А одяг у нас і так був слабенький.
Розташувалися німці в
світлиці. Ночували вони не тільки у нас –розквартирувалися по всьому селу.
Підійшла ніч, нам теж треба десь лягати. Зазирнули в хатину - там, на полах,
нікого. Врешті-решт ми вляглися спати в хатині – прохідній кімнаті. Німці нас з
хати не виганяли, нічим не погрожували - просто не звертали на нас ніякої уваги.
Тоді бабуся осміліла, полізла в яму і дістала те, що викинув німецький кухар –
свинячі голову, ніжки, нутрощі, і перенесла в погріб.
Але три дні німці не
стояли. Раптом їм прийшов наказ негайно вирушати далі. Кухар покликав на мигах
мою маму і показав, що залишки горохового супу – відер двоє - вона може забрати
собі. Мама принесла великого казана, суп пересипали. Німці швидко зібралися і
покинули двір. А ми той суп їли разом з сусідами Косарями два дні. Потім зварили
і з'їли сховані в погребі свинячу
голову і інше. Це було останнє м'ясо, яке перепало їсти у воєнні
роки. Наступного разу ми його їли в 1949 році - тільки через 8
років!
Ще не раз зупинялися
німці в нашому дворі. Інколи вони ночували, інколи – просто спочивали, їли їжу
(завжди свою) і рушали далі.
Якось у нас заночували
два німецькі солдати – високі, ставні, гарні на вигляд. Як завжди, поводилися,
як господарі. Зайшли в хату, пройшли в світлицю... За мирних часів у світлиці на
ліжку біля груби спали ми з кішкою Сюнькою. Сюнька за звичаєм і тепер пішла
спати на своє місце, де ліг німець. Я боялася, щоб той кішку не вбив, почала її
кликати: «- Сюнька, Сюнька, киць-киць-киць!». Німець вийшов, сказав: «- Сюнька –
ґут», жестом показав, щоб я не хвилювалася за кішку, і Сюнька спала з
німцем.
Більше, як одну ніч,
німці у нас ніколи не спали, на ранок виходили далі. Це був початок війни,
схоже, що в них воювали тоді теж «кадровики» – молоді, треновані,
навчені.
Одного разу (це було вже
не в 1941 році – пізніше) в нашому дворі зупинилася на ніч, видно, якась
господарча частина. В двір наїхало повно машин з продуктами – мукою, капустою,
ще з чимось. Йшов дощ, і два мішки з мукою, які лежали зверху, підмокли. Німець
їх розгрузив з машини і показав мамі, що вона може їх забрати.
Ці німецькі солдати вже
були старші за віком. Один, на вигляд років сорока, намагався розмовляти, знову
ж таки на мигах, з моєю мамою. Він показував їй фото своєї німецької фрау і
дітей, дав зрозуміти, що дуже за ними журиться і воювати не хоче. Коли вони
виїжджали з двору, він відсипав мамі ще з мішок капусти.
Люди казали, що німці,
коли приходять ночувати, просять «млєко, яйки». Бабуся вирішила на всяк випадок
поховати курей на горищі - ми поставили там клітку і перенесли в неї всіх курей,
а в курнику залишили одненьку, поганеньку. Раптом захочуть забрати – ось вона,
беріть.
А тут прийшли німці,
зупинилися на ночівлю, полягали в світлиці, а ми, як завжди – в хатині. Зранку
мама наварила чавун картоплі в мундирах, дістала з погреба миску солоних
огірків, поставила на полах, ми п'ятеро сіли навколо і почали
снідати. Мимо туди-сюди ходили німці (хатина ж прохідна). Раптом один зупинився
і звернувся до мами: «- Давай окурка!» - так ми почули.
Мама пішла в курятник і
принесла ту поганеньку курку. Німець: «- Найн, дай окурка!». Поскільки вночі
півень на горищі співав і видав всю «диспозицію», мама зрозуміла, що треба
давати гарну курку, а не цю, поганеньку. Вона неохоче полізла на горище, дістала
найкращу курку і подає німцю. Німець знову: «- Найн, дай окурка!» – підійшов
прямо до нашого гурту і пальцем показав на миску з
огірками.
Всі до цього моменту
сиділи дуже перелякані, а тут зразу ж попустило. Мама швиденько злазила в
погріб, наклала полумисок огірків, винесла, подала. Німці (інші також підійшли)
огірки з'їли з апетитом, радісно гоготячи,
в один момент.
За час війни, поки не
прийшли наші, німці не раз проходили через наше село, ночували по хатах. Завжди
запитували, чи є партизани, ми хитали головами, що ні. Жодного разу німці
(принаймні в нашому селі) нічого поганого місцевим жителям не
зробили.
Запам'яталася величезна кількість
літаків з хрестами, що пролітали над селом. Вони літали на передову, село не
бомбили. Хоча одного разу в селі вибухнули-таки дві бомби біля залізниці, але
ніякої шкоди не завдали. Не знаю, хто їх скинув, можливо, навіть
наші.
Безвладдя і безладдя в
селі тривали недовго. Німці встановили німецький порядок. Вони призначили в селі
декількох старостів[7]
- це були люди не з нашого села. Були призначені і помічники старостів, вже з
перекопівських, хто саме – не пам'ятаю. Запрацювало господарство.
Всі повинні були ходити на роботу.
Найбільше роботи було в
полі - з ранньої весни до осені. Ми з дівчатами працювали на різних рядових
роботах - сапували, збирали урожай, молотили, віяли зерно, перевозили. Працювати
приходилось в різних бригадах - і недалеко від дому, і за п’ять-шість кілометрів. За роботу
платили, але не грішми – продуктами.
Крім роботи в полі були і
інші ділянки робіт.
Одного разу я
влаштувалася на роботу доглядати за тягловою силою в бригаду №2, недалеко від
дому. Тоді мені було 17 років. Я повинна була доглядати за худобою – двома
конями і вісьмома волами. Моя подруга, яка працювала теж там, доглядала за
дванадцятьма кіньми. Доглядати - означало годувати, поїти коней та волів і
вичищати після них двічі на день. Вдень худоба працювала.
Робота починалася дуже
рано і була важкою. Щоранку воли стояли по коліна у власних кізяках, треба було
все вичистити з конюшні - вигрібала великою підбірною лопатою, накладала у відра
і носила на гноєвик. Потім носила воду, годувала і напувала скот. Коли вранці
люди приходили забирати скот на роботу, все вже повинно було бути зроблено. Ввечері треба було робити те саме, але
тоді роботи було менше. В ті часи я запросто могла запрягти і волів (це
простіше), і коней (це складніше).
Бувало, мене просили
виконувати інші, додаткові, роботи – щось перевозити. Це не входило в мої
обов'язки - мене просили допомогти, бо
просто не вистачало людей. Всі роботи записувались, за додаткові роботи
виплачували додатково - платили продуктами, грошей в ті часи ми не бачили
взагалі.
Інколи мені доручали
кіньми перевозити сіно. Пам'ятаю, сіно косили на
луках за річкою, там сушили і перевозили на цей берег кіньми на лотках.
Накладали повну лотку «до неба», прив'язували її до коней. Коні пливли
через річку - річка там не глибока - і тягли лотку з сіном на інший
берег.
В літній період в селі
було дуже багато роботи. Додому приходили пізно, втомлені і було не до розваг.
Взимку ж робіт в полі практично не було і вільного часу було більше. Хоча одна
робота була завжди: добувати дрова. Зими тоді були холодні, морозні, дров
дістати не було де, бо ліс рубати не дозволяли. Але сухі гілки збирати не
заборонялося. Тому по гілки ходило все село і знайти їх була не така вже і
проста справа, а знаходити треба було щодня.
Але молодість є
молодість. Навіть, коли війна. Хотілося якось відпочивати, спілкуватися. Клуба в
селі не було, розвага була одна –досвітки. На нашому кутку в Лантуші Оксені була
велика хата, в яку господиня за умовну плату продуктами пускала молодь. Ми там
спілкувалися, розмовляли, співали, грали в карти – в дурня і в козла.
