або

Хто вбив Маруню?

 

 

 

 

 

 

 

 

2007

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Автор, сучасник подій минулої війни на Глинщині, розмірковує над тими подіями і пропонує свою версію розгадки таємниці убивства Юхима Маруні, члена бюро райкому комуністичної партії, що легально жив на окупованій території.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Одна з тутешніх таємниць минулої війни досі залишалася не розгаданою. І її, можливо, крім мене, вже ніхто не зможе розгадати.

  

В спогадах про часи окупації я вже згадував про свої та свого батька тодішні особисті контакти з місцевими комуністичними ватажками Кашубою, Марунею, Кузьменком, С.Д.Даніком, П.С.Науменком, а також зі своїм майже ровесником Г.Олійником, з яким вчився, а потім працював у школі. Все це дає мені право пройти тепер, через багато років, слідами їхніх непростих доль, щоб спробувати знайти відповіді на запитання, що не перестають мене мучити.

Чому в перший період окупації Глинського району німцями більшість місцевих комуністів не лише не були винищені окупантами, але й майже не переслідувалися? Комуністи і активісти, у вишиванках, під глузливими поглядами земляків, ніби на прогулянку, регулярно ходили шляхом повз мій двір на реєстрацію в Перекопівку. Чомусь саме у Перекопівку ходили комуністи навіть з Глинська. Якось я бачив їх цілу юрбу, чоловік 15-20, а серед них і глинського міліціонера, примітного своєю низькорослістю. Ходили вони туди довго, місяцями…

Ходив на реєстрації і Юхим Маруня – помітна серед комуністів фігура, до війни він був членом бюро райкому партії, завідуючим парткабінетом. Після приходу німців Маруня, як і до війни, жив у Андріяшівці, а на реєстрацію ходив раз на тиждень. Причому ходив у Глинськ, а не в Перекопівку, як інші. У хуторі Мельники переправлявся через Сулу на перевозі і через урочище Яма, через хутір Острів прямував до райцентру.

В той же час деякі інші представники активу люто переслідувалися. Їх поліцаї, не роздумуючи, арештовували, розстрілювали без суду і слідства, а тіла вкидали у скотомогильник біля глинського урочища  Стінка.

Так схопили Даніка Сергія Денисовича. Він навіть не пробував утекти і був одразу розстріляний. Шукали першого секретаря райкому Івана Кузьменка, голову Гудимівського колгоспу Луку Кашубу, директора Андріяшівської школи Павла Науменка, шукали Гришу Олійника. Чому їх переслідували, коли решта комуністів жили цілком легально?

 

Через багато років, розмірковуючи над цим, я прийшов до певних висновків, якими хочу поділитися з земляками. Але перш за все про персонажів тих подій:

Іван Кузьменко

Коли розпочалася війна, він відправив дружину в евакуацію, а сам залишався в Глинську. Після приходу німців його тесть, житель Глинська, відмовив Кузьменкові в притулку і запропонував іти на всі чотири сторони. Мій батько, глинський фельдшер Сеник Андрій Мусійович, темної ночі перевів Кузьменка на Острів до Слюсаревських. Там для Кузьменка була приготовлена схованка в заростях на болоті, де він, зрештою, і помер від туберкульозу.

Сергій Данік

Добрий, красивий чоловік, про що мені вже доводилося писати. Викладав у Андріяшівській школі фізкультуру. Перед війною був редактором глинської районної газети «Більшовик». Два його старші брати, глинські червоні партизани, ще в громадянську війну були порубані денікінцями і поховані в братській могилі на глинському кладовищі.

Нічим окупаційній владі Сергій Денисович, здавалося, не загрожував. Однак в числі перших був схоплений поліцаями і розстріляний. Навіщо?

Лука Кашуба

Його я бачив кілька разів у Гудимах, віддалік, у посадженому ним парку. Лука був високим на зріст, помітно сутулим в плечах, але з рівною поставою. Мав вуглувате обличчя і важке підборіддя. Зовні нагадував спритного сильного рубаку-кавалериста. Ступав поважно і твердо з почуттям власної гідності. Було йому десь за 40 років.

