ЗНАХАР

Гримить солов'їним хором теплий травневий вечір. Я, зелений хлопчисько, в зграйці таких же юних друзів підіймаємося стежкою на круту Замкову гору, а нам привітно підморгує зорями Чумацький Шлях, що дороговказом у Вічність розкинувся від горизонту до горизонту...

Сонячний літній день.  Бреду мілководдям, причесані очеретами, прозорі, як сльоза, хвилі Сули лоскочуть ласкаво босі ноги. А з неба ллється дзвінка пісня жайворонка. І чому це він співає над річкою? - дивуюся. Аж раптом починаю здогадуватися, що це... сон - дуже ж бо нереально яскраве та  радісне все навкруги. Ех, краще б і не здогадувався, бо відразу ж ясний день ніби огортається туманом і починає щезати. Відчайдушним зусиллям волі намагаюся якось утримати цю світлу мить, бо вже розумію, що ось зараз прокинуся і щезне все - і річка, і Замкова гора весняного вечора, і мої друзі-хлопчаки. Їх мені найжалькіше, бо ж декотрих із них серед нас вже й нема. Та й ми, хто топче ряст по цей бік Буття, вже зовсім не юні...

Ці несподівані в нескінчені зимові ночі, здавалося б безпричинні, сни приходять нечасто. І всякий раз прокидаючись, я ще деякий час лежу, не розплющуючи очей, та усміхаюсь щасливо у темряву. А зранку маю гарний настрій, мені напрочуд  добре ведеться вдень на роботі та вдома. І вечорами, ще декілька днів потому, подумки замовляю сам собі, аби той сон повторився. Та зась - із замовленнями тут нічого не виходить. Лишається лише терпляче чекати, доки знову, з якихось невідомих причин, прийде у снах дитинство.

 

Цього разу причина мабуть-таки була. Під Різдво,  дивлячись якусь телепередачу про спіритизм і гадання,  просторікував я собі про темноту людську - ну як може в таке серйозно вірити сучасна освічена людина? Аж несподівано моя дружина стала в рішучу опозицію.

- Ти не дуже-бо, і освіта тут ні при чому... Якщо хочеш знати, то й тебе нагадали на бідну мою голову. Чого смієшся - пам'ятаєш острівського діда-знахаря?

Ще б пак. Хоч відтоді вже минуло більше двох десятків років, я пам'ятаю навіть те, як випадково та трохи химерно з ним познайомився.

 

Тієї весни, напрочуд ранньої та погожої, коли повернувся з армії, у мене несподівано з'явився потяг до самотності. Блукав ніжно-зеленим, тільки пробудженим березовим лісом, стрічав схід сонця над річкою. Хоч ще ж зовсім недавно заповітною мрією моєю було до несхочу наїстися прямо зі сковороди смаженої картоплі, а потім поспати без підйому аж до обіду. А то, непомітно залишивши гамірливі танці в клубі, в залиту сріблом повного Місяця ніч збігав на Замкову гору - колись тут і справді стояв княжий замок, та століття залишили від нього лише назву. І сидів собі, один у Всесвіті, споглядаючи з піднебесної  височини біліючі внизу поміж вербами хати, де, натоптавшись за день, під солов'їні серенади дивилися вже може й треті сни мої земляки.

Я почувався в такі хвилини як у раю, бо до біса сумував за своїм Глинськом два роки, і соромився свого почуття. Вважав його слабкодухістю, яку не повинен собі дозволяти справжній двадцятилітній мужчина, яким я себе вважав. Та ще й бувалим, бо ж щойно повернувся з далекої  Куби, про яку до того знав лише із підручника географії. Де краєвиди і звуки тропічного лісу такі незвичні та чужі. Де навіть жаби не сидять, як наші "шкреки," в болоті, а здебільшого лазять по деревах, маючи дурнувату звичку впасти звідти вам прямо на голову, а то й за комір. Оті деревні жаби чомусь особливо діяли на нерви, коли доводилося лізти у джунглі. Тож тепер відпочивав я, як кажуть, і тілом і душею.