Це така тільки назва -
досвітки. Ходили ми, в основному, вдень, і не щодня, а у вихідні, свята. Вночі
ходити боялися, принаймні я вночі не ходила ніколи.
Ще одна була така хата на
нашому кутку – недалеко від хати моєї подруги Матросової Олі. Господиня була
солдатка, чоловік її був на фронті. В хату теж пускала за умовну плату: хтось
принесе оберемок дров, хтось – пару яєць чи трохи зерна.
Мої батьки завжди знали,
куди я пішла – чи в ту хату, чи в іншу.
Такої розваги, як пити
горілку чи якісь інші напої – не було і в помині. Ніякого пияцтва, ніякої
розпусти - тільки спілкування, співи та гра в карти.
Під час війни в селі було
дуже багато молоді – і дівчат, і хлопців.
Час від часу оголошували набори молоді в Германію на роботи. Спочатку
дехто поїхав добровільно.
З моїх товаришок в
Германію поїхало три Галі - Галя Обідейко, Галя Однолькова, Галя Влантушина - це
призвісько, яким її називали на кутку, а прізвище я забула. Остання там
отруїлась і померла.
А діло було так. Вони
втрьох в Германії працювали на якійсь фабриці. Годували там слабо. Десь на
виробництві дівчата знайшли речовину, схожу на цукор, була вона солодка, і вони
почали її потроху використовувати в їжу. А то був оцтовокислий свинець – дуже
отруйна речовина. Галя Влантушина,
видно, з'їла її більше за інших - хворіли
всі троє, але померла вона одна.
В Германію набирали
молодь раз за разом, загалом вивезли досить багато людей, але після війни
повернулися додому всі, крім Влантушиної. За розповідями, працювали в різних
місцях, хто – на фабриках, хто по господарях. Умови були різні, на фабриках
працювати було важче, а у господарів – це кому який попався. Але рівно всі
привезли з Германії багато різного барахла, багато чемоданів. Де взяли – не
розпитувала.
Після того першого набору
майже ніхто їхати в Германію не хотів -
всі тікали, ховалися. Були люди, які знали, коли буде набір, вони
попереджали, як могли. Тоді я бігла ховатися до тьоті в Шумське. Коли не було
вже часу бігти в Шумське, бігла ховатися на Горянку (це такий куток в
Перекопівці) до тьоті Мані. Але ж не завжди вдавалось взнати про набір, та й не
всі встигали сховатися.
Двічі мене піймали, але
вдалося викрутитися.
Одного разу мене таки
взяли, привезли в Глинськ на біржу - чи не знаю, як називався збірний пункт,
звідки везли в Германію. Там мені хтось із своїх підказав, щоб я трималася
гурту, де була молодь 1924 року народження, бо будуть забирати 1925-й рік. Я так
і зробила. Дійсно, назавтра забрали 1925-й рік, а 1924-й відпустили додому до
особливого розпорядження і я повернулася в Перекопівку.
Другого разу мене піймали
і відвезли на збірний пункт у Ромни. Там скупчилось багато молоді, що чекала на
відправку. Я була в одній групі з старшою за мене дівчиною Шрамко Марією
Йосипівною. Дуже мені не хотілося їхати. В якийсь момент трапилась нагода
вислизнути з того пункту. Це помітила Марія, сказала мені: «- Тікай!» і я втекла
- пішки пішла з Ромен додому. В Бобрику мене нагнав підводою знайомий по школі
поліцай – старший за мене на два роки Юрченко Вітя з Анастасівки. Він мене на
підводі підвіз додому і навіть не запитав, що я робила в тому
Бобрику.
Пізніше я влаштувалася
робітницею на пункт прийому молока у Василівці й працювала там до приходу наших.
Звідти в Германію не забирали, вважалося, що ми і так працювали на Германію.
Начальницею того пункту була Приведьон Дуня Іванівна. Вона приймала молоко від
населення і відповідала за його переробку. Ми вдвох молоко переробляли на вершки
та сир і відправляли його не знаю куди, але, видно, на потреби Германії.
Я носила дрова, топила
піч, носила воду, гріла її, мила, кип'ятила бідони для молока,
переганяла молоко через сепаратор, відтоплювала сир, мила підлогу, прибирала.
Роботи було дуже багато.
А мій двоюрідний брат
Гулак Іван Іларіонович, 1922 року народження, працював на видобутку торфу в
Сурмачівці. Звідти теж в Германію не забирали. Робота там була дуже важка –
цілий день по коліна у воді. Рили канави, вирізали брили торфу і витягували
мокру торфяну масу з води на підвищення, щоб вона сохла.
А в 1943 році, коли
прийшли наші, Івана і таких хлопців, як він, мобілізували і ненавчених послали
на фронт, де вони майже всі загинули. Принаймні, я не пам'ятаю, щоб хоч хто-небудь з них
залишився живим і повернувся. Вважалося, що ми, які жили на окупованій території
– зрадники, і поводилися з нами відповідним чином.
В 1943 році, коли прийшли
наші, мого батька мобілізували. На той час йому було 44 роки і його визнали
придатним до служби. Тоді мобілізували багатьох таких односельців.
Як я вже казала, нас всіх
вважали зрадниками і наші життя нічого не були варті. Вже немолодих новобранців,
не переодягнувши їх у військову форму, відправили пішки до місця призначення.
При цьому їм видали зброю, якою вони не вміли користуватися і навіть ніколи в
очі не бачили. Так, батькові видали якусь протитанкову зброю.
Таких – необмундированих,
непідготовлених, ненавчених - їх послали в бій під Фастовом у якості гарматного
м'яса. Там вони майже всі загинули
- в тому ж одязі, в якому пішли з свого села. Про це розповів один односелець,
який випадково уцілів у тому пеклі. В село тоді одночасно прийшло більше сотні
похоронок і всі – з Фастова.
Повторюю, батько мій до
війни працював бригадиром. Він був добрий бригадир, в селі його всі поважали.
Знав усі землі, знав, які культури на яких полях краще саджати, знав усі роботи,
мав чудові організаторські здібності. Час від часу йому давали якусь відстаючу
бригаду і вона швиденько виходила в передові. Батько вмів працювати з людьми, до
кожного знаходив підхід. І під час німецької окупації він теж працював
бригадиром, а потім його підвищили – зробили рільником[8].
При німцях працювали
рівно всі - такий був порядок - але після приходу наших всі вважались
зрадниками. А найбільшими зрадниками вважалися бригадири і тим більше - рільник,
бо бригадирів було кілька, а рільник – один. Їх назвали «німецькими
прихвоснями». Вже батько й інші загинули на фронті, а прізвисько «німецькі
прихвосні» ще деякий час залишалось…
В перші роки після визволення десятки наших людей були знівечені або загинули від кинутих у сосні напризволяще мін і снарядів. Діти порозкидали міни по всьому лісу і вони час від часу вибухали. Гинуло одночасно по 4-5 дітей. Вони палили вогнища і вкидали туди снаряди, щоб подивитися, як бабахне. В селі загинуло більше 30 дітей. Батьки забороняли дітям ходити в ліс, вмовляли не займати снарядів, мін, але все дарма.
Особливо часто вибухали
міни. Одного разу, вже взимку, діти ковзалися по річці, що замерзла. Хлопчина,
що ковзався, в'їхав у очерет – вибух! - хлопчина
загинув. Видно, восени хтось кинув міну у воду на мілину, потім вона примерзла,
і от...
Якось гурт 9-класників, в
тім числі і мій сусіда Вася Зубач, пішли на хутір Писаренків, де люди вже не
жили – їх переселили в село, але там залишились садки, колодязі. Вони набрали з
собою снарядів чи мін і кидали їх там об цементний колодязь, щоб подивитися, як
вибухне. Кинули двічі – не вибухнуло. Вася Зубач підійшов, підняв його з землі,
щоб кинути ще раз, а воно (снаряд чи міна) вибухнуло у нього в руках.
Поминали Васю чомусь не в
своїй хаті, а в хаті нашого сусіда Косаря. За всі воєнні роки я бачила одну чи
дві пляшки горілки тільки на тих поминках, коли ховали Васю - тобто, горілку, не
як товар на обмін, а що горілку пили.