Свій колгосп він вивів у передові. Все, чим могло в ті роки пишатися село, Гудими мали. Село було електро- і радіофіковане. На трудодні там давали найбільше в районі.

Пам’ятаю, коли ще між Андріяшівкою і Гудимами не було греблі, ми з мамою туди переправлялися поромом по гуси, які туди віддавалися на випас. Я  тоді побачив величну картину – з краю в край берег був вкритий табунами гусей. Спробуй пізнати, де чиї. А пізнавали ж!

Скажу твердо – Лука Кашуба був доброю людиною і добром обдаровував інших. Яка потреба була йому ховатися? Яка була потреба його вбивати?

Павло Науменко

Був красивим чоловіком, прекрасним педагогом, поважав в учневі людину. Говорили, що раніше він служив в органах ГПУ[1]. Павло Семенович мав пістолет, і показував його, зокрема, мені.

Був добрим сім’янином. Мав красиву дружину і двох дітей.

Перед самою окупацією Павло Семенович пішов на фронт і повернувся лише після закінчення війни. Його дружину під час окупації просто тероризували, і вона власне життя, життя своїх дітей рятувала своїми жіночими принадами, до яких окупанти проявляли неабиякий інтерес…

Втім, при поверненні Павла Семеновича з війни їхня сім’я збереглася.

Григорій Олійник

Це був наш шкільний поет – високий, красивий хлопець, що любив модно одягатися, наскільки це було тоді можливо. Він був старший за своїх однокласників і товаришував з класним керівником С.Д.Даніком. Ставши редактором районної газети, Данік зробив Гришу робсількором – регулярним дописувачем.

Перед самим вступом німців Гриша пішов у армію, потім воював під Сталінградом, потрапив у полон і повернувся додому після війни. До кінця життя викладав у Андріяшівській школі українську та німецьку мови.

Юхим Маруня

Він був вище середнього зросту, повнотілий, широкоплечий, чорнявий. Мав твердий характер. Мало говорив, а більше слухав. Жив Маруня у Андріяшівці на шляху, за чотири двори від нас. Я бачив його часто, але спілкуватися доводилося рідко – чомусь він мене тоді не цікавив, та й сам, перебуваючи під наглядом, до спілкування не прагнув.

За тиждень до його загибелі ми разом вичищали гній у конюшні общинного двору[2] і повели відверту розмову. Маруня скаржився на своє нестерпне становище з тими реєстраціями в глинській комендатурі. Сказав, що хоче тікати і просив мене дістати йому карту Полтавщини. Я дізнався, що у нього був схований револьвер з патронами і дві гранати.

Запитання: Чому Маруня лишився на окупованій території? Чому його, місцевого партійного високопосадовця, не ліквідувала одразу окупаційна влада, як вона вчинила з С.Д.Даніком? Чому йому надали можливість відносно вільно жити в селі? Чи не розраховувала влада про щось важливе дізнатися від Маруні? Чому так сполошилася комендатура, дізнавшись про його загибель?

Нарешті, хто і чому вбив Маруню?

 

Залишилося згадати ще одну дійову особу мого розслідування – голову Глинського  райземвідділу Співака. Про нього знаю дуже мало. Зустрівся з ним випадково за незвичайних обставин.

Одного літнього спекотного дня, вийшовши за двір, побачив легкову машину, що наближалася шляхом, тягнучи за собою шлейф куряви. Це була так звана емка з відкритим верхом. Не доїжджаючи до мене метрів з 50, вона раптом зупинилася і зникла в хмарі пилу. Мотор замовк. Ми з сусідом поспішили на допомогу.

Наблизившись до місця події, побачили, що машина лежить на боку, а поряд стоять два чоловіки, живі й здорові. Поки машину ставили на колеса, я дізнався, що персона, що стояла в запиленому білому кітелі, і є Співак, керівник поважної установи – райземвідділу.