 

Одного травневого ранку забрів я на Острів, межиріччя старого і нового русел Сули, аж за однойменний хутір на дві вулички, який затишно притулився попід старим сосновим лісом. Як же приємно було, зійшовши зі стежки, брести босоніж, провалюючись по кісточки у росяний прохолодний мох, між височенними соснами. Нічия спина не хилитається попереду, не сопе загнано позаду "молодий", не підхльосне несподівано різкий окрик взводного: "Не розслаблятись, синки!" - благодать.

Командир нашого взводу старший лейтенант  Пивоніс, на прізвисько "Сус", був нашим загальним улюбленцем. Полтавчанин, мав може й не всі, але більшість рис "справжнього мужика" - козацькі "не уставні" вуса (за що мабуть і перефразоване "Сус") веселу вдачу і, найважливіше, до хворобливості розвинуте почуття справедливості, не забите службовим положенням і статутами. А ще особисту філософію виживання, нехитрі правила якої полюбляв нам нагадувати найчастіше на заняттях з рукопашного бою (учіться, "салаги", поки я живий). Найуживанішими були афоризми: "У страху очі великі", та "Роззявкуватих завжди б'ють". Дай Боже здоров’я Сусу, бо ці його правила я згадав таки того ранку. На жаль, із запізненням...

Розбита кимось об дерево пляшка була майже непомітна в траві, втім під ноги я майже  не дивився. То й ступив якраз на кострубату купу склянок. Охнувши, щоб зменшити тиск, припав на ногу, перекотився через плече, та було пізно - з порізу збоку ступні цвіркнула кров.

"Бувалий мужчина" за два армійських роки вже потрапляв у нестандартні ситуації різних ступенів складності та неприємності. Але тоді поряд були товариші, які відразу ж кидалися на допомогу. Допомагав, бувало і я - почуття ліктя у нас було розвинуте надзвичайно. Для подібних випадків був ще і санінструктор Серьожка, який хоч мав за  незвичайну худорбу прізвисько "доктор Смерть", втім вправно бинтував наші обдерті кінцівки та побиті голови. Одного разу, на "тактиці", навіть вправив вивих, за що отримав удар у вухо від знавіснілого з болю потерпілого. А от тут, один серед лісу, присівши на пеньок, я розгублено дивився на свою кров, що цебеніла, мов з кабана, і бігла-щезала в товстому моховому килимі, ніяк не збираючись зупинятися...

 

Допомога прийшла неждано-негадано в образі маленького дідка, що, як Пан, вигулькнув на стежині, з якої я так необачно зійшов.

- Ох ти ж, Господи, що ж оце ти , хлопче, наробив? - Аж сердито підступив, ніби ото я навмисне виліз на ту кляту склянку. Але, вловивши мій душевний стан, швиденько змінив тон.

- То нічого, посидь, посидь, синку. Зараз усе буде добре, - заторохкотів скоромовкою, присідаючи навпочіпки поряд, - Зараз, зараз...

Узяв в обидві руки мою бідну ступню і щось зашепотів, уважно дивлячись на рану.

Зніяковілий і злий на свою безпорадність і розгубленість, які так відверто продемонстрував незнайомцю, я вже хотів висмикнутися з дідових обіймів, аж раптом завважив, що кровотеча припинилася. А рятівник, пошептавши ще хвильку, дістав із кошика, що лишив поряд, якоїсь трави, розім'яв її пальцями, та й приклав до ноги, міцно прибинтувавши шматком полотнини, добутої звідти ж.

- Ну от, усе ніби добре, - задоволено потер руки. - Взувайся, та й потихеньку чимчикуй додому - я тебе, звиняй, носити не буду. Та й рани тої - скоріше глибока подряпина, більше зі страху кровило так. Прийдеш додому - поріз довкола йодом оброби, ти молодий - заживе як на собаці. Та попід ноги іншого разу гляди, коли любиш по лісу босим швендяти, а то роззявкуватих невдача ловить. А що розгубився, так то нічого, буває - у страху ж очі великі.