На ті боєприпаси - щоб їх
прибрати, знешкодити - як німці не звертали уваги, так і наші, коли прийшли. Я
впевнена, що закопані хімічні бомби так і лежать в перекопівській
сосні.
Коли наш Глинський район
звільнили від німців, зразу ж відновилося навчання в школах. Спочатку відкрилася
школа в Глинську і я поступила туди в 9-й клас, а згодом почала працювати школа
в Перекопівці і я на другу чверть вже повернулася додому.
В тому 9-му класі Перекопівської школи навчалося чоловік двадцять, з них хлопців було четверо - Губський Михайло, 1925 року народження, Гулак Юрій – 1927-го, Гайдар Аркадій Васильович - 1926-го, і один хлопчик з Москалівки. Йшла війна, і хлопців позабирали на фронт, залишились тільки молоді за віком. А один наш хлопчик був калічка.
Тоді саме звільнили
Донбас і була велика потреба в людях на його відбудову. Скрізь ходили, вербували
туди молодь. Були рознарядки, скільки треба завербувати. Мене саму мало не
мобілізували насильно – присланий з Росії новий голова сільради Камишев згадав,
що я дочка «німецького прихвосня». Але мене відстояли вчителі – я була однією з
кращих учениць школи і в 1945 році закінчила 10 класів з єдиною на весь
Глинський район золотою медаллю.
На весь район було 12
випускників, що претендували на отримання медалі. Тільки з нашої перекопівської
школи таких було п’ятеро: Вакула Марія Сергіївна, Гусак Юрій Костянтинович,
Луцій Марія Йосипівна, Хміль Галина Григорівна і Зубач Олександра. Всі вони були
дуже сильними учнями. З Глинська в той рік претендувала на золоту медаль Котляр
Люба - я жила у них на квартирі, коли
навчалася в Глинську, а дружили ми з нею і після того, як я перейшла вчитися до
Перекопівки.
На шкільних випускних
екзаменах була присутня дуже серйозна комісія з 5-6 представників району і
області - я думаю, що на той час шкіл-десятирічок було небагато. Письмові роботи
(вони були, здається, з чотирьох дисциплін) возили на перевірку в район, а потім
– в область. Мені просто повезло, що тільки мої письмові роботи пройшли суворий
контроль у Сумах. В інших роботах знайшли зовсім невеличкі помилочки і їх
авторам понизили оцінки - наприклад, у Вакули Марії неправильно був зроблений
перенос слова у творі з мови.
Батько загинув на фронті,
а маму я майже не бачила: вона йшла в колгосп, коли я ще спала, і поверталася,
коли я вже спала. Працювала вона від зорі до зорі за мізерну платню. Дідусь був інвалідом – у нього всохла одна рука, а
бабуся була старенька – їй було 74 роки. Мама повинна була заробляти на
всю сім'ю, а на трудодні давали дуже мало
зерна, грошей не давали взагалі. Матеріальне становище сім’ї було вкрай
тяжке.
А мені дуже хотілося
вчитися далі, і я поїхала в Київ вступати до педагогічного інституту. У мене не
було одягу. З старенької бабусиної запаски - це така незшита спідниця, якою
замотувались і підв'язувались поясом, пошили мені жакетик, щоб було в чому
їхати.
В ті часи конкурсу
особливого не було. Зі своєю
золотою медаллю я могла вступити до будь-якого ВУЗу взагалі без
екзаменів.
Жила я, навчаючись в
інституті, виключно на стипендію, бо ніяких грошей вдома мені дати не могли.
Навчалася добре. Мене любив, як гарну студентку, редактора газети, старосту
групи декан нашого факультету Сергій Трохимович Новіков. Час від часу він
виділяв мені талони на мануфактуру: то на
Одного разу декан виділив
мені талон на демісезонне пальто, а ще якось – на зимове. Дякуючи йому, мені було в чому ходити до інституту.
А тим часом настали
голодні 1946-1947 роки. В селі їсти не було чого. Люди вночі крали в колгоспному
полі колоски, щоб хоч якось вижити. Мама теж пішла, нарізала два з половиною
кілограми колосків, але її піймали. Піймали не одну її - 12 чоловік, однак тих
випустили, а мамі дали 5 років і відправили в тюрму до Львова - знову згадали,
що вона – жінка «німецького прихвосня».
Через рік, здається, в
1948 році, маму випустили, бо тюрми на той час були вщент набиті такими
«злодіями». Вона повернулась додому, але з підірваним здоров'ям - в тюрмі з в'язнями обходилися дуже
погано…
В 1949 році я закінчила
Ніжинський педагогічний інститут, до якого перевелася з Києва, і отримала
призначення в село Дмитрівку, що в шести кілометрах від Золотоноші. Тоді це була
Полтавська область. Там я отримала місце вчительки біології та хімії. Звідти і
почався, як прийнято говорити, мій трудовий педагогічний
шлях.
В мене вже був чоловік, який ще вчився в
інституті на стаціонарі. Щоправда, ми тоді ще не були розписані через проблеми з
документами.
Село Дмитрівка було
гарне, заможне. Голова колгоспу Кисельов (ім’я та по-батькові вже забулося)
вже тоді вивів колгосп у мільйонери. Люди працювали в колгоспі з ранку до ночі,
як і скрізь, але ж їм за трудодні нараховували і зерно, і гроші. В Дмитрівці
були гарні будинки, і в будинках було не порожньо, і господарство було в кожному
дворі – птиця, худоба. Село вже тоді було електрифіковане
Школа була семирічка, але дітей було
багато, кожного класу по два, і розміщувалась вона в двох корпусах. Я викладала
ботаніку в 5 і 6-му класах, зоологію і хімію – в 7-му. Робота подобалась, дітей
і школу швидко полюбила, педагогічний колектив був дружній. Невеличку зарплатню
щомісяця ділила на чотири купки: 200 - за квартиру і «стіл», 50 - вислати мамі,
50 - вислати чоловіку. Він мене про те не просив – просто я нещодавно сама була
студенткою, якій ніхто не допомагав матеріально, і добре знала, як то жити на
одну стипендію. А 100 крб. залишалося на розходи.
Ще до війни, коли я
навчалась в Перекопівській середній школі, то брала активну участь у художній
самодіяльності. Ні одна районна шкільна олімпіада без мене не обходилась. Я
читала вірші, грала ролі в різних постановках. Наприклад, до річниці
Т.Г.Шевченка ми в школі ставили «Тополю». Я там виконувала роль «від автора»,
бабу-ворожку грала Мариненко Галина Антонівна, а дівчину, яка потім
перетворилася в тополю – учениця 10-го класу Надя Клименко. У нас була гарно
оформлена сцена, ми виготовили відповідні декорації, і тополя на сцені була
зроблена, і костюми, як належить. Розпочиналося дійство піснею, що виконував
хор: «По діброві вітер віє, гуляє по полю...».
Олімпіади проводилися в
Глинську. В той час, тобто перед війною, в Андріяшівці вчителювала чудова
вчителька Покасовська Віра Михайлівна. Під час війни вона жила з дочкою і
чоловіком у своєї мами в
Перекопівці, де в 1943 році її чоловік помер. Коли Перекопівку звільнили від
німців і відновили заняття в школі, вона вчителювала в Перекопівці, і мене там
навчала. Пізніше Віра Михайлівна вийшла заміж за глинського агронома Терещенка
Андрія Пилиповича і оселилася в Глинську, де потім вчителювала багато років.
Так от, ще вчителюючи в
Андріяшівці, вона організувала в Андріяшівській середній школі танцювальний
гурток, якому в районі рівних не було. У них був багатий репертуар – і
українські народні танці, і «циганочка», і «лезгинка», і багато інших. Вони самі
виготовляли костюми для танців, здебільшого з фарбованої марлі. Костюми були
гарно оздоблені, завжди відповідно до виконуваного танцю. Мені ті танці дуже
запали в душу.
