Як ми вже знаємо з цього нарису, на місці
сучасного Глинська люди живуть вже значно більше 1000 років. Відомо, що земля в
місцях розташування таких старовинних поселень завжди багата на скарби. Як їх
знайти?
Шукачі скарбів насамперед уважно
прислухаються до місцевих легенд. Ось які легенди про скарби побутують у
Глинську:
Легенда про золотого
коня
І сьогодні від глинчан можна почути про золотого
коня, нібито закопаного в давнину у горі Замок. Востаннє автор чув цю легенду
кілька років тому від зграйки глинських хлопчаків, яких зустрів, блукаючи по
Замку.
Яку реальну основу може мати ця
легенда?
Колись старі глинчани згадували про печеру в схилі
Замку, в якій, бувало, ховалася від негоди ціла череда корів. Пізніше печера
завалилася, а місце її розташування заросло і забулося. І в статті «Глинск»
Енциклопедичного словника Брокгауза і Ефрона згадується про підземелля, що якось
обвалилося на Замку, а також про знайдену там бронзову 40-відерну бочку. Напевне
і в усних спогадах, і в енциклопедії йдеться про одне й те ж
підземелля.
Справді, на Замку колись містилося укріплення
Посульської оборонної лінії, збудованої князем Володимиром Великим для захисту
від набігів кочівників. Начальник тамтешньої залоги (посадник) отримував з Києва
якісь кошти на утримання залоги, на платню воякам. Крім того, у нього могли
накопичуватися і зберігатися податки, зібрані з населення округи. Оскільки весь
час існувала загроза нападу кочівників, посадник повинен був мати надійну
схованку для того всього, про яку б знав тільки він.
Відомо, що укріплення те було неодноразово спалене
чи зруйноване нападниками. При цьому гинули його захисники – їх могили й досі є
неподалік Замку - на Могилках. Могли гинути в боях і посадники, а таємниці
розташування схованок іти з ними в могилу. Якісь із подібних скарбів могли бути
в пізніші часи знайдені, а якісь – ні. Згадані вище підземелля та знайдена там
бронзова бочка могли бути однією з таких схованок.
Глинчани згадують, що скарби на Замку справді
шукали, і не тільки археологи. Покійна вже Галина Василівна Данік розповідала
онукам, що коли вона була маленькою (очевидно, десь в 1920-х роках), то в них
наймав кімнату якийсь приїжджий літній чоловік. У нього була старовинна книжка,
він її днями читав, а ночами ходив щось копати на Замку, ще й наймав для цього
людей. Батькам Галини Василівни він казав, що шукає золотого коня. Але того
чоловіка арештувала міліція і пошуки припинилися.
Ще й сьогодні, після багатьох археологічних
розкопок, якщо повезе, то на Замку можна знайти старовинне срібло – монети
литовських[1],
польських часів, інші цікаві металеві та керамічні
предмети.
З тих самих причин перспективною для пошуку
скарбів територією виглядає і місце розташування колишнього глинського Города –
тепер це територія Аграрного ліцею. Адже там у пізніші часи – за литовських,
польських часів – була городська управа і її скарбниця. Там були лавки купців.
Там же були розташовані дві церкви, які теж мали цінності.
Легенда про шведське
золото
Глинчанин Озмитель Михайло Іванович впевнений, що
в урочищі Стінка закопана бочка з золотом. Він чув від дуже авторитетних для
нього людей, а ті начебто читали в документах, що шведи, відходячи з наших країв
у напрямі на Полтаву, закопали в різних місцях три такі бочки. Щоб не обтяжували
їхній обоз на швидкому марші. Вони, напевне, сподівалися, що, перемігши росіян у
вирішальній битві, повертатимуться додому, в Швецію, і тоді ці бочки відкопають
і заберуть їх з собою.
Однак, не склалося. Після поразки в Полтавській
битві шведи тікали не через наші краї, а в напрямку Дніпра, а далі – до Молдови
і тих бочок забрати не змогли.
Росіяни начебто захопили у шведів документи, які
вказували на місця розміщення закопаних бочок. Дві бочки, закопані в наших краях
(але не в Глинську), росіяни начебто відкопали. А третя бочка, вважає
М.І.Озмитель, нібито була закопана в Стінці – як спуститися від теперішньої
підстанції в Стінку до річки, то бочка з золотом має знаходитися в землі зліва,
не доходячи містка. Але поки дійшли руки до пошуків «глинської» бочки документ
загубився і спроби знайти ту бочку виявлялися поки що невдалими. Люди там
копали, але на бочку не натрапили.
