КУПРІЯН ОМЕЛЯНОВИЧ ТИМЧЕНКО

 

К.О.Тимченко народився 19 жовтня 1900 року в Глинську. Він належав до роду авторитетних місцевих козаків-хліборобів, родоначальником якого був, можливо, козак Гнат Тимченко, згаданий у Реєстрі Війська Запорізького 1649 року в складі Глинської сотні Миргородського полку. Дід Купріяна Омеляновича Корнилій Маркович Тимченко в 1860-х роках представляв місцевий козацький стан у квартирній комісії Глинської міської ратуші.

Батьком К.О.Тимченка був, відповідно, глинський козак Омелян Корнійович Тимченко (1862-1943), а мати, Варвара Данилівна, родом з села Хоминці, померла 1933 року у віці 72 років. Це сталося в період голодомору, але померла вона не від голоду. Купріян Омелянович, який працював у той час в Донбасі, постійно підтримував батьківі матеріально, надсилав їм грошові перекази.

Батьки мали трьох синів: крім молодшого Купріяна в сім»ї були середній син Степан, який помер ще до революції від зворотного тифу, і старший Михайло.

Цей, солдат Першої світової війни, брав активну участь у революційному русі й громадянській війні в Україні. Був він людиною відданою революції, натурою цільною, беомпромісною і доволі принциповою. Про принциповість і моральність Михайла Омеляновича свідчить факт, почутий колись від дружини Купріяна Омеляновича Віри Сергіївни.

В 1944 році, коли ще йшла війна, М.О.Тимченко був головою глинського колгоспу імені Літвінова. В той тяжкий час Купріян Омелянович перебував на фронті і Віра Сергіївна звернулася до голови колгоспу, чоловікового брата, з проханням виписати їй трохи борошна. Михайло Омелянович відмовив, сказавши, що багато солдаток живуть в нужді, і якщо він для неї зробить такий виняток, то як він зможе дивитися іншим жінкам у очі?

Той же Михайло Омелянович Тимченко володів неабияким почуттям гумору талантом віршування. Він був приймаком і про таких, як він, склав вірш:

Друзья, коллеги, приймаки

С большим и малым стажем!

В чужом хозяйстве батраки,

Пока и в гроб не ляжем.

Розповідали люди, що якось, вже будучи пенсіонером, він звернувся до глинського лісничого на прізвище Гуляк з проханням виділити йому ділянку накосити сінця для корови. Коли Михайло Омелянович прийшов на визначене місце, то побачив, що там росте лише осока. Тоді він пішов у лісництво і, не заставши лісничого, залишив йому на столі записку такого змісту:

Ой спасибі Гуляку

За високу осоку:

Не поїсть корова –

Погорить в печі, як дрова!

Дещо з його творчості, як бачимо, не забуто і увійшло до скарбниці глинського фольклору.

 

Купріян в передреволюційні роки закінчив Глинське земське трирічне училище, потім чотирирічне вище початкове училище і педагогічні курси також у Глинську. На той час це було дуже непоганою освітою.

В роки громадянської війни в 18-19-річному віці разом зі старшим братом Купріян воював у складі Глинського загону  червоних партизанів. Тим часом їхня сім’я та батьківське господарство терпіли утиски, експропріації від властей Української держави гетьмана Скоропадського, а потім денікінських військових властей.

Після вигнання денікінців, з кінця 1919 року до травня 1920-го, Купріян Тимченко працював інструктором з організації та становлення органів радянської влади на Роменщині. Потім до кінця 1921 року він служить в Червоній армії заступником районного продовольчого комісара групи волостей Лубенського округу. Повернувшись до Глинська, стає одним із засновників  місцевої комсомольської організації.

 

В 1922 році в Глинську з’являються біженці з голодних країв. У садибі Данілова, де тепер ветлікарня, відкривається дитячий будинок для голодуючих дітей, три чверті яких складають діти з Поволжя. Завідувати дитячим будинком довірено 22-літньому Купріянові, адже він мав педагогічну освіту.

Ось доручення місцевої влади від 31 березня 1922 року щодо забезпечення діяльності дитячого будинку:

Взять доски из школьного сарая и поручить столярам гор. Глинска сделать по три кровати, а остальные просить сделать советской столярной мастерской. Поручить земтруду отпустить под огород для детдома 1 д(есятину) земли вблизи гор. Глинска кроме огорода, находящегося возле дома Данилова с условием, чтобы огород был засеян из Унаробраза. Обложить сёла ряднами в количестве 30 штук и полотном в количестве 300 аршин для оборудования детского дома.