Під впливом тих шкільних
вражень мені дуже захотілося відтворити
танці, які колись ставила в Андріяшівці Віра Михайлівна. І я з власної
ініціативи організувала в Дмитрівці танцювальний гурток, де ми розучили
«лезгинку», пошили та оздобили костюми і блискуче виступали на сільських вечорах
відпочинку. Правда, той перший танець виявився і останнім, тому що скоро після
того я з Дмитрівки виїхала.
Швидко пролетіла осінь,
за нею зима, а на першотравневі свята приїхав чоловік і ми розписалися. Скоро
стало зрозуміло, що ми очікуємо на дитину. Вирішили, що чоловік переведеться на
заочне відділення і ми будемо шукати роботу для нас двох у Глинському районі,
щоб бути близенько від моєї мами, яка жила в Перекопівці. Глинське райвно нам
знайшло таке місце, де була робота для двох вчителів - Волошнівську середню школу.
Волошнівка на той час
була великим, але глухим і дуже бідним селом. В селі була школа-десятирічка; від
першого до сьомого було по два класи, а в восьмий клас приходило багато учнів з
навколишніх сіл, де були семирічки: з Хоминець, Нової Греблі, Ярошівки,
Залатихи, Голінки. Тому щорічно у Волошнівці випускалося по три десятих класи.
Інколи один десятий клас був повністю ярошівським. У Волошнівці, як і в усіх
селах на той час, молоді було дуже багато.
Ніякий транспорт у Волошнівку не ходив,
якщо не вважати за транспорт молочаря, котрий щодня возив молоко з Волошнівки в
Перекопівку на молокозавод. Щоб добратися до Волошнівки, треба було доїхати
залізницею до станції Перекопівка (там можна було переночувати у мами), а звідти
ще
Ні лікарні, ні
поліклініки у Волошнівці тоді не було. Був лише фельдшерський пункт, який
розміщувався в хаті, де жив сільський фельдшер Федір Кузьмович, прізвища якого
вже не пам’ятаю. Колись і я туди звернулася, захворівши на екзему ноги.
Щоправда, призначене лікування виявилося неефективним. Пізніше я звернулася до
фельдшера Сеника Андрія Мусійовича, що жив у Андріяшівці, і він мене таки вилікував.
Ще у Волошнівці був
пологовий будинок. Це була звичайна сільська хата, де заодно жила і старенька
акушерка. Там не було ніякого спеціального обладнання - проста собі хата, що
нічим не відрізнялася від інших хат. Тому доволі часто пологи приймалися у
породіллі вдома, а вже потім, на другий день, породіллю з дитям підводою
відвозили в пологовий будинок. Принаймні там і мама, і дитя перебували на очах у
акушерки, і якщо знадобилася б якась медична допомога, вона могла б її терміново
надати.
В тому пологовому будинку
породіллю не годували і пелюшок ніхто не прав – це було покладене на родичів.
Так трапилося пізніше й зі мною: дитину я народила вдома, а на другий день на
підводі нас відвезли до пологового будинку. Пелюшки приносила сусідка, а дещо з
їжі – колеги, бо чоловік на той момент був у від’їзді.
У Волошнівці був великий
гарний клуб, в якому працювали різні гуртки, була непогана художня
самодіяльність. Інколи в село привозили кіно – раз чи двічі на місяць. Фільми
демонструвалися в клубі. Сеанси
чомусь починалися дуже пізно – о 22 годині, навіть взимку - вже не знаю, чому.
Життя і робота у Волошнівці
Мій чоловік в інституті навчався на історичному факультеті, а я отримала спеціальність «біологія і хімія». Але спочатку нам прийшлося викладати ті предмети, на яких в школі не вистачало вчителів: я викладала російську мову та літературу і лише кілька годин біології, а чоловік – німецьку мову, бо вчителя німецької мови на той час у Волошнівці не було. Після війни військова частина, в якій проходив службу чоловік, ще два роки стояла в Німеччині і він там непогано вивчився «шпрехать».
Для проживання нам надали
малесеньку кімнатку в хаті, де була ще одна, більшенька кімнатка, в якій жила інша сім’я –
вчителька молодших класів Шульга Марія Трохимівна, чоловік в якої помер, з
свекрухою і шестирічним сином Борисом. Вона дуже привітно до нас віднеслась, ми
гарно дружили, вони з свекрухою нам допомагали, чим могли. Навіть дитину я
народила в їхній кімнаті. Мій чоловік в той момент був відсутнім - поїхав у
Ніжин на сесію, і сусідка, побачивши, що в мене почалися пологи, забрала мене до
себе. Згодом Марії Трохимівні вдалося назбирати грошей і купити власну маленьку
хатку, а в ту кімнату в’їхала інша сім’я. Я так ретельно все те описую, щоб було
зрозуміло, в яких умовах тоді жили вчителі.
В нашу кімнатку
помістилися дерев’яне саморобне ліжко, яке для нас
зробив мій дядько Максим в Перекопівці і яке нам передали через молочаря, і ще
тумбочка, мабуть, теж ним зроблена. Пізніше, коли в нас народилася донька, туди
з трудом втулили ще люльку, яку нам позичила колега, теж вчителька молодших
класів Храпко Мотря Олександрівна. Їсти варили на примусі, який також стояв у
тій кімнатці. Ну, і грубка була, треба ж було ту кімнатку взимку
топить.
Зараз мені абсолютно незрозуміло, як ми
тоді жили і чим харчувалися. Ні огороду, ні погреба, ніякісіньких їстівних
запасів у нас не було при тому, що у Волошнівці ні магазину, ні базару не було
теж. Люди жили повністю натуральним господарством. Було, правда, сільпо, але
товару туди надходило мало і рідко.
Дефіцитом було все. Хліб
в селі не продавали – кожен випікав його собі сам. Для нас хліб пекла моя мама і
щотижня передавала з Перекопівки по 4 буханки з молочарем. Ми ходили по хатах,
просили продати картоплі, пшона. Інколи вдавалося купити малесенький шматочок
старого сала, і, як правило, за нього правили дуже дорого, як на той час і на ті
доходи. Картопля і суп з пшоном – це було щоденне меню. Зранку – картопля, на
обід – суп. На вечерю інколи купували в когось з сельчан молоко. Були худющі, а
відчуття голоду супроводжувало всю дорогу.
Але на той час бідно жили
всі, і ніхто на те не звертав уваги. Одяг був «в одному екземплярі». Чоловік
ходив на роботу в старих черевиках, дуже поношених сорочці і штанях, в шинелі, в
якій ще повернувся з війни, і картузі
(взимку – теж, бо шапки не було). В мене з одягом було дещо краще – під
час навчання в інституті мені декан виділив талон на пальто, то я мала пальтечко
хоч і дешевеньке, але новіше, ніж чоловікова шинель. Але ми були молоді,
життєрадісні, і того нічого не помічали.
Через деякий час у
Волошнівку прислали вчителя іноземної мови, а історик, навпаки, пішов на пенсію,
і мій чоловік почав працювати за фахом, а потім і мені знайшлося місце хіміка і
біолога. Через рік чоловік відремонтував ще одну маленьку кімнатку, в якій
раніше зберігався торф, зробив там підлогу, виклав грубку, і у нас вже стало дві
маленькі суміжні кімнатки. Нам виділили шматок землі під хатою на огород і ми
весною посадили там картоплю (чомусь тільки її і більше ніякої городини), а
чоловік викопав у дворі погрібець.
«Коля, тепер у нас все
є!»
Дуже рідко сільпо
отримувало одяг. Директор школи домовлялася, щоб хоч що-небудь з тих товарів
виділяли вчителям, аби ті не ходили в школу, як обірванці. Все ж – вчителі.
Одного разу в сільпо надійшов чоловічий костюм 5-го зросту. Він би якраз
підійшов моєму чоловіку, але в черзі на покупку стояв інший учитель – Анатолій
Григорович, що був маленьким на зріст, він його і придбав. Прийшлося йому
відрізати і рукава, і штанини майже наполовину.