Вирішивши мабуть, що повністю закінчив мою фізичну та психологічну реабілітацію, дідок підхопив свого кошика, та й задріботів собі по стежині в ліс. А я зашкутильгав у бік села, кленучи долю, та дивуючись - як воно так, що незнайомець майже слово в слово повторив примовки-правила Суса? Чи вони й справді універсальні?

Загоїлася моя нога напрочуд швидко - чи трава та нашіптування дідові допомогли, чи у молодих, і справді, все заживе як на собаці?

 

Якраз на День Перемоги зі служби за кордоном повернувся мій однокласник і друг Сашко Романченко. Призивалися ми в один день, і тепер бачилися майже щоденно. Воно й ровесників наших у селі  було не густо - хто готувався десь до сесії, а хтось дослужував армію - по яких тільки країнах та усюдах у ті часи українських стрижених хлопців-солдатиків не було. А тут  ми ще й до науки взялися.

Призивався я після другого курсу технікуму, і тепер, маючи попереду цілих три місяці канікул, самовпевнено взявся підготувати туди ж до вступних екзаменів і Сашка. Та, відкривши підручники, похолов - два армійських роки зробили в моїй голові справжній розгардіяш. І тепер, щоб не втратити на третьому курсі стипендії, вчащав майже щодня на Острів до друга. Примостившись у садку під старою грушею, обіклавшись книжками, приводили ми в лад свої знання, а де й наново вбивали їх в отупілі від статутів та стройової голови.

Сходилися зранку, безперервно години зо три читали, рахували та доводили один одному теореми. А потім, щоб уникнути долі древніх спартанців (Сашко стверджував, що вони пропали саме від геометрії) лишали підручники, і після стрімкого бігу через ліс, кидалися в ще прохолодну воду Сули. До клацання зубовного викупувалися, і, умиротворені, поверталися під грушу до літератури.

 

Того дня майже з ранку засіявся дощ, загнавши нас під клуню, і, мабуть від негоди, наука  зовсім не лізла в голови.

- А давай-но до знахаря збігаємо, - згадав Сашко. - Бабця просила корінців від радикуліту взяти.

Бігти було, виявилось, зовсім недалеко - через садок понад городом до сусідньої хати. Подався я за Сашком охоче - хотілося поглянути на знахаря. Чув за нього, і уявлявся він мені  чомусь згорбленим, гачконосим, з вороною на плечі, над казаном з якимось смердючим варевом. Та двері нам відчинив не хто інший, як... мій недавній лісовий рятівник.

- О, Сашко, бісів сину, з армії коли вже прийшов, а діда провідати досі не здогадався. Мабуть зазнався, куди ж - сержа-ант, або чарку пожалів за приходини? Ну то я вас тепер пригощу, чим Бог послав, та й з товаришем твоїм ближче познайомлюся, - упізнав мене дід. - Як нога, загоїлася? Ну так воно й мало бути. - Проходьте, хлопці, до столу, а то самому й обідати скучно.

На плиті у нього не якась приворот-трава булькотіла, а шкварчали на сковорідці апетитні деруни.

Так ми стали вхожими в дідову хату...

Була вона, як намальована - побілена, з підведеним червоною глиною фундаментом-призьбою і квітником попід вікнами. Привітною була й зсередини - розмальована півнями піч, в розкішних рушниках образи, і, як годиться в сільських хатах, вернісаж фотографій, весь родовід, на стінах. Господині у хаті не було - дід Іван рано овдовів. Дорослі діти та онуки жили вже окремо в селі, а він переїжджати відмовився, лишившись у батьківській оселі, де народився і виріс, звідки пішов на війну і куди повернувся, вцілівши у фронтовому пеклі. Тут, не знати де й здобувши той талант, дід Іван знахарював. Виливав дітям переполохи, казали, ніби відмолює дорослим "уроки" та порчу. Але найбільш відомий був тим, що лікував людей травами - від тих трав у дідовій хаті, здавалося, зібралися всі пахощі присульських лук та гаїв. Але не брав за лікування ніколи й копійки, вважаючи, що взяти такий "гонорар" великий гріх.

