Їх
було повне село, та що там – повна країна! Мільйони – точна двозначномільйонна цифра так і не буде мабуть ніколи названа
– загиблих на війні лишили по собі теж страшну цифру - десятки мільйонів сиріт і
напівсиріт.
На
наш куток, Томашівку, з війни не повернувся жоден із
чоловіків, на сусідню, Королівку – теж. Тож по війні жили тут лише вдови, у кожної з яких росло по троє – у Біжиків, Олійників, четверо – у Тягнибіди, двоє Приходьків, і п'ятеро наших, Волнянських - в ті часи це була звичайна кількість дітей в
українських сім’ях.
На свого чоловіка, Волнянського Григорія Ілліча, офіцера артилериста, моя бабуся Марія Сергіївна Удоденко (своє дівоче прізвище вона не міняла, бо вже мала на нього диплом учительки) одержала похоронку - “пропав без вісти”. Це означало, що пенсія на п’ятьох дітей-сиріт буде мінімальною. Лише через кілька років по війні стало відомо, що командир артдивізіону майор Григорій Волнянський під час артнальоту був поранений у ноги і помер на операційному столі у госпіталі. А перші роки після Великої Перемоги Волнянські бідували страшно. З бабусиних розповідей і слів моїх дядьків голод 47-го року був чи не страшніший голодомору 33-го: у багатьох людей опухали ноги, помирали найслабші – старі й діти. У нашій сім’ї вижили всі – Неля, Анатолій, Юрій, Валерій. І найменша, Таміла, яка народилася через місяць після похоронки на свого батька, і може тому була дуже на нього схожа лицем. Вижили, як вважала моя бабуся, в значній мірі завдяки саме старшому сину, моєму дядькові - Анатолію.
Взимку,
коли у плавнях-лузі біля Сули та болотах ставав лід, ходили люди ночами у луг по сухі
вільхи - лати. Та луг той стерегли
лісники. Побоюючись чіпати небагатьох чоловіків – недавні «підірвані» фронтовики
за переслідування могли запросто прибити та й запустити в ополонку - ганяли
лісники слабих і безотвітних - підлітків та вдів. Один такий “блюститель” одного вечора по свіжому сліду зайшов і в нашу
хату. Коли бабуся якраз, тихцем у хатині розпилявши з Толею принесену ним щойно
суху вільшину-“лату”, тут же при лампі біля печі й
рубала її, складаючи дрова під
припічок.
-
А-а, соціалістіческу собственность розхіщаєм, - почав
було лісник. – Щас акта будемо писать…
Кажуть,
що навіть загнаний псом у куток ховрах, усвідомивши безнадійність свого
становища, може кинутись на напасника, перемогти і навіть загризти його. З бабусиних
слів, у ту хвилину у неї щось ніби зледеніло всередині. Мабуть знавісніла від
того горя, голоду, сирітства й безнадії, що накопичилися в душі за воєнні, а
особливо за післявоєнні лихолітні роки. Коли після такої жаданої Перемоги знову
прийшли беззахисність, голод і безправ'я.
Що
викрикнула вона тому мордастому чолов’язі, не
пам’ятала – мабуть впала в істерику. Щось ніби за поклавших голови хазяїв, їх голодних замерзаючих дітей і
совість – де ж ти, совість людська?! Зпам'яталася лиш, як, проволавши свій крик-зойк, метнула сокиру, що тримала в ту
хвилину в руці, з твердим наміром убити знахабнілого зайду – бо як відніме дрова, до ранку діти
замерзнуть на холодній печі.
Та моя лагідна добра бабуся-вчителька
навіть у такій відчайдушній ситуації не була здатна на вбивство. А може, як вона
говорила, Господь відвів – сокира з сухим тріском встромилася поруч голови лісника у
одвірок, розколовши його навпіл. Незваний гість сполотнівши присів, видавши
непорядний звук, та так рачки й чкурнув із хати. А бабуся, ледве висмикнувши
сокиру з одвірка, ще розрубала зо два поліна. А затим, глянувши на переляканих дітлахів, що мовчки
виглядали з холодної печі, зайшлася риданням.
Дорубував
дрова і розпалював піч тої ночі її старший - Анатолій.