А коли мій чоловік уже
зовсім обносився, то завідуючий сільпо на прохання директора школи продав нам
чоловічий костюм 46-го розміру 2 зросту, який саме привезли в сільпо, і
прийшлось взяти, бо іншого не було. Оскільки мій чоловік на зріст був
височеньким, то піджак на ньому виглядів, як підстрелений, а штани приходилося
максимально опускати на ремінці донизу, щоб були не по коліна. А якось на день
Радянської армії школярі подарували моєму чоловіку шапку, щоб не ходив взимку в
картузі. Отак і одягалися.
Ще через три роки, коли
на відкладені гроші ми купили в когось з місцевих жителів стареньку дубову шафу
і для мене зимове бостонове пальто з каракулевим коміром (по нього чоловік їздив
в Київ, і це на ті часи було розкішне пальто!), я сказала чоловіку фразу, яку ми
потім неодноразово згадували протягом всього життя: «- Коля, тепер у нас все
є!».
Це були чудові роки, я їх
з теплотою згадую все життя. В селі нас полюбили - і дорослі, і діти; у нас
підростала донька; знову ж таки, ми потроху обживалися. Колектив у школі був здебільшого молодий
і веселий. Директором школи працювала Кушнір Євдокія Іванівна, жінка молода і
енергійна - пізніше її нагородять орденом Леніна «за значний вклад у виховання
підростаючого покоління». Це була чудова людина - добра, щира, працьовита,
прекрасний організатор, всім і в усьому подавала приклад. Коли нас посилали
працювати в колгосп, вона, хоч була директором школи, працювала нарівні з усіма:
сапувала в полі, працювала на молотарці, на інших роботах, які нам
доручали.
Підписка на
позику
У Волошнівці школа,
колгосп і сільрада працювали єдиним фронтом на громадській ниві. Вчителів
неухильно залучали до суспільного життя. Вони обов’язково ходили на колгоспні збори
– бо повинні були знати про все, що робиться в селі і колгоспі. Жодний захід в
селі без вчителів не проходив, мало того, основний наголос в проведенні тих
заходів робився на вчителів.
Було, наприклад,
громадське доручення, яке називали «десятихатка». Вчителю виділявся куток,
приблизно 10 хат, і він повинен був з жителями того кутка працювати – «піднімати їх загальний
рівень». Збирали людей в якійсь хаті (про це домовлялись зарані) і розповідали
про події в селі, колгоспі, країні, світі. Проводили політінформації, а якщо
виникали якісь запитання, роз’яснювали. Частіше такі
зустрічі проводилися в формі бесід. Звичайно, «зверху» перевірялось, як вчитель
ті доручення виконує.
Але серед інших заходів,
до яких нас долучали, був один дуже тяжкий і страшний. Це була підписка на
облігації державної позики.
З сельчан комплектували
бригади по троє-четверо, очолював таку бригаду хтось із сільських активістів.
Для бригади виділявся якийсь куток
села і встановлювалася норма – сума, на яку ми повинні були підписати,
тобто – продати - облігацій. Мене зразу ж включили в бригаду, яку очолювала
працівниця пошти Марія Єфремівна (прізвища не пам’ятаю).
Колгосп у Волошнівці був
дуже бідний, слабенький, в районі «пас задніх», а люди жили ще бідніше. Зарплату
колгоспникам платили раз на півроку або й на рік, і то, як правило, не грішми, а
зерном. Заходиш у хату підписувати на позику і бачиш: страшезні злидні, на голих полах лазять
дітки, немає навіть рядна ті поли накрити, одежка від старості перетворилась в
лахміття, а людям треба говорити, що вони повинні підписатися на позику на 100
рублів. Люди плачуть: «- У нас
таких грошей немає і зроду не було!». Язик не повертався, а ми повинні були говорити, що треба
допомогти державі, і що ці гроші не обов’язково платити зараз - їх вирахують з вашої майбутньої зарплати, (яку невідомо коли заплатять,
а бідність така, що невідомо, як її ділить).
Були люди, які виганяли
нас з хати. Були такі, які кричали, лаялись і казали, що платить не будуть. Ще
інші просто стояли і безсило плакали. А траплялися й такі, що давно звикли до
суцільного насильства і ті папірці підписували. ...
Це був для нас морально
дуже важкий обов’язок, це було просто насильство
над людьми, ґвалтування людей
радянською владою. Чогось ще гіршого, ніж ті облігації держпозики, придумати
було неможливо. Це була одна з найганебніших сторінок радянської
влади.
Що стосується нас,
вчителів, то одна місячна зарплатня з нашого річного заробітку перераховувалася
на ту позику практично автоматично. Нас ніхто і не запитував, чи ми згодні, чи
ні. Само собою, повинні бути згідними, бо ми – вчителі, і мусимо бути прикладом
для наслідування. І ми звикли, що тільки два місяці на рік отримуємо повну
зарплату, а десять місяців – по 90% від заробітку. Ця практика державних позик
проіснувала кілька років, а потім її відмінили, коли саме, я не пам’ятаю.
Волошнівська
самодіяльність
У волошнівському клубі
працювали різні гуртки, була
прекрасна художня самодіяльність, в якій я теж брала активну участь: читала
вірші, а одного разу підготувала постановку на вірш Т.Г.Шевченка «Лілея», для
якого навіть пошила сценічний костюм: довге біле плаття, а на голову – віночок з
білих троянд. Щоб той віночок купити, прийшлося сходити в Глинськ на базар.
Пам’ятаю, одного разу ми готували
вечір разом з колегою Гром Поліною Федорівною. Вона була вдовою, нещодавно
повернулася в рідні краї з Західної України, де її чоловіка, западенця, убили
свої ж бандерівці. Вони навчалися разом в інституті, одружилися і поїхали в його
рідне село. Там він працював директором школи, був членом партії - за те його і
вбили, а свекор вигнав Валентину з дитям з дому: «- Через тебе, совєтка, вбили
мого сина - це ти його в партію загітувала!», хоча нічого вона не агітувала – у
нього були свої власні переконання...
Так от, ми з Поліною
Федорівною розучили для вечора відпочинку два танці-вистави, підготували
костюми, подбали про декорації. Акомпанував нам на скрипці місцевий
скрипаль-самородок. Я підготувала танець на мелодію популярної тоді пісні
«Буряки рядочками стеляться листочками, ланкова перед веде», а Валентина – на
мелодію вальса «Берізка».
Долучилась я і до
драматичного гуртка, і чоловіка свого залучила. Сама підібрала для постановки п’єсу А.П.Чехова «Ведмідь» і ми з
чоловіком грали там головні ролі. Наші герої на протязі п’єси терпіти не можуть один
одного, а в фінальній сцені, нарешті, порозумілися. Так я цілувалася на сцені зі
своїм чоловіком «по ролі».
Без декретної
відпустки
А взагалі під час роботи
у Волошнівці вільного часу я мала небагато. У мене була мала дитина, а на
декретну відпустку я не мала права, бо перевелася по роботі без наказу
Міністерства освіти (були тоді такі тонкощі в законодавстві). То вже коли дитині
виповнився місяць, я мусила вийти на роботу. Мені склали розклад таким чином,
щоб було «вікно», під час якого я бігла додому годувати дочку. Наглядала за
малою сусідська бабуся, що жила за стінкою.
Коли донечці виповнилося
10 місяців, я її віддала на виховання своїй мамі в Перекопівку і щотижня ходила
їх провідувати: в суботу
А одного разу взимку,
коли я йшла полем, звідкись
з’явився вовк. Двоє в полі – я і
він, і нікуди бігти, ніде рятуватися. Я іду, і він іде. І так кілометрів зо два,
доки я не дійшла до села. В той момент я не усвідомлювала небезпеки, а
по-справжньому злякалася, коли вже прийшла додому.
Отакою вона була - дорога
навпростець.
А колись таким шляхом,
взимку, я прийшла в Перекопівку з подругою (їй треба було їхати кудись далі на
залізниці). Заходимо в хату - засніжені, запорошені, і мама моя запитує в малої:
«- Ну, Ніночко, скажи, де твоя мама?». А моя маленька показує пальчиком на мою
подругу. І полилися в мене сльози...
