ЗАВПЕД

 

Його побоювалися всі, а особливо любителі покурити на перервах. Бо, виникнувши несподівано за рогом школи чи в іншому затишному для них місці, міг зупинити юного курця та й спокійнісінько собі розпитувати за оцінки, плани їх покращення. Або ж неспішно розповідати щось сторонньо-філософське, не помічаючи пожежі, що розгоряється в кишені нещасного від запханої туди похапцем цигарки. Тупцяв, пританцьовував той, підтримуючи світську розмову та холонучи від думки про те, що його вдома чекає за пропалені штани.

А грізні забіяки, розведені за вуха, тим же спокійним голосом запрошувалися до кабінету, що в кінці шкільного коридора – «на бесіду». Про що там велося, вони звичайно не розповідали, бо вислизали з кабінету з опущеними долу очима, тихіші за ягнят і без найменшого потягу до агресії у найближчі декілька днів.

-                    І чого ото боятися, - розпаляли ми себе відвагою, йдучи вранці до школи, - чоловік як чоловік…

 Хіба що незвичним був у ті часи для нас, сільських, його бездоганно випрасуваний костюм та за будь-якої погоди дзеркально сяючі черевики у рипучих старомодних калошах. І ще – ніхто з нас ніколи не бачив його нагород. Чому лише широка орденська планка на грудях? Знали тільки зі слів його сина, а нашого товариша, що воював батько десь на Ленінградському фронті, але ніколи нічого про це не розповідає. Це нам, вихованим на героїці ще недавньої тоді Великої Вітчизняної війни, було вже зовсім незрозумілим. Тож ця грізна і трохи таємнича постать навіть прізвиська, як усякий інший порядний вчитель, у школі не мала. Так і звали всі його за очі – Завпед.

Стояв він щоранку на одному місці – збоку дверей школи і прискіпливо оглядав школярів, що поспішали на уроки. Вгледівши Завпеда ще здалеку, ми поспіхом човгали об росу черевиками, старанно маскували видертого ще вчора ґудзика і, загубивши десь недавню свою відвагу, чемненько добрийденькнувши, прослизали повз нього в шкільні двері, не забувши при цьому пропустити дівчаток уперед. Бо за такий недогляд могли бути повернуті негайно ж назад, і на очах у всіх повторити процедуру входження во храм науки, але вже три, а то й чотири рази.

 

Святкування 25-ї річниці Перемоги було урочистим, а для нас, старшокласників, які лише розпочали свої походеньки на дискотеки, ще й багатообіцяючим – після урочистої частини мали бути танці аж до одинадцятої – Завпед дозволив. З його появою по залу пробіг шерех – прийшов, о диво! – з нагородами, та ще й з якими! Такого «іконостасу» ми ще не бачили ні в кого, хоч тоді фронтовиків було ще півсела. Але Завпед, хоч і помітив, що опинився в центрі загальної уваги і хлоп’ячого захоплення, виглядав не по святковому задумливим.

-                    Слово надається ветеранові війни, завучу школи Корнусу Григорію Денисовичу, - оголосила ведуча на самому початку вечора.

Зал помітно пожвавішав – дуже ж нам кортіло зазирнути за завісу таємничого Завпедового мовчання. А він вийшов до трибуни, обвів нас своїм важкуватим поглядом і стиха почав:

-                    Сьогодні я хочу розповісти вам не про переможні «сталінські удари», не про мудрість наших генералів і прапор над Рейхстагом – все це ви знаєте або ще взнаєте з уроків історії. Сьогодні я розповім вам про війну, побачену очима простого сільського хлопця-солдата, на три-чотири роки старшого за вас, тут присутніх. Не хочу вас шокувати чи лякати – єдине моє бажання, щоб ви усвідомили, зрозуміли, що означає це слово – війна…