 

У тих дійствах, якщо не було основним, то допомагало йому мабуть ще й добре слово - майже не маючи освіти, володів ним майстерно. Може й тому такою світлою та привітною  була його стара хатина.

А поспілкуватися дід Іван любив, відмінний оповідач, захопившись, міг розповідати про різні речі годинами, чим ми нерідко безсоромно користувалися.

- О, друзяки мої пожалували, - зустрічає нас привітно. - Заходьте, та розкажіть, що у світі діється, а то тут, під лісом, і здичавіти недовго. Добрим людям я завжди радий.

- Не такі вже ми й добрі, - хмикає Сашко.

- Е ні, мій Сірий лиху людину до хати не допустить. А, не приведи Господи, відьма поткнеться, то гнатиме по хутору, що й не вдержу.

Як на дідового пса, то на Острові були янголами певне всі. Старий, підсліпуватий, і, як ми підозрювали, ще й глухуватий Сірий до всякого, хто заглядав до двору, привітно помахував хвостом.

- А ви що, у відьом і справді вірите, чи так?...- провокуємо  діда на якусь історію.

- А що тут вірити, як це позаторік було, - підхоплює він охоче. - Перестала моя коза доїтися, нема молока - і квит. Ну, мислю собі, не інакше хтось унадився, треба б пристерегти. От сів собі звечора під хатою, та й сиджу. А місячно - хоч голки збирай, жаби в мочарах: "Кум-кум...", соловейко: "Тьох-тьох!" - я вже й дрімати почав. Коли це "Вж-ж-ж!" - аж вітром ніби війнуло. Дивлюсь - відьма у ступі до двору завертає, та - шасть у хлівець. Я тихенько слідом, дивлюся, а вона до Леськи моститься доїти - вже й відерце підставила. "Ах ти ж сяка-перетака!" - я їй. "І не соромно таке виробляти?" А вона жалібно так: "Ой, простіть, Федотовичу, не буду більше..." Придивився, так і шкода стало - таке воно худе та миршаве. Видно не від добра по чужих хлівах шастає. Стою, думаю - що ж із нею діяти? Коли це перший півень:"Ку-ку-рі-ку!.." Лупнув очима - сиджу на призьбі на старому місці, Місяць над захід, а відьми нема...

- Так то ж вам, діду, приснилося! - Сашко явно розчарований.

- А ти й вуха розвісив, - сміється старий. - То ж тільки в казках відьми в ступах літають, а насправді вони між нами.

І вже серйозно із сумом підводить резюме:

- Зло на землі від людей, як не крути...

Але всяку злу людину заспокоїти, та що там - наймогутнішу відьму можна зробити безсилою, вважав дід, ставлячись до неї тільки з добром.

- Обнаруженіє відьми справа досить нелегка, бо вони маскуються під звичайних людей. То, щоб маху не дати, самий найвірніший спосіб - будь до всіх щирим і добрим.

 

Семидесяті були роками поривань людства до безроздільного владарювання над Природою: "Ми не повинні чекати від неї милості..." Ще хлюпотів хвилями Арал на всю свою широчінь, мало не кожна билина в полі щедро посипалася дустом, а вчені торочили у лічених на селі телевізорах про поворот Сибірських рік. І не хотіли бачити, що привид Апокаліпсису вже дмухає в очі людству сірими завірюхами, замішаними на зірваних плугами чорноземах Казахстану. У західних областях вже став з'являтися симпатичний смугастий жучок, названий на честь далекого штату Колорадо, а влітку сімдесят дев'ятого у нашій чистій, як сльоза, Сулі враз пропали усі до єдиного раки...

Та все те було ще попереду, до Чорнобиля взагалі  лишалася майже вічність. Хоч про "звізду Полинь", ту невідомо звідки очікувану біду, дід Іван, тяжко зітхаючи, навіщось цитуючи одкровення Іоанна Богослова, прочитав нам ще того безхмарного літа сімдесят п'ятого. Коли розвивав свою улюблену тему - про одвічну боротьбу Добра і Зла. Взагалі говорив  він частенько про таке, що нам, свіжопідкутим основами наукового матеріалізму, слухати часом було досить чудно.