Коли дитині було чотири
роки чи може трохи менше, тяжко захворіла моя мама, прийшлося забирати до себе
спочатку доньку, потім маму і доглядати її. В січні 1955 року мама померла.
Дитячого садочка в селі не було, а дитина потребувала догляду, то проблем
вистачало.
Пам’ятаю: біжу на роботу, дитина
залишається вдома сама. Все приберу з очей, що може дитині зашкодить. Прибігаю
після уроку – залізло дитя в грубку - тільки п’яти стирчать - і вигрібає звідти
золу... Знайшло розвагу. Тому весь період моєї громадської активності припав
лише на час, коли дитина знаходилася у мами в Перекопівці.
Вперше в
Москві
Одна з найяскравіших
подій того часу – туристична поїздка до Москви. Це було в 1954 році. На
Глинський район прийшло 10 путівок і виділили їх працівникам глинської і
волошнівської шкіл. Вартість у них була пільгова і люди поїхали охоче. Пам’ятаю,
що в групі були Коломієць Уляна Семенівна, Покасовська Віра Михайлівна, Кір’ян
Іван Йосипович, Вовк Віра Андріївна - глинські вчителі, з якими пізніше мені
випало працювати в одному колективі. Був у нашому гурті ще директор
попівщанської семирічної школи.
Це була моя перша поїздка
в столицю Радянського Союзу. Поселили нас в школі, в класі (діло було влітку під
час канікул), де, як у казармі, стояли ряди ліжок. Згадую, як Уляна Семенівна,
намагаючись розмовляти російською, комусь, хто випадком заглянув в те наше
помешкання, строго сказала: «- Закрийте двер!».
У нас був чудовий
екскурсовод – студент університету – і чудова програма. Де ми тільки не були – і
всю Москву оглянули, і в Мавзолеї
побували, і в Кремлі, і в різних
музеях, і по театрах та концертних залах ходили - вражень за десять днів
турпоїздки ми отримали на десять наступних
років. В Большому театрі слухали «Євгєнія Онєгіна», в Будинку профспілок
– чудовий концерт. Потрапила я навіть на Панораму Бородінської битви, куди були
страшезні черги - правда, випадково: примазалась до екскурсії військових і якось
проскочила. Щоб попасти в музей образотворчих мистецтв ім. Пушкіна стояли в
черзі години чотири, і ту чергу мало не втратили, бо прийшлося на деякий час
відлучитися зі зрозумілих причин, а потім нас не хотіли визнавать - спасибі,
якийсь студент нас пізнав і захистив.
Квитки до театрів купувала одна з наших колег, у якої це добре
виходило.
А що вже скупилися! Важко сказати, чого ми з собою не везли
додому. В селі все було дефіцитом, тому і купували в Москві підряд, що
попадалося на очі: цукор, муку, крупу, оселедці, вермішель, печиво, цукерки,
щось із одягу - одним словом, все. У кожного було місць по вісім, але ж і
колектив – десятеро чоловік. Дружно «ланцюжком» переносили ту гору речей з
поїзда на поїзд при пересадках. Пластикових пакетів, як зараз, тоді не було, от
і потекли оселедці в цукор... Але то все – дрібниці, зате стільки всього
потрібного придбали!
Наші
свята
Як я вже згадувала, жили
ми всі дуже бідно, але ж хотілося якихось свят, спілкування і поза школою.
Головними нашими святами були дні народження дітей - дні народження дорослих не
святкували, мабуть, від бідності. Ніяких особливих страв тоді не готували, та й
не було з чого. Все меню - бутиль самогону, картопля, може ще щось.
Коли нашій доньці
виповнилося чотири роки, ми вперше вирішили теж влаштувати свято. Чоловік пішов
у Глинськ, щоб купити щось з посуду, і купив високі чарки з товстого скла - вони
стоять у нас у шафі й досі. Гості сиділи навколо столу на ящиках, які ми купили
на паливо. Подарунки в усіх були однакові – по
Святкували те наше перше
сімейне свято всім колективом, було дуже весело, а на другий день ще приходили
досвятковувати.
Життя налагоджувалось, і
ми почували себе цілком щасливими.
Але в 1956 році нам
довелося покинути Волошнівку, село, в якому повністю прижились і яке полюбили.
Глинськ був районним
центром, там був районний відділ народної освіти (райвно) і в ньому звільнилося
місце інспектора шкіл. Данило Тимофійович Олешко, який був тоді завідуючим
райвно, «надивився» на ту посаду мого чоловіка.
Обов'язком інспектора був нагляд за
роботою шкіл району, і мій чоловік, з точки зору заврайвно, для того ідеально
підходив. Молодий енергійний педагог, загартований в боях фронтовик був
освіченим, політично грамотним і витривалим, що теж дуже важливо. По роботі
інспектору треба було проходити десятки кілометрів на день за будь-якої погоди,
бо, як я вже не раз підкреслювала, транспорту в ті часи не було ніякого і школи, що інспектувались, треба було
обходити пішки.
Мені дуже не хотілося
переїжджати. Я плакала, а чоловік мене втішав, говорив, що все налаштується, що
і в Глинську люди живуть, і ми звикнемо, і друзі інші знайдуться.
Пам’ятаю ще один його аргумент: «-
Галю, я там бачив автобус! Звідти можна буде на автобусі, а не пішки, добратися
і до Перекопівки, і до Ромен».
Хоч ми їхати і не
хотіли, але заврайвно питання
вирішив швидко і просто: спочатку до Волошнівки направив нового вчителя історії,
залишивши таким чином мого чоловіка без роботи, а потім прислав за нами машину з
хлопцями, щоб нас перевезти на нове місце. Зараз навіть дивно подумати, що таке
могло бути – але ж було…
Сусідка допомогла скласти
всі наші речі до вже відомої дубової шафи і ми її замкнули на ключ. Хлопці
швиденько завантажили ту шафу й інший нехитрий скарб на машину і повезли до
Глинська. Потім шафа днів зо два простояла в Глинську надворі, поки не знайшлися
чоловіки, щоб затягти її в приміщення. До речі, та дубова шафа, яку ми купили на
початку 50-х років (і тоді вже не нова), жива і досі. Вона і сьогодні вірою й
правдою слугує нашій колишній глинській сусідці Тетяні Підгайній - правда,
стоїть давно вже не у вітальні. От що значить міцний матеріал і гарна
робота!
Нам надали невеличку
квартирку в будинку, що примостився зразечку ж за Будинком піонерів. Були
останні числа серпня. Мого чоловіка роботою забезпечили, але ж треба було надати
роботу і мені.
Завідуючий райвно Олешко
Д.Т. дав розпорядження директору Глинської середньої школи, щоб мене
працевлаштували. Однак вакансій в школі не було, розклад вже був сформований,
години розподілені між вчителями і я, як працівник, була там абсолютно
непотрібна. Але наказ є наказ, і завуч школи Корнус Григорій Денисович,
виконуючи розпорядження начальства, забезпечив мене роботою, як міг – від
кожного вчителя взяв по дві години і передав мені. Таким чином, він назбирав для
мене 14 годин при ставці 18.
Це була жахливе
навантаження: я мала калейдоскоп предметів, доводилося писати сім учбових
планів, готуючись до уроків в різних класах – від п’ятого до дев’ятого, та ще й
з різних дисциплін – ботаніки, зоології, біології, хімії, тваринництва і ще
чогось, вже не пам’ятаю. Крім того, мені дали класне керівництво в найважчому –
5-му класі, який ніхто не хотів брати. В тому класі навчалися діти з різних сіл – крім глинських, там
навчалися школярі з Артюхівки, Чеберяків, Сурмачівки, Шумського. В позаурочний
час я повинна була обов’язково ходити до всіх
учнів додому, щоб знати, в яких умовах живуть і готують уроки дітки, які там
виникають проблеми чи труднощі і знаходити шляхи для їх вирішення.