Був Співак середнього зросту, віком за 45 років. Виглядав наче квадратним, з великою поголеною головою. Голос мав хрипкий і скрипучий, як звук колеса незмащеного воза. Був балакучим. Оце і всі мої особисті враження про нього.

В перші ж тижні (чи місяці?) окупації поповзли чутки, що поліцаї арештували сина Співака і домагалися від нього якоїсь інформації. Старий Співак ніби прийшов у поліцію і сказав, що про все розповість, якщо відпустять його сина. Говорили, що і син, і сам Співак, врешті були страчені.

Запитання:

Чого домагалися поліцаї від молодого Співака? Що старий Співак обіцяв розповісти в обмін на синове життя? Чому обидва були страчені, адже Співак, кажуть, виконав обіцяне?

Люди говорили, що Співак віддав поліцаям список тих місцевих активістів, які були залишені в тилу німців для підпільної роботи. Про це говорив і мій батько. Так, взимку 1941-42 року нам додому з глинського лісу Стінка кількома важкими саньми була завезена дубина для підлоги. Привозили її молоді здорові чоловіки. Пізніше батько говорив, що деякі з них були арештовані і розстріляні за доносом.

 

Міркуємо далі. Всі поіменно згадані вище особи, крім Г.Олійника, були комуністами і займали в місцевій радянській владі керівні посади. І всі мали нагани або пістолети ТТ.

Слід взяти до уваги, що зброєю радянська влада своїх громадян не балувала, а тікаючи, постаралася відібрати в людей навіть мисливські рушниці. Пістолети ж чи нагани якщо комусь і видавалися, то не для самозахисту, а для потреб загального значення.

Та зброя видавалася, мабуть, з великим поспіхом, а ті, що її отримали, можливо й не думали її застосовувати. Кашубин ТТ був з одним лише патроном, і Кашуба мовчки взяв його, може, вважаючи ту справу несерйозною. Зброя по-справжньому знадобилася йому, коли довелося йти у підпілля. Наган з патронами для нього дістав я і передав через Татарина Володимира, у якого Лука переховувався.

Сергій Денисович Данік, одержавши наган з обоймою, загорнув його в газету і заховав у старій коморі на подвір’ї андріяшівської школи, недалеко від хати, де він з дружиною квартирував. Років через 10 наган знайшли, коли ту комору розбирали. Наган був як новісінький, без слідів іржі. Я тримав його в руках, а завгосп Труш двічі пальнув з нього.

Про зброю Маруні і Науменка я вже згадував.

 

Ремарка В.Пархоменка: На початку 1960-х років наш сусід Медуниця Михайло Митрофанович вирішив забрати свою стару тещу з села Левченки і купив їй стару хатку-мазанку під соломою, що стояла на вулиці Шевченка напроти дворища Мошенських. Жила там колись родина також на прізвище Шевченко, але вимерла від сухот та від старості... Сини Михайла Митрофановича одразу ж обнишпорили куплену хату. Зокрема, на горищі там знайшлося чимало хороших книжок. Крім того, знайшли загорнутий у ганчірку і засунутий за лату змащений наган з кількома патронами в торбинці. Михайло Митрофанович відніс того нагана дільничому міліціонеру Миргородцю додому. Той ще пару разів з того нагана й стрельнув. Читаючи оці міркування Володимира Андрійовича Сеника, думаю собі: а чи не належав і той наган котромусь з глинчан, яких партія залишила партизанити?..

 

Висновок: всі згадані комуністи були з тих, кого радянські органи залишили і озброїли для організації підпільної роботи чи партизанського руху в районі. Про наміри створити такий загін свідчать і заходи зі створення запасів харчових продуктів для нього. Я вже писав у своїх спогадах про часи окупації, що в нашу хату були завезені і залишені до запитання мішки з мукою.