М.І.Озмитель в 2006 році переконував співавтора «Нарису історії Глинська», що легенда про шведське золото заснована на правді і той скарб треба шукати.
Вже згадана Г.В.Данік також розповідала онукам
про бочку золота, закопану шведами десь по дорозі на Хоминці (а Стінка по дорозі на
Хоминці якраз і розташована).
Легенда про скарб на
Городищі
Авторові, ще малому, розповідала бабуся (Огієнко
Наталка Махтеївна) про глинського дядька, який під час російсько-турецької війни
1877-1878 років потрапив до турецького полону, а далі до самої Туреччини. В
Туреччині якось до полонених підійшов добре одягнений пан і запитав, звідки вони
родом. Почувши, що один з тих полонених житель міста Глинська Полтавської
губернії, пан сказав, що його предки також жили в Глинську, а один з них закопав
колись на місці, що зветься Городищем, скарб.
Після повернення з полону згаданий дядько зробив
багато спроб знайти той скарб, пробували це зробити й інші, але скарб досі ніхто
так і не знайшов. Люди кажуть, що іноді під час в грози в якесь одне й те ж
місце на Городищі б’є
блискавка, але визначити те місце не вдається.
Чи можна вірити цій легенді? Ось факт на її
підтвердження:
Як розповів авторові мисливець Кривозуб Іван
Дмитрович, якось він сидів з рушницею у засідці, підстерігаючи лисицю, нора якої
розташована на схилі Городища з боку Шкуратового. Коли сонце піднялося (чи
опустилося) на певну висоту, його промінь відбився від якогось предмета на купі
землі біля нори. Мисливець пішов туди – предмет, що виглядав з землі, виявився
невеличкою старовинною срібною пудреницею. Власне, на сонці блищало не срібло
(воно було потемніле від часу), а гладенька темносиня емаль на кришці пудрениці.
Як пудрениця потрапила туди? А ось як: лисиця в
глибині землі під поверхнею Городища рила собі нору, а землю вигрібала назовні.
В глибині нори вона, очевидно, натрапила на той предмет і викинула його разом з
землею.
Чи був там, в землі, тільки один такий
предмет?
Пудрениця була на такій глибині, на яку випадково
потрапити не могла. Її туди закопали. Але хіба хтось закопував би на метрову чи
півтораметрову глибину лише одну маленьку пудреницю? Питання риторичне – ні,
звичайно. Хтось закопав там свої цінності, серед яких була й
пудрениця.
Це може бути доказом реальності легенди про скарб
на Городищі. Причому цей факт значно звужує зону пошуку.
А пудреницю ту Іван Дмитрович подарував автору
цієї розвідки, як доказ правдивості своєї розповіді. Її можна бачити на цьому
фото.
Про те, що Глинськ – земля скарбів, свідчать не тільки легенди. Історичні джерела згадують про один скарб римських та два скарби старовинних чеських монет, знайдені колись у Глинську. І сьогодні можна назвати логічно визначені місця потенційного знаходження скарбів.
Історичні цінності в глинській землі знаходили
численні експедиції археологів, що розкопували Замок, Могилки, Городище,
скіфські кургани в околицях Глинська.
Кургани... Їх тепер біля Глинська практично не видно – всі розорані. Але шукачі вміють знаходити місце колишнього розташування кургана й на рівному вже місці – там земля відрізняється за кольором. Кругом – чорнозем, а на місці кургана, наприклад - глина. Адже там копали яму, потім навозили іншої землі, щоб насипати над захороненням курган. Бачиш жовтуватий кількаметровий у діаметрі круг на чорноземі – значить, це колишній курган.
Між іншим, один курган досі можна побачити просто
в селі. Він розташований на Томашівці, неподалік від підніжжя Могилок. І схоже,
що той курган ще ніхто серйозно не обстежував і не
розкопував.
Глибокі глинські яри теж були і ще можуть бути
джерелом цікавих знахідок. Розповідають, що відомий глинський педагог Сергій
Митрофанович Зінов’єв дуже уважно обстежував саме яри. І недаремно. В одному з
глинських ярів він, зокрема, натрапив на кістки мамонта.