Батьківські збори тоді
теж було заведено проводити за місцем проживання дітей, тому одні збори мені
доводилось поводити по 5 разів: в Глинську, Артюхівці, Чеберяках, Сурмачівці й
Шумську. Попередньо домовлялися, коли я прийду, надавали мені приміщення для
зборів. Попереджували батьків. До зборів я готувалася, виписувала оцінки,
розмовляла з іншими вчителями, щоб бути в курсі справи кожної дитини і говорити
з батьками дітей конкретно, а не загальними фразами. І ходити туди, по селах,
знову ж таки, доводилося пішки за будь-якої погоди. При цьому моя зарплатня
виходила 480 карбованців при ставці 600. Одним словом, були створені всі умови,
щоб я від тієї роботи відмовилась.
Взагалі, від примусового
переїзду на нове місце ми з чоловіком на той момент тільки втратили: насиджене
місце, де вже обжилися; спокійну роботу і для мене, і для чоловіка; чудовий колектив, друзів та й
заробітки зменшилися в обох - хоч вважалося, що чоловік отримав підвищення. Але робити нічого, прийшлося засукати
рукави і поринути в роботу.
Не можу сказати, що і
завуч, і колектив прийняли мене з радістю – з моїм приходом низка вчителів
постраждали матеріально, адже в них забрали їхні години, щоб віддати мені.
Завуч, Корнус Григорій Денисович, теж ставився до мене більш, ніж
стримано.
Серед колег були дві
вчительки, які мене навчали, коли я сама ще була школяркою. Це Лазоренко Марія
Денисівна, що навчала мене математиці, коли я ходила до дев’ятого класу
Глинської середньої школи, і Покасовська Віра Михайлівна, яка навчала мене в
старших класах у Перекопівці. Вони були дуже досвідченими і шанованими
вчителями. Були й інші знайомі вчителі – з деякими ми їздили в туристичну
поїздку до Москви.
Якось завуч без
попередження прийшов до мене на урок. Ходити до вчителів на уроки, а потім
проводити їх аналіз на педраді входило до службових обов’язків завідувача учбової частини.
Пам’ятаю, в школі багато хто вважав, що з Григорієм Денисовичом працювати дуже важко – він і сам працював, як
проклятий, і того ж вимагав від інших.
Це був урок ботаніки в
п’ятому класі. Тема була
пов’язана з вивченням клітин. Я
принесла до класу різні наочні посібники: плакати, мікроскоп, предметні стекла
зі зрізами різних рослин і розпочала урок. Після викладення матеріалу діти по
черзі підходили до мікроскопа, розглядали запропонований матеріал, а потім кожен
отримував завдання – хтось малював побачене в зошиті, хтось – на дошці, хтось
шукав подібні зображення на принесених мною плакатах. Учні снували по класу, як
мурахи. Я ходила, перевіряла, що вони там намалювали, задавала питання, давала
нові завдання. Так урок і пройшов. Я дуже хвилювалася, бо завуч і так ставився
до мене досить стримано, а мені здалося, що урок вийшов невдалий.
Після уроку Григорій
Денисович досить строго запитав: «- Ви самі, Галино Григорівно, як оцінюєте свій
урок?». Я почала виправдовуватись, що урок вийшов не дуже вдалий, «бо ви ж
прийшли без попередження і я хвилювалась».
Несподівано для мене
Григорій Денисович сказав, що мій урок йому сподобався, а пізніше провів його
аналіз на педраді, дав йому високу оцінку, відзначив і гарну методику, і високу
активність учнів на уроці, і вдалий підбір наочних посібників. Після того
випадку відношення до мене з боку Григорія Денисовича різко змінилося на
позитивне, почав зростати мій авторитет в школі як фахівця і як педагога.
Пізніше Григорій
Денисович пояснив мені причину свого спершу сухуватого ставлення до мене: казав,
що йому до чортиків набридло працевлаштовувати жінок різних начальників, яких
присилали для роботи в райцентрі, тому і мені спочатку перепало. А ще пізніше,
коли я вже покидала школу, він сказав мені, що дуже шкодує, що з школи іде такий
гарний педагог - це було на якомусь святі в школі, де ми сиділи поруч.
Зараз Григорія Денисовича
вже немає на цім світі, але з тих часів у мене залишилося почуття глибокої
поваги до нього - як до фахівця, педагога, і просто чудової, порядної,
інтелігентної людини.
Відносини з колективом
теж поступово стали налагоджуватися. З’явилися подруги, з якими ми потім
дружили все життя – Савченко Раїса
Іванівна і Олешко Марія Остапівна. Наступного року
ми з подругами вже гуртом (щоб було веселіше) сапували наші огороди по черзі –
спочатку у Раї, потім - у Марії, а за тим - і у мене.
Згадую, що кілька разів
водила школярів на екскурсії. Я викладала предмет «Тваринництво» в дев’ятому
класі, то в рамках його вивчення ми з дітьми ходили на екскурсію на тваринницьку
ферму в Артюхівку. Пам’ятаю, що це було взимку, було досить холодно і сніжно, а
йти туди й назад треба було кілометрів вісім.
А іншого разу (це вже
була, певно, весна) ходили на екскурсію на Глинський цегельний завод - вже
навіть не пам’ятаю, в рамках вивчення якого
предмету. Тоді були різні предмети, пов’язані з виробництвом. Пізніше
деякі з них з програми вилучили, а включили інші, то я уже і назви позабувала.
Як виявилося, на цегельному заводі працював мій земляк з Перекопівки, то він
особисто провів нам дуже цікаву і змістовну екскурсію.
Як я вже згадувала,
Глинськ був районним центром, і час від часу райвно проводило районні
конференції вчителів. Пам’ятаю одну з таких
конференцій, коли вся волошнівська делегація на час конференції розмістилася в
нашому будиночку. Це була дуже радісна і зворушлива зустріч з улюбленими
колегами і друзями. Проходила та конференція мабуть, взимку 1957 чи 1958 року; мої
колеги (чоловік 10) прийшли в Глинськ пішки, була завірюха, і я пам’ятаю, як по
всій хаті були розкладені чоловічі і жіночі бостонові пальта для просушки (
вчителі вже почали одягатися краще), і валянки зі знятими галошами, теж з тою ж
метою.
Під час роботи в
Глинській середній школі я вперше відвідала Ленінград – на школу виділили дві
туристичні путівки і ми поїхали з Олешко Марією Остапівною. Чудова поїздка, море вражень!
Звичайно ж, крім роботи
були і свята, гулянки. Тоді на ті заходи приходили сім’ями, зі своєю половинкою і дітьми
- а куди ж їх подінеш?. Ходили на гулянки в школу і ми з чоловіком і дочкою.
Зазвичай святкували в шкільній їдальні. Спершу накривали стіл і годували дітей.
Потім діти бігли гуртом гратися в шкільному садку, а до столу приступали ми,
дорослі.
Фамільярність за тих
часів була не в пошані. Ми були приблизно одного віку, але до чоловіка чи
дружини колег було прийнято звертатись тільки на «ви», по імені і
по-батькові, навіть в неофіційній
обстановці. З Савченко Раїсою Іванівною ми дружили все життя, але я до її
чоловіка завжди зверталася «Іван Антонович», вона до мого – «Микола
Іванович».
Глинськ,
технікум
Тим часом з школи ніхто
не звільнявся, вакансія не з’являлась, годин в мене
було мало і перспективи не проглядалися. Та одного дня я отримала пропозицію від
директора індустріального технікуму перейти працювати туди викладачем хімії -
видно, він чув про мене, як про фахівця,
схвальні відгуки.
Технікум переживав тоді
не найліпші часи. Можливо з причини слабкої технічної бази було прийняте рішення про його згортання
і за рік до того перший курс взагалі не набирали. Питання слабкої технічної бази
виникало і потім ще не раз. Пізніше,
вже за директора Петровича М.І., в технікумі розпочалось і успішно
закінчилось будівництво необхідних для навчання виробничих майстерень.
Тодішній директор
технікуму Костянтин Васильович Ростенко їздив у міністерство, клопотався і таки
добився, що технікум не закрили. В план наступного року включили набір трьох
груп, а надалі планувалося збільшення набору до чотирьох груп. Для мене
розкривалися непогані перспективи і пропозицію я прийняла, хоча ще один рік
працювала на два фронти - і в школі, і в технікумі - в обох місцях у мене було
завантаження невеличке. А ще через рік повністю перейшла працювати до
технікуму.