- Років сто, а мо" й раніше, жив бідний художник. Жив і мріяв знайти таке місце на Землі, де володарювали б тільки Добро і Справедливість, Щастя і Любов. Де всі жили б у миру та злагоді. Шукав і не знаходив, а люди сміялися з його мрій, вважаючи небораку божевільним...

Дід Іван мовчить хвильку і робить несподіване резюме.

- А що його шукати, - ви ж тільки гляньте, як гарно й мудро влаштоване все навкруги. Така краса ну ніяк не могла з'явитися з нічого, як ото вчені торочать. Комарва й та плодиться якраз тоді, коли птаха пташат ростить, а як змориться земля, то й осінь надходить - спочинок. Або ще кажуть, у звірят розуму немає. А як же журавлі тоді по зірках із вирію до свого болота шлях знаходять?...

Не прислухаючись ні до яких  авторитетів і наукових тверджень, він у свої сімдесят з гаком все так же само захоплено, якось по-дитячому сприймав навколишній світ. А може то вже була якась вища мудрість, недоступна більшості звичайних, освічених смертних. Що живуть у сучасному раціональному і такому сіро-одноманітному від тієї вченості та раціональності світі...

Дід, наприклад, запевняв, що людина стає надзвичайно могутньою, коли з добром іде в ліс, на луг чи до ріки, з якими з'єднана ніби невидимими ниточками.

- У кожної комахи й билини є душа, все живе прагне жити і радіти сонечку. І ми можемо радіти разом, а від тої радості бути здоровими. Але ж зась людині, могутньому створінню, топтати, ламати, вбивати без потреби. Зрубав деревце, розчавив ногою вужа чи жабеня - обірвав ниточки, убив радість, що вас єднала. По тих ниточках, навіть не відаючи того, живив ти себе силою сонця, дощу, землі. Тяжкий гріх губити без потреби - просто від гордині, вважаючи себе царем Природи, бо людина лише нерозумне її дитя. І коли відвернеться Мати, не буде цілющою тоді свята вода, і не допоможе травина-билина у хворобі...

- Але вона добра. Нема в ній ні крихти Зла, бо вона його до себе не допускає. І коли б ми, люди, були трішки розумніші та добріші, то давно б жили в раю тут, на Землі. Та жадібністю своєю, а ще більше злобою самі свій Рай і  губимо, - зітхає дід.

Та він не звик надовго піддаватися песимізму.

- Втім, якщо не дуже грішні, то Господь все одно до Раю опреділить. А як на мене, то я б випросився назад, сюди, на Острів. Ох і гарно було б тут без гризот мирських - обов'язково попрошусь... -  твердо вирішує, ніби не сидить на призьбі під хатою, а вже чекає черги в небесній канцелярії.

- Нарешті про Бога згадали, а то все за мавок та лісовиків, - єхидно тягне Сашко.

- А одне другому не вадить, - дід любовно поправляє вишиваного рушника на образах. - Візьми он Біблію та уважненько почитай, або ось послухай...

І ми, дорослі хлопці, що вже встигли досить огрубіти душами у "гарячих точках", слухали його м'яку тиху мову, як недослухані в дитинстві бабусині казки, мимоволі вдумуючись у ті, немов і нехитрі історії, заново відкриваючи для себе те, що непоміченим лежало на поверхні, але до цього часу нами просто не помічалось.

Про Вінсента Ван-Гога і його "Дім сонця", про "Роздуми" Марка Аврелія і його ствердження: "Душа Всесвіту повна любові і милосердя, В ній немає зла..." я дізнався набагато пізніше. Але ці вічні істини я почув саме з розповідей і ніби й нехитрих історій старого знахаря.

Про те, що ми повинні нести лише Добро в цей чудовий і такий прекрасний світ.

Адже це так благородно і просто.

Гай-гай, не так воно і  просто робити добро...