Розповідав він про те, як разом з такими ж майже хлопчаками, необстріляними, що наївно сподівалися на швидку перемогу «на чужій території малою кров’ю», потрапив під Ленінград, як зімкнулося кільце блокади. Розповідав про першу блокадну зиму, про тисячі й тисячі трупів померлих від голоду у вистуджених будинках, про збожеволілих від голоду живих напівлюдей-напівмерців на смітниках. Про те, як голодні солдати ділилися останнім сухарем із цивільними, а ті благословляли їх, коли війська від’їжджали на передову. Хоч і не мали надії побачити перемогу – смерть від голоду збирала в тилу ще більший врожай, ніж смерть від кулі на передньому краї. Як не вірилося, що від смерті у вісімнадцять років відділяє не «чєтирє шага», а кілька сантиметрів – досить тільки необережно підняти над бруствером окопа голову.

Розповідав він, яким гірким, замішаним на потові і крові бойових друзів і ворогів, був набутий солдатський досвід, уміння виживати і перемагати. Страшні хвилини перед атакою, а ще жахливіша зустріч у ворожому окопі з таким же молоденьким із перекошеним від страху обличчям німецьким хлопчаком, його побілілим від напруги пальцем на спусковому гачку «шмайсера» і блискавка-думка: - Ось зараз він мене…

Страшно вмирати у вісімнадцять, але може ще страшніше підіймати зброю на таку ж як сам людину, з такими ж радостями, болями і страхом… А потім, через багато років, той хлопець приходить у снах, щось кричить незрозуміле, цілячись з автомата. З його пробитих російським штиком грудей цебенить кров, і ниє-крутить прострелене його останньою чергою плече.

Вів Завпед у школі українську літературу, тож словом володів майстерно, і розповідь його була яскрава і страшна у своїй жорстокій відвертості. Хоч багато подробиць стерлося з пам’яті, та досі стоїть перед очима той образ війни, змальований старим солдатом. А ще його зболені очі, що наче молили, прохали: «Не убий!». Коли такі ж очі я бачив пізніше у хлопців, що повернулися з Афганістану, то не дивувався  їх небажанню згадувати про «свою війну»…

 

З понеділка він, як і завжди, стовбичив на своєму місці збоку шкільних дверей, завертав нас чистити черевики, тиранив курців та забіяк. Але з втраченим «німбом» загадковості Завпед неждано змінив і наше ставлення до себе. Ми вже не бачили в його особі грізного наглядача, не сердилися, а соромилися його зауважень, немов після того святкового вечора відразу  стали дорослішими. Втім, так воно мабуть і було – добігав до фінішу восьмий клас.

А в дев’ятому Григорій Денисович почав вести у нас українську літературу і своїми уроками прямо закохав у себе. Сміялися ми разом з ним із Кайдашів, і заливалися дівчата слізьми, коли читав нам учитель напам’ять «Наймичку».

З екзамену літератури в десятому класі відправив мене Завпед у перукарню – ми тоді крутили до дірок платівки з «Бітлз», намагалися копіювати і їхні зачіски. От і виголосив він мені вирок, коли я вже витягнув екзаменаційний білет, що зі звірячою гривою читати Шевченка мені не дозволить…

 

Переглядаючи старий сімейний альбом, я посміююся з того патлатого хлопчака на фото. А тоді екзамен я, злітавши в перукарню, склав таки на «відмінно». Інакше з сорому перед своїм учителем мабуть провалився б якщо не крізь землю, то у шкільний підвал – точно.

Я всякий раз зустрічаю його в нечасті приїзди до рідного села. Трохи зігнутий роками, він підсліпувато мружиться, йдучи назустріч – крім як для читання, окулярів не визнає.

- Це ти, Володимир? – може тому, що ранками зустрічав нас на шкільному порозі, і зараз пам’ятає всіх учнів поіменно.

Зупинившись на якусь хвилину, обмінюємося незначимими фразами та й розходимося. І щоразу мені хочеться повернутися, наздогнати завпеда і сказати йому щось тепле і хороше. Але топчуся якусь мить на місці і, засоромившись своєї сентиментальності, іду далі.

 

Володимир Лях

Путивль- Глинськ,

 травень 2002 року.