Він
був отаманом серед хлопчаків на своєму кутку. Матері з ранку до ночі тяжко
працювали на роботі, а потім на своїх городах та поденних, тяжко заробляючи на шматок чорного
повоєнного хліба, і було їм не до виховання. Виконували наказ своїх чоловіків,
що пішли на війну – зберегти дітей. А діти, зазвичай голодні, обідрані одчаюги,
мабуть мало чим і відрізнялися від безпритульників тридцятих років. Скопом
налітали на колгоспні помідорні плантації та баштани, обдирали з листям людські
садки. А кидати в багаття головки від снарядів та знайдені у полі міни було для
них однією з найулюбленіших розваг.
Тож
мабуть нічого й дивуватися тому, що вимушений кілька разів, лишивши в’язанку
зібраних дров, втікати від лісника,
який тепер частенько підстерігав його на краю лугу-плавнів, Анатолій збігав за
Сулу, у Мельники, на залишки
підірваних ще на початку війни військових складів, та й знайшов там
“трьохлінійку”. З неї, для зручності спилявши ствол, зробив він похватний
“обріз”. І, зібравши ватагу таких же відчайдух-підлітків, навмисно не криючись,
у повний місяць повів їх у плавні по дрова.
Хлопці,
за звичкою боязко озираючись, підпилювали суху вільху, а Анатолій стояв “на
шухері” з обрізом напоготові. Вже й вільха впала,
хлопці притихнувши на хвилину, взялися її кряжувати –
невже не “клюне”?
«Клюнуло»
– із-за Сули на лід вигулькнула навіть не одна постать – перли навперейми
лісники аж удвох. Як водиться – з матюгами і лайкою.
Толя підпустивши їх поближче, ретельно прицілився, прошепотів два рази: “Пах,
пах!”, а затим піднявши мушку над їхніми головами, вже по-справжньому натиснув
на курок.
Йому
говорили, що обріз стріляє по іншому, але результат перевершив усі сподівання.
Грім пострілу, вогонь зі ствола мало не на півметра і віддача ледве не збили підлітка з ніг. Зате
миттєвим втішним результатом був
дружний тупіт стрімголов у повному мовчанні втікаючих
лісників – це було, як говорив потім мій
дядько, дуже ефектне видовисько.
В ту
ніч, та й опісля зо два тижні у сирітських домівках було тепло й затишно – на
той край плавнів-лугу лісники забрідати перестали.
Та
незабаром по вулиці став ходити дільничний міліціонер, випитуючи: у кого із
тутешніх мала би бути зброя? Спочатку хлопці мали надію і його відвадити як лісників, і підстерігши вечором у темній вуличці, шмальнули з-за паркану над головою з обрізу. Та відлежавшись
мовчки у весняній калюжі, міліціонер на другий день привів на куток ще двох. І
Анатолій зрозумів - це вже не жарти. Ватагою, зібравши всі патрони:
боєзапасу - простих, запалювальних
і бронебійних - був майже повний “цинк”, хлопці у плавнях майже цілий день
стріляли по знайденій драній німецькій шинелі – не пропадати ж добру. А потім
утопили обріз у копанці – все-дно по скреслій Сулі дров із плавнів не потягаєш, та й
потепліло – надходила весна.
А в
кінці березня у плавні прилетіло птаство, якого у всі часи тут гніздилося сила
силенна. Завжди птахи мирно уживалися майже поруч з людьми – в ті часи за
мисливство мало хто навіть думав. Та не в ту голодну весну 47-го. Хлопці,
зібравшись у дружну ватагу, знову стали вчащати до лугу. Стрибаючи з купини на
купину, де перебрідаючи по коліна, а де часом і провалюючись по шию у весняну
талу воду – Сула в той рік розлилася рано – вони ретельно обслідували кущі і
невеликі острівці. Не заради забавок чи цікавості – із тих мандрів мисливці
поверталися додому посинілі і мокрі до нитки. Та несли кожен додому по-братськи
поділену здобич – качині яйця. Журавлиних не чіпали – матері заборонили. Свято
вірили вдови, що журавлі – то душі їхніх загиблих чоловіків, бо ж дуже
тужать-кричать у плавнях, не маючи змоги повернулися до своїх
домівок…
Старший
із Волнянських, Анатолій Григорович, помер, коли йому
ледве виповнилось п’ятдесят. І не хворів ніби нічим, а помер раптово – прямо на
роботі.
Та й
інших «дітей війни» із Томашівки зараз лишилося вже
зовсім мало.