 

- Ох, Сашко, казав тобі, що як босякуватимеш, не помреш ти своєю смертю – іч, як око підсвітили! Ти б он з товариша хоч приклад  брав - він не з тих, хто по дурості кулачиськами розмахує.

Ми похмуро слухаємо, переглядаючись та тяжко зітхаючи. Я обережно торкаюся лівого вуха, котре спухло, як скислий вареник, і горить вогнем. А затим чесно і без прикрас  розповідаємо діду про вчорашнє...

Два тілисті підстаркуваті парубка, добряче напідпитку, увалилися на танці і з ходу почали чіплятися до зовсім зеленої, зі школярів, парочки, явно намагаючись загострити обстановку. Ми із Сашком вступилися зовсім не з геройства - що стояли поряд, а що дуже ж нахабно поводили себе ті дядьки.

На нашу дипломатичну пропозицію заспокоїтися відразу ж була отримана зустрічна - вийти надвір "покурити". А там я навіть не встиг нічого подумати, як один з них тут же, на східцях, зчепився з Сашком, а другий, рикнувши по-ведмежому і дихнувши перегаром, кинувся на мене, мабуть твердо вірячи у свій "бліцкриг". Та дзуськи - хоч у комплекції я дядьку значно поступався, та примітивній силі і п'яній відвазі мав кривавим потом здобуту на заняттях у Суса техніку рукопашного бою. Легко ухилившись від двох перших хоч і сильних, але досить безладних помахів пудових кулаків, я нараз відчув легкість у тілі та легенький шум у вухах. Цей стан був знайомою і доброю ознакою. Коли на заняттях починається спаринг і входиш у азарт, враз десь щезають думки, все бачиться ніби у повільному кіно, а по очах і найменших порухах противника вже наперед знаєш про його наміри - в дію вступили рефлекси.

Все сталося автоматично - "ковзаючий" блок чергового кулака, зустрічний удар в сонячне сплетіння, і з доворотом та різким видихом мій лікоть вліпився у ліву щелепу нападника...

Я ще дивився, як супротивник беззвучно мішком падає на землю, а в опустілому мозку враз зблиснуло: "Ой, Господи, вбив! Сус же застерігав!"...

Минуло кілька довгих, як собача пісня, секунд. Поряд Сашко, хекаючи ковальським міхом і крізь зуби матюкаючись, незважаючи на супротив, пішов у наступ. Я ж отетеріло дивився на розпростерте тіло, а затим на ватяних ногах ступив до недавнього свого ворога і почав щосили його торсати, зовсім відчаївшись, навіть спробував намацати сонну артерію на його шиї...

Поганий все ж я був боєць - забув таку важливу заповідь свого командира: "Недооцінивши противника - можеш втратити життя!".

Доки я тремтів над повергнутим дядьком, він встиг прийти до тями і знову наповнився чи жагою перемоги, чи то страхом бути задушеним. Удар тихцем видобутим із кишені кастетом цілив у скроню, але ковзнув по вуху, бо в останню мить я все ж встиг трішки ухилитися. Але й того "ковзання" вистачило, щоб у моїх очах спалахнуло десятків зо два свічок, в голові задзвеніли литаври, а я беркицьнувся на спину, за тим лиш устигнувши перекотитися, ухиляючись від удару носака 45-го "калібру", що цілив під ребра. І щастя моє, що Сашко прийшов на поміч, а то були б мені непереливки.

Підвівшись, я ще з хвилину трусив головою, приводячи в норму свій вестибулярний апарат. А потім, лишивши без переслідування своїх ворогів, ми потягли з товаришем до колодязя - навіть під світлом ліхтаря було видно як швидко наливається синім і запливає його підбите око.

- Ото  вам і "не убий"  і вселенська справедливість, - сповідаємося, жалкуючи, що не віддухопелили як слід тих зайд.

- Не журіться хлопці, за одного битого двох небитих дають, - заспокоює нас дід Іван. - Я по парубочому теж у бувальцях не раз бував.

Що дід бував у бувальцях свідчили орден Слави та кілька бойових, не ювілейних, медалей на празниковому, "смертному" піджаку - звичайно він селянами одягається тільки у виняткових випадках і лише випадково нами був помічений. За війну дід розповідати не любив.