Потім дитбудинку передали ще й корову, реквізовану у однієї громадянки Чеберяків за несплату штрафу, присудженого ревтрибуналом. Ще приватні тоді млини, маслобойню, сушилку, січкарню обклали разовым збором в розмірі 3-5 пудів пшениці на користь дитбудинку.

У вересні 1923 року дитбудинок для голодуючих дітей, виконавши свою місію, припинив існування.

Очолюючи дитбудинок, Купріян Омелянович в 1922-1923 роках входить до складу місцевого комітету незаможних селян, комсомольської організації, обирається судовим засідателем, бере активну участь у культурно-просвітницькій і виховній роботі в рідному місті. Разом з іншими комсомольцями він створює при міському клубі бібліотеку, яка в 1923 році налічувала майже дві тисячі книг.

 

В той час, бажаючи повніше реалізувати свої здібності, він вирішує вступити до інституту. Розглянувши заяву Купріяна Омеляновича, президія  Глинського районного комітету незаможних селян 27 квітня 1923 року прийняла таку постанову:

«Имея в виду одного из видных революционных работников, проявившего в целом ряде советских и общегражданских  работ самое активное участие президия Глинского рай КНС с благодарностью вспоминая содеянное постановила удовлетворить просьбу тов. Тимченка и со своей стороны ходатайствует перед приемной комиссией с-х института принять и зачислить такового на государственное иждевение».

Отримавши від Глинського КНС відповідне посвідчення, Купріян Тимченко їде до Києва і вступає на економічний факультет Київського інституту народного господарства. Навчатися в ті часи було нелегко. Від недоїдання він захворів на туберкульоз, від якого вдалося вилікуватися завдяки кваліфікованому лікуванню, доброму  харчуванню в батьківському домі та цілющому глинському повітрю, для чого довелося взяти академічну відпустку.

 

Після закінчення в 1928 році інституту і до 1937 року К.О.Тимченко працює на Слов’янському плиточному заводі на Донбасі, пройшовши виробничий шлях до головного інженера цього підприємства. Завод був побудований ще до революції і славився своєю продукцією й своїми майстрами. Він вважався гордістю керамічної галузі не лише України, а й всього СРСР. На ньому в 1930-х роках виготовлювали облицювальну плитку для станцій Московського метро, було виконане престижне експортне замовлення для палацу шаха Ірану. У всьому цьому був немалий трудовий внесок К.О.Тимченка.

  Однак настав 1937 рік, що пройшовся котком жорстокого терору і по Донбасу. Був звинувачений у шкідництві та репресований директор заводу, поляк за національністю. Реальна загроза нависла і над головним інженером Тимченком. Арешту дивом вдалося уникнути, але Купріянові Омеляновичу довелося змінити роботу. Тимченки переїжджають до Артемівська, а потім до Шидлівки, що поблизу Слов’янська, де Купріян Омелянович працює інженером на крейдовапновому заводі аж до окупації Шидлівки німцями.

 

Всю зиму 1941/1942 року і до самої весни йшли важкі бої за станцію Шидлівська із застосуванням артилерії та «Катюш» та з тяжкими втратами для обох сторін. Територія заводу не раз переходила з рук до рук. Дісталося й цивільному населенню.

З Інтернет-джерела: В ніч на 8 березня на станції Шидлівська гітлерівці загнали до вагонів усе чоловіче населення села Знам’янка і відкрили по вагонах стрільбу з автоматів. З 250 чоловіків залишились живими лише 40.

Все це дивом вдалося пережити сім’ї Тимченків, що жила на території заводу.

В березні 1942 року Шидлівка була знову зайнята радянськими військами. При цьому Купріяна Омеляновича за брехливим доносом арештовують органи НКВС, звинувативши у начебто навмисній здачі заводу німцям. В ув’язненні він захворює на тиф і це, можливо, врятувало йому життя, адже він довгий час без тями перебував на лікарняній койці. Звільнився він під час стрімкого літнього наступу німців, коли фронт поблизу Дона настиг етапованих в’язнів, а конвоїри в паніці  кинулися навтіки.

Тим часом дружина разшукувала арештованого чоловіка по всьому Донбасу. С 1 квітня 1942 року рафіновано-інтелігентна Віра Сергіївна була прийнята на роботу в 138 банно-пральний загін Народного комісаріату оборони, що дислокувався за Сіверським Дінцем в районі Святогорська. 12-річний син Павло, в майбутньому відомий військовий хірург, трудився там на викручуванні солдатської білизни. При дальшому відступі радянських війск загін був розформований, працівники звільнені.  В липні 1942 року сім’я воз’єдналася в Шидлівці, після чого було прийнято рішення про переїзд до Глинська.