Однак, партизанський загін був створений лише на папері, а в реальному житті його не було. Іван Кузьменко, якого дехто досі ще вважає командиром партизанського загону часів війни, якщо й був командиром, то загону неіснуючого. Однак список цього загону існував.

Хто знав про цей список окрім самого Кузьменка і, зрозуміло, членів бюро райкому?

 

Німці, як представники пунктуальної нації, переконавшись у лопоухості комуністичних конспіраторів, діяли за документами, які самі ж наші партійні органи наче для них і складали. Розмістившись у Глинську, німці не кинулися мерщій хапати всіх принишклих комуністів та активістів, а взялися розшукувати список саме тих, хто був залишений для організації партизанського загону. Підозрюючи Співака в причетності до цієї справи, поліцаї, щоб підібрати ключа до нього самого, заарештували його сина.

Розрахунок виявився вірним. Співак знав чи то увесь список, чи то його частину, а скоріш за все і сам у ньому був. Задля порятунку сина він розповів поліцаям, що знав. Одразу були схоплені і розстріляні Данік С.Д., Покушалов Я.Г. (перед війною – голова Глинської сільської ради), директор Глинської школи Жура О.Я., колишній голова ревкому Мелешко В.Т., Пироженко Б.І. Шукали Науменка Павла Семеновича, Олійника Григорія.

Не пожаліли поліцаї, до речі, ні Співака, ні його сина. Зрадники ніколи нікому не потрібні…

А чому, до речі, так наполегливо шукали Гришу Олійника?

На мою думку, Данік С.Д., що дружив з Олійником, не розібравшись у ситуації, поклопотався свого часу, щоб його включили до списку  партизанського загону. Гриша і сам міг бути не проти цього, адже тоді числитися в партизанах здавалося престижним…Пізніше Олійник визнав за краще піти у діючу армію, але німці з поліцаями не знали, чи пішов він насправді, і розшукували його, керуючись тим злощасним списком, цькували його родичів.

Кашуба в той час переховувався далеко від Гудим і від Глинська – на хуторі Братському у вже згаданого Татарина Володимира, який зустрічався з Кашубиною дочкою. Луку тоді не знайшли. Пізніше він сам не витримав свого ізольованого становища, пішов у Гудими і там його здали в поліцію перші ж зустрічні односельці. Адже гудимівчани завжди були відомі своєю відданістю одноосібному господарюванню, і коли німці дозволили їм поділити колгоспну землю, вони швидко забули квітучий Кашубин колгосп…

 

Тим часом командир загону Іван Кузьменко сидів у болоті і його невмолимо догризав туберкульоз.

З упевненістю можу стверджувати, що Кузьменко був у цілковитій ізоляції і на той час вже ні з ким з однопартійців зв’язків не мав. Він боявся за себе і боявся поставити під удар Слюсаревських, у яких знайшов притулок.

Але природно припустити, що через Слюсаревських Кузьменко  отримував деяку необхідну інформацію. Мій одноліток Слюсаревський Анатолій був хлопцем сміливим, твердим, патріотично налаштованим. В той же час, як і я сам під час окупації, він міг підтримувати стосунки з своїми ровесниками, недавніми однокласниками, що служили в поліції і хизувалися своєю обізнаністю.

 

Тепер пора спробувати дати відповідь на запитання – як Кузьменко, від якого відмовився навіть тесть, знайшов собі друга і захисника, який пішов на смертельний ризик, знаючи, що у випадку провалу буде знищений не тільки він сам, але і вся його сім’я?

Логічно припустити, що домовленість із Слюсаревськими про переховування Кузьменка в разі виникнення такої необхідності існувала заздалегідь і була досягнута, ще коли для партизанів створювалися продуктові бази. Чому Слюсаревський не зміг відмовити Кузьменку, як це зробив його тесть? Можна подумати, що Слюсаревському пригрозили нагадати колись про відмову від сприяння партизанам, якщо б він відмовився. А може він був чимось Кузьменкові зобов’язаний.