- Ет, ну її, бодай не згадувати. Краще от послухайте...- І переводить нашу увагу на одну із трав, безліч якої висіло завжди  у його хатині.

 

Розповідаючи, він чомусь часто чіплявся до мене.

- Давай по лісах побродимо. Я тебе навчу, як збирати трави, як правильно готувати, яка від якої хворості.

Коли я трохи знічено відмовлявся: "- Нехай потім якось..." , або кивав на Сашка: "- Он сусіду навчайте...", Федотович прямо-таки пирскав.

- Тобі кажу, бо ж бачу - рука легка. Чого огинаєшся - попереду ж літо, все одно байдикуєш.  Скоро ж Івана Купала - святий день для трав. Гляди, пожалкуєш, та пізно буде - я  не вічний...

Жалкувати за дідовою наукою я почав значно пізніше. А тоді, двадцятилітній, вважав, що всі навкруги теж веселі та здорові, і немає на світі ні смерті, ні хвороб, ні сліз...

 

Дід Іван, мабуть, надто добре знав що таке біль, бо коли у його хаті з’являлися "пацієнти", враз ставав невпізнаним. Лагідненько, мало не запопадливо запрошуючи їх заходити, нас мало не в плечі витурював за поріг.

- І чого ото так спину хто-зна перед ким гнути? - ревниво оглядалися ми, тупаючи за ворота. А за день чи два знову знаходили привід зайти до його затишної хатини.

- Ану давай тобі карти кину - чи вступиш? - запропонував Сашку дід Іван днів за три до вступних екзаменів, коли нерви у того були вже натягнуті, як тятива.

Пересміюючись недовірливо та переморгуючись, ми з товаришем все ж підсідаємо ближче до столу. Зіскочивши з припічка, до гурту  горнеться і кіт. Він у діда зовсім не чорний, як належало б знахарському, а рудий. Здоровенний мордастий котисько із задумливими тигрячими очима. Сідає між нами і уважно спостерігає за дійством, що розгортається на столі.

- Так-так, - Дід розкладає якогось пас’янса, але в карти майже і не дивиться. Зиркнув на враз напружіле Сашкове лице, кинув зо дві карти і хитро примружив око.

- Оце клопоти тобі великі по ранній дорозі, може ж на екзамени поїдеш. А ось це дорога до казенного дому - або вступиш до свого технікуму, або в міліцію загребуть, якщо знову на танцях босякуватимеш...

- Ет, діду, гадаєте чорти батька зна й що, а самі коту в очі глядите. - спалахує Сашко, який гумору у ці дні просто не сприймає.

А через тиждень щасливий примчав, толочучи картоплю, прямо через город до сусіда.

- Дідусю, правильно ж ви нагадали - ЗАРАХОВАНИЙ!

Восени розпочалися заняття і за новими клопотами ми заходили до свого знахаря вже досить рідко.

 

Згадав я і далекий березневий день. Зранку пригріло сонечко, війнуло весною, і подалися ми з теперішньою моєю "половиною", а тоді ще просто симпатією туди ж таки, на Острів, до лісу. Фотографувалися, ганялися за білкою, що сердито цокаючи на нас з підхмарної височини сосен, все намагалася, перелітаючи з верхівки на верхівку, відірватися від набридливих двоногих. І врешті таки втекла, зловтішно зацокотівши, коли задерши голову, влетів я з розгону в рівчак, по вінця налитий талою водою, а зверху на мене, коротко зойкнувши, гепнулася і моя пасія.

Через якийсь десяток хвилин теплий доти сонячний день вже дошкуляв вітром, а ноги в чавкотливому взутті почали дубіти. Добрівши до узлісся, ми вже заклацали від холоду зубами.

- Гайда до мого знайомого, зігріємося, - ухопився я за вдалу думку.

- О, згадав нарешті зайти та провідати, - дід Іван, як завжди, був радий гостям. Хай Господь милує, чи ви в Сулі скупалися - швиденько на піч!