 

Це був дійсно переїзд, бо вдалося придбати конячину в обмін на піаніно Віри Сергіївни.  На воза поклали уцілілі пожитки, а також декілька кілограмів каустичної соди, яка знадобилася потім для миловаріння.

В рідні місця пробиралися польовими дорогами, обминаючи більш-менш значні населені пункти – щоб не забрали коня. Нерідко ночували прямо в полі.

Втомлена конячина тільки плелася, вона ледве подолала підйоми в Чеберяках і в центрі Глинська (там ще не було ставка і греблі). Після стількох випробувань здавалося, що найстрашніше і найтяжче лишилося позаду. Був ще живий батько - Омелян Корнійович, в окупованому Глинську перебував і брат – Михайло Омелянович.

До звільнення села від німців залишався ще рік.

 

Колишній червоний партизан Купріян Омелянович не був членом комуністичної партії і окупаційні власті його не переслідували. Для виживання сім’ї в той період дуже придалася згадувана вже конячина. В окупованому Глинську гончарі не припиняли займатися своїм традиційним ремеслом і Купріян Омелянович підряжався розвозити гончарні вироби по навколишніх селах, обмінюючи горшки й макітри на ячмінь, просо та інші продукти.

Іноді траплялося на чиєсь прохання зварити мило з дохлої свині за певну частку виробленого продукту – ось де знадобився привезений з Донбасу каустик! Мило було тоді великим дефицитом і вигідно обмінювалося на харчі.

 

 

 

 

 

 

 

Відразу після звільнення Глинського району К.О.Тимченко бере активну участь у відновленні органів радянської влади в Глинську та районі. Протягом року, з вересня 1943 року і до призову в Червону армію в жовтні 1944 року, він завідує плановим відділом Глинського райвиконкому. Пріоритетним завданням відділу було відновлення і розвиток сільгоспвиробництва в районі, адже наступаючі радянські  війська потребували продовольства.

В цей період Купріян Омелянович виконує також важливі функції  секретаря комісії з визначення матеріальної шкоди, нанесеної Глинському районові німецько-фашистською окупацією.

 

Після служби в армії К.О.Тимченко в серпні 1945 року повертається до  Глинська і до кінця 1956 року працює у відділі сільського і колгоспного будівництва Глинського райвиконкому, протягом п’яти з половиною років очолює цей підрозділ. Маючи вищу економічну освіту та досвід роботи в промисловості будівельних матеріалів, він за тих умов виявився найбільш відповідним в районі фахівцем, щоб очолити цю ділянку роботи. Практичний досвід, робота з спеціальною літературою поступово роблять з нього інженера-будівельника.

В наступні роки, аж до виходу на пенсію в 1963 році, К.О.Тимченко працює в системі Міжколгоспбуду Глинського, а потім Роменського районів, протягом п’яти років очолюючи Андріяшівську міжколгоспну будівельну організацію, що зводила сільськогосподарські об’єкти, об’єкти соціальної сфери переважно в Глинську та селах колишнього Глинського району.

За безпосередньої участі Купріяна Омеляновича чи під його керівництвом  в глинському колгоспі та колгоспах навколишніх сіл будувалися капітальні корівники, свинарники, птахоферми, кормоцехи, зерносховища, а в самих селах – клуби, школи. Керував він і будівництвом вокзалу станції Андріяшівка, що зводився за проектом глинського ж архітектора Л.К.Борисенка. Відомою є  важлива роль К.О.Тимченка як інженера в будівництві глинського стадіону, а також капітального стрілецького тиру біля школи, який вже не існує.

Організація, якою він керував, станом на 1963 рік володіла вісьмома вантажними автомобілями, двома тракторами, в т.ч. бульдозером, чотирма бетономішалками, пилорамою, чотирма деревообробними верстатами, двома дизель-генераторами на 40 і на 160 кінських сил. Крім того, на організацію працювали чотири цегляних заводи, в том числі глинський. На той час це була значна потуга районного масштабу.

Через 6 років після виходу на пенсію К.О.Тимченко на прохання керівництва глинського колгоспу, що здійснював тоді кілька будівельних проектів, повертається до трудової діяльності і з 1969 по 1975 рік працює інженером-будівельником колгоспу. В цей останній період його трудового життя під керівництвом Купріяна Омеляновича побудовано, зокрема, двоповерхову будівлю правління колгоспу на центральній вулиці Глинська.

 

Помер К.О.Тимченко, цей найвідоміший глинський будівельник ХХ століття, в 1985 році й похований у рідному селі.

 

 

Написано в співпраці з Павлом Купріяновичем Тимченком у 2008 році