Опинившись між двох вогнів, Слюсаревські погодилися і, коли дійшло до справи, до кінця дотримувалися обіцяного. Вся сім’я Слюсаревських  виявила при цьому і чесність, і патріотизм.

Про місце перебування Кузьменка знав мій батько, Сеник Андрій Мусійович, який і перевів його з Глинська на Острів. Можна припустити, що знав про це і Маруня, як член бюро райкому партії в часи, коли готувалися всі ці списки, бази і схованки. Але навряд, щоб вони з Кузьменком зустрічалися. Адже Маруня перебував під пильним наглядом і такий контакт міг трагічно закінчитися для обох.

 

Кузьменка в його схованці не могла не хвилювати доля Маруні. Адже від стійкості останнього залежала доля самого Кузьменка, доля сім’ї Слюсаревських, доля багатьох з тих, що були в списку загону і ще не потрапили до лап поліції.

На мою думку, обставини, що склалися навколо Маруні за часів окупації, свідчать, що він не був у списку партизанів і міг виїхати в евакуацію. Але з якихось причин не виїхав. Можливо, просто через тимчасову втрату орієнтації в той складний період…

В той же час П.Науменкові, який, схоже, у списку був, чекістський досвід вчасно підказав вірний вихід. Він пішов у діючу армію тоді, коли туди вже, здавалося, ніхто з земляків не йшов. Як, до речі, і Гриша Олійник. Поліцаї, не вірячи в це, моталися, винюхуючи їх схованки, але даремно…

 

Мабуть, місцевим партійним ватажкам, які складали списки залишених у тилу ворога для партизанської чи підпільної діяльності, і в голови не приходило, що ці списки зіслужать службу окупантам, дадуть їм можливість знищувати можливий опір у зародку. Німці користалися такими списками по всій Україні. За подібним списком, до речі, була виявлена і знищена відома краснодонська  «Молода гвардія»…Щось подібне сталося і в Глинську. Слабкою ланкою тут виявився Співак, який за це і сам розплатився життям. Місце схованки Кузьменка на Острові він, схоже, не знав.

 

У справі виявлення Кузьменка німці і поліцаї, схоже, зробили ставку на Маруню, який, можливо, залишився єдиним, крім Слюсаревських та мого батька, хто справді знав, де переховується Кузьменко. Однак Маруня виявився твердим горішком і божився, що не знає цього. Про все це міг чути від знайомих парубків-поліцаїв Анатолій Слюсаревський і, відвідуючи Кузьменка на болоті, інформувати його про стан справ.

Маруня мовчав, але стовідсоткової впевненості, що поліцаї не розв’яжуть йому язика, Кузьменко не мав і це не могло його не тривожити. Його лякала примара власної мученицької смерті та загибелі сім’ї Слюсаревських. В якийсь момент він, можливо, вирішив, що обставини вимагають рішучих дій і Маруню треба ліквідувати.

Контактував він тоді вже тільки з Слюсаревськими. Чи міг він доручити їм цю справу?

 

Слюсаревські несли надзвичайно важкий тягар переховування Кузьменка, ризикуючи життям всієї своєї родини. У той період навіть за велику винагороду на таке не кожен би погодився.

Анатолій Слюсаревський, якому поголос протягом всього його життя приписував убивство Маруні, був у той час молодим і недосвідченим. Адже йому було тільки 17 років! Убити вперше людину, та ще не в бійці чи в бою, а холоднокровно застрелити впритул того, хто тобі не зробив ніякого зла, в такому віці майже неможливо.

Щоб здійснити задумане вбивство, треба заздалегідь все розпланувати – час, місце, спосіб, знищення слідів…А треба зазначити, що місце вбивства було обране дуже продумано.

 

За розповідями, Маруня був убитий там, де дорога з Мельників піднімається від Сули на Острів. Була пізня весна, дерева вже вкрилися листям і чагарники, що росли на болоті, були добрим прикриттям для вбивці. Вони переходили в красивий березовий гай. Дорога, якою йшов Маруня, пролягала через той гай, і перехожого на ній було видно здалеку.