А через годинку, розчервонілому та розімлілому від лагідного тепла, дав наряд.

- Збігай занеси дровець - я вас доки сушив, то всі у піч закидав. А я тим часом карти кину, хочеш, дочко, про майбутнє взнати?  Підсувайся ближче до столу...

Я носив у припічок дрова, а вони про щось стиха перемовлялись, чомусь по-змовницьки стріляючи поглядами на мене. А затим, пославши за якоюсь дрібницею "гадальницю" до хатини, дід до столу за рукав притягнув мене.

- Хочеш, хлопче, поради від діда? Не образь те дівча, бо воно за тобою, як за іконою, очима водить. Та слухай, а не хмикай мені! - аж сердито. - Ти ще зелений, як гусячки весною, а я вік звікував, бачу що до чого. І стежки бачу до Добра й Зла - куди звернеш, таке й щастя матимеш...

- Сидиш, - як завжди після розмови про щось значиме різко змінив тон. - Йди в хатину, та допоможи  дівці. Та наливочки внесеш - там знайди в шафці. Ні, краще біленької, бо ж ви покупані  - щоб носами не шморгали. Та й я вип'ю за кумпанію...

 

То була наша остання із ним зустріч. Через кілька місяців, отримавши диплом, і направлення, подався я на роботу аж до іншої  республіки. А зі мною поїхала моя молода дружина, з якою "в горі і радості" ми і йдемо поряд вже ось майже три десятиліття.

А коли через кілька років, приїхавши у відпустку, я навідався на Острів, сирота-хата сумно глянула на мене збляклими вікнами через зарослий нетоптаним споришем двір.

- Нема Федотовича, вже скоро рік немає, - помітила моє розгублене топтання біля напіввідчиненої хвіртки сусідка, баба Олена. - Минулого року, якраз сади цвіли - не стало його. Гарний був чоловік, хай царствує, - широко перехрестилася.

- Ти зайди, я ось яблучками твою донечку пригощу. Розкажеш, що там у світі робиться. Бо тут, на хуторі, і здичавіти недовго. Ото тільки й культури, - сердито зиркнула на нафтову вишку, яка гуркотіла через поле край недалекого лісу.

Хрумтів я запашними антонівками, а бабця розповідала, що пішов дід Іван легко, без хвороби - мабуть час його настав. Правда кажуть люди, що виною тому нафтова вишка. Як з'явилася поблизу хутора, то й спокій забрала в Федотовича. Гримотіла вдень та вночі, горіла вогнями, чаділа димом, а його ніби гризло щось зсередини - аж змарнів на лиці.

То було мабуть щось із фантазій - дід товстуном ніколи не був, а роки ж брали своє. Скоріш всього, просто не знали люди як змиритися зі смертю того, хто весь вік лікував других.

 

Минулого літа я знову заїздив на Острів. Час ніби зупинився тут десять, а може й двісті років тому. Втім ні - на місці старої нафтової вишки вже кілька років тихенько гуде компресорна станція, а через ліс протягнулася нитка газопроводу. Сюди мало не з трьох областей їдуть по зріджений газ машини асфальтовою дорогою, що рівненькою стрілою пролягла через мочари, перестрибнувши новеньким містком через Сулу. Та дорога чомусь видається мені хистким переділом між сьогоднішньою гримотливою, раціонально-промисловою, бруднуватою нашою цивілізацією і тим первозданним, вічним, що незважаючи на прогрес і урбанізацією живе в наших душах. Мелодією тихою і трохи печальною, легеньким вітерцем шелестить у присульських очеретах, повертаючи наші думки із сьогоднішнього суєтно-буденного до вічного.

Вирвуся, хай би що, цією весною в своє село. Обов'язково провідаю Острів і Сашка,  що повернувся туди із сім'єю у батьківську хату. Щоб послухати ту мелодію, сходжу в березовий гай, у сосни. Туди, де бродить лагідна дідова душа, радіючи сонцю і теплу прийдешньої весни.

 

В. ЛЯХ (ГЛИНСЬКИЙ)

16 липня 2003 р.