Технікум на той час
готував фахівців з двох спеціальностей: «технологія кераміки» (технологи) і
«відкрита розробка корисних копалин» (гірники). Мав він союзне підпорядкування.
А з цього витікало, що випускники отримували призначення на роботу по всій
території Радянського Союзу. Це були цегельні заводи, заводи з виготовлення
керамічної плитки, іншої кераміки, ну і кар’єри, раз були гірники. Багато
випускників отримували направлення до Сум, Мінська, Харкова. Чимало призначень
було в Середню Азію.
На Харківському
плиточному заводі зробили кар’єру багато наших
випускників, а один із них, Сухенко Віктор Йосипович родом з Перекопівки, багато
років пропрацював заступником директора з виробництва. Скільки ж часу минуло, що
уже і він, наш учень, нині вийшов на пенсію!
Отримати освіту і
призначення для сільських дітей означало і отримання паспорту, і можливість
вирватись з села, тому конкурс при вступі був стабільно високий - так, на
технологічне відділення він зазвичай складав чотири претенденти на місце. Серед
абітурієнтів були не тільки сільські школярі, їх географія теж була досить-таки
представницька. Звісно, навчалися роменчани, сумчани, приїздили навчатися також
з інших районів, областей і регіонів; з Росії, Молдавії, Кавказу. Корупція тоді
була не в моді, тому діти, що вступали до технікуму, мали справді гарну
підготовку, вчилися старанно і працювати з ними було значно простіше, ніж зі
школярами.
Повинна відзначити, що
вчитися в індустріальному технікумі було досить-таки важко. Курс навчання
забезпечував дуже серйозну підготовку з креслення. Відомо багатенько випадків,
коли нашим випускникам, які стали студентами вищих навчальних закладів, отримані
в технікумі навички з креслення дозволяли підзаробляти на виконанні курсових
робіт на замовлення. Наряду з загальноосвітніми предметами, в технікумі
викладалося багато досить складних інженерних дисциплін, як електротехніка,
технологія металів, деталі машин, технологія кераміки, технологія силікатів - я
всіх і перерахувати не можу, та і не згадаю вже. Так що вступити до технікуму –
це половина справи, треба було ще успішно провчитися чотири роки і його
закінчити.
І в ті часи, і пізніше в
технікумі працював високопрофесійний викладацький колектив. Велике значення
приділялося виховній роботі, адже наші учні були ще дітьми - їх ми набирали на
базі семи класів навчання.
Можу згадати чудового
педагога Кір’ян Любов Афанасіївну. Сама дуже
освічена, організована, тактовна, вона була чудовим організатором і вихователем,
а групи, в яких вона була класним керівником, завжди за всіма показниками були
на перших місцях. Хочу згадати також викладача математики Тимченко Надію
Федорівну – чудового фахівця, досвідченого педагога.
В технікумі працювала
ціла низка досвідчених інженерів. Викладач креслення - талановитий архітектор
Борисенко Леонід Костянтинович
- високоосвічена,
інтелігентна людина, автор ряду пам’ятників і споруд в Глинську і не
тільки; гірничий інженер Каплан
Михайло Михайлович - автор підручника з своєї дисципліни, автор публікацій в
фахових журналах. Його рівень був професорським, я навіть не розумію, як він
потрапив до нашого технікуму. Зрештою, Михайло Михайлович виїхав, мабуть,
знайшов роботу в якомусь вищому навчальному закладі, але кілька років він був
гордістю нашого педагогічного колективу. Зусиллями цих та інших викладачів у
технікумі готувалися висококваліфіковані кадри, яких знали на підприємствах
країни, і наших випускників охоче замовляли під час розподілу.
Програма навчання
передбачала кілька виробничих і майже річну переддипломну практики, що проходили
на реальному виробництві, на тих підприємствах, куди зазвичай направляли по
розподілу випускників. Там вони отримували перші трудові навички з обраного фаху
і відгуки про наших учнів, як правило, були позитивні. Викладачі теж їздили на
ті підприємства - здійснювали
контроль за проходженням практики,
вирішували якісь проблеми, якщо вони виникали.
Технікум мав два
гуртожитки: для дівчат - двоповерхове приміщення напроти «жовтої» школи, і для
хлопців - у центрі, біля ставка. Проте місць в гуртожитках для всіх не
вистачало, тому багато учнів жили по квартирах. Класні керівники
обов’язково ходили по тих квартирах,
щоб знати, в яких умовах учні живуть і працюють. Технікум мав також власну
їдальню, де учні могли харчуватися поживно і недорого.
Поза
навчанням
Крім навчального процесу,
в технікумі проводилась різноманітна громадська робота. Регулярно влаштовувалися
вечори відпочинку, в програмі кожного спочатку був невеликий концерт художньої
самодіяльності, а потім – танці. Якщо вечір проводився з нагоди якогось
державного свята, то ще була і офіційна частина – якась невелика доповідь,
підсумки роботи за період, відзначення гарних учнів, а далі – концерт і танці.
Щоразу за проведення концерту відповідали учні - одна або дві групи по черзі.
Вони готували якусь програму хвилин на 30-40. Спостерігалося своєрідне змагання
– хто краще підготує той вечір, хто цікавіші, оригінальніші номери підготує:
таке собі змагання «Алло, ми шукаємо таланти».
Ми з учнями моєї групи
теж прагнули виділитися чимось цікавим, незвичним. Тому, будучи викладачем
хімії, я на базі своєї групи організувала драматичний гурток, і одного разу,
коли підійшла наша черга проводити вечір відпочинку, ми поставили наш перший
одноактний спектакль – п’єсу Є.Кравченка
«Комсомольська лінія». Прем’єра мала неабиякий успіх.
Він надихнув, діти після занять з ентузіазмом бігли на репетиції.
Ми ставили й інші
невеличкі одноактні п’єси – необхідний драматургічний матеріал я розшукувала в
бібліотеці технікуму. Постановки подобалися глядачам, і в наш гурток почали
приходити учні з інших груп.
Колектив ріс, репертуар
збагачувався і навіть прийшла слава: нас почали запрошувати з концертами в
сусідні села – Сурмачівку, Артюхівку. Домовлялися з нами про дату проведення
таких концертів, там вішали афішу, готували приміщення, а за нами інколи навіть
присилали з колгоспу машину, хоча, бувало, до місця проведення концертів
«артисти» йшли пішки, несучи необхідні костюми і нехитрий реквізит. Вечір
починався невеличкою (щоб не втомити глядача) доповіддю на різні морально-етичні
теми (на політичні – ніколи), наприклад, «Мама в нашому житті», чи «В житті
завжди є місце подвигу». Інколи вони викликали невеликі дискусії в залі -
знаходили відгук. А вже потім оголошували концерт.
Хімія – дуже цікавий
предмет і вдячний матеріал для проведення хімічних вечорів, які я теж
організовувала і проводила силами учнів. На сцені учні показували цікаві хімічні
досліди - фокуси, наприклад, перетворення «води» в «вино» і навпаки, різні
ефекти з самозапалюванням, досліди з звуковими чи оптичними ефектами, з
«зміями», які з’являлись і виповзали з пробірок, і т.д. Вечори організовувались
таким чином: учень спочатку оголошував, яке «чудо» він зараз зробить, виконував
те «чудо» і пропонував глядачам його пояснити.
Досить часто в залі
знаходились такі, що розгадували секрет фокусу. Якщо ж ні – тоді «фокусник»
пояснював, які він брав речовини, які властивості тих речовин використовував для
проведення «чуда», і які реакції при тому відбувалися. На таких вечорах ми
проводили також цікаві хімічні вікторини, куди включали питання з історії
винайдення тих чи інших речовин, якісь цікаві факти з життя і роботи великих
хіміків, тощо, і відзначали тих, хто виявляв знання і винахідливість. Ці вечори
завжди притягували глядацьку увагу.