Дільниця дороги від Сули до того гаю хоч і не проглядалася на всю довжину, однак легко можна було розрахувати час, за який подорожній мав її подолати. Причому приречений мав іти від перевозу без супутників, і вбивці, можливо, довелося не один день чекати таких умов.

Чи був ще хтось, крім Кузьменка, зацікавлений в усуненні Маруні?

 

За радянських часів партійними колами уперто проводилася думка, що Маруня загинув від рук окупантів. Так і написано в розділі «Глинськ» тому «Сумська область» «Історії міст і сіл УРСР», виданого в 1973 році (стор.504). Однак сучасники подій пам’ятають, який переполох був серед поліцаїв, коли Маруня, такий потрібний їм свідок, загинув! Та їм і не було потреби підстерігати його в лісі. Адже комуністів зі списку вони просто арештовували й розстрілювали. А Маруня був убитий, коли ішов не кудись, а до поліції на чергову реєстрацію.

Глинські комуністи-списочники, крім Кузьменка, на той час були вже розстріляні. Кашуба переховувався далеко від місця подій.

А Кузьменко перебував найближче до місця вбивства Маруні, зовсім поряд, на болоті. Щоразу Маруня йшов на реєстрацію повз двір Слюсаревських, і графік його відвідин поліції можна було доволі точно вивчити. Про мотиви Кузьменка вбити Маруню вже йшлося вище.

 

Це все дає мені підстави зробити висновок:

МАРУНЮ ЗАСТРЕЛИВ КУЗЬМЕНКО.

Він підстеріг його в березовому гаю. Обравши момент, коли не було свідків, вийшов з чагарників і покликав Маруню. Той, побачивши добре знайомого йому секретаря райкому, напевне, не запідозрив нічого лихого і пішов до нього. Кузьменко ж, почекавши, поки Маруня наблизиться, вистрелив у нього впритул зі свого нагана (чи пістолета) і тими ж чагарниками повернувся до своєї схованки на болоті.

То був, мабуть, єдиний постріл, зроблений за часів окупації зі зброї, виданої комуністам, записаним до партизанського загону…

Більше ніхто, крім Слюсаревських і мого батька, про місце перебування Кузьменка не знав. Поліцаї його так і не знайшли і Кузьменко закінчив своє життя не в катівні, а від тяжкої хвороби, ненадовго переживши Маруню.

 

З покійного вже Слюсаревського пропоную зняти підозру і висловити йому тепер вже посмертну вдячність та повагу за його безмежну доброту і мужність. Він, будучи патріотом, у тяжкий час ризикуючи найдорожчим, що є в людини, надав притулок переслідуваному окупантами Кузьменку. Вічна йому пам’ять і слава.

Висловлюю свою повагу і вдячність тим жителям району, які погодилися бути включеними до списку партизанського загону, щоб стати на захист Вітчизни. І не їхня вина, що їх підставили…

Вічна пам’ять Даніку Сергію Денисовичу, моєму вчителю, що душею і тілом був відданий своїй Батьківщині.

Вічна пам’ять Луці Кашубі, справжньому господарю, що безмежно любив землю і був до смерті відданий комуністичним ідеям – не його вина, що ті ідеї виявилися хибними…

Я гордий від того, що свого часу озброїв Кашубу, і шкодую, що той наган його не захистив. Якби той пістолет зберігся, він міг би бути одним з найцінніших музейних експонатів усього району.

Вічна пам’ять Юхиму Маруні, достойному доброї пам’яті людей, твердому і незламному в своїх переконаннях.

Вічна їм слава!

Встати! Суд іде!

 

Час поступово заліковує рани, але залишаються рубці, які у похилому віці особливо нагадують про себе і довгими зимовими ночами не дають заснути. Такими безсонними ночами, розмірковуючи над пережитим, і прийшов я до цих висновків.