На жаль, його колекції були розграбовані «вдячними
земляками», а записи – знищені…
Час від часу в різних місцях Глинська провалюється земля і відкриваються підземні ходи, прориті за давніх часів. Люди, спускаючись у ті ходи, далеко не заходять, небезпідставно побоюючись обвалів грунту. Однак у тих підземеллях можна було б очікувати на цікаві знахідки.
Броди
Колись мостів через Сулу не було. Не було навіть поромів. Орди печенігів, половців, татар; формування литовців, поляків, українських козаків, шведів, росіян могли перейти Сулу лише в місцях бродів. Таких бродів на відтинку Сули між Ромнами й Білогорілкою (тобто, в околицях Глинська) є лише два - це брід у Сурмачівці та брід в Мельниках.
Коли те чи інше військо переходило через Сулу, по обидва боки броду скупчувалася велика маса вояків, які, зіштовхуючись в тісняві, щось губили на березі або в воді – гроші, зброю чи її елементи, елементи спорядження, кінської збруї... Кількість загубленого значно зростала, якщо військо на переправі піддавалося нападу ворога. Загублене затоптувалося копитами коней у землю, де й до сьогодні може чекати на пошуковця.
Не виключено, що в скрутних умовах, притиснуті ворогом до берега, воєначальники закопували десь поблизу від броду військовий скарб.
Вірогідність знахідок біля бродів підтверджується
ось яким фактом. Якось до автора звернувся один аматор-шукач скарбів і запитав,
де в околицях Глинська були водяні млини. Мовляв, біля них колись збиралися
селяни на возах, проводили час у чергах і могли губити різні
предмети.
Автор знав таке місце в урочищі Олександрівка і спрямував шукача туди. Це місце давно є диким, зарослим і там дуже рідко бувають люди. Тим не менше, шукач туди пішов і ... знайшов там у землі, у віддаленому від села місці, рідкісну вже російську монету 18 століття.
Чому не згадати про князя Ярему Вишневецького,
який мав у Глинську свою резиденцію та угіддя? Місце розташування резиденції
князя може бути перспективним для пошуку скарбів. Але де вона була розташована?
Ніяких явних слідів від неї не лишилося. Адже резиденція була дерев’яною і скоріш за все була спалена під час
повстання 1648 року.
«Сей князь имел в нем (тобто в Глинську) свой дворец, которого место и поднесь в
предместьи Устивице жители показывают. Оно лежит на ровном к реке Суле месте…
Против сего места пониже по горе же было пять прудов, которые трубами
соединялись и наконец из последнего выходила вода в реку Сулу: в некоторых и
поныне находится вода, а около них живут разные обыватели, стоят сады и помещика
Зарудного кирпичный завод. Против самого того места, где дворец стоял, находится
под горою обширный остров, рекою Сулою сделанный и мелким лесом обросший, а за
сим островом, по сю сторону Сулы, то есть на правом берегу ее, лежит село,
Сурмачи называемое».
Отже, палац
Вишневецького знаходився в частині Глинська, яка за тих часів називалася
Устивицею. Що ж це за частина Глинська? Шафонський пояснює:
«Устивицей называется то предместье, которое от
Роменской дороги и поля начинается и между Большим Муховцем и горами, к реке
Суле лежащими, лежит и до Подола продолжается».
Великою Муховицею є струмок, що тече з боку Яруватого на Поділ. На мій погляд, з цього тексту виглядає, що палац Вишневецького стояв на Горі, а нижче нього був каскад з п’яти ставків, причому у деяких вже тоді не було води. Думаю, що йдеться про водойми, які ми називаємо озерами – П'явушник, Верхнє (Монашчине) та Нижнє. Отже, палац стояв на Горі прямо над теперішнім Монашчиним озером.
До речі, за тих часів, коли Глинськ відвідав
Шафонський, на місці колишнього палацу Вишневецького жила вдова Глинського
сотника, а пізніше Гадяцького
полковника, бригадирша Крижанівська. І ця обставина робить те місце ще
більш привабливим для дослідників.
За аналогією пригадалося, як у 1950-х роках, за часів Глинського району,
в Манькових лісках організовано відзначалися свята - День молоді, День пісні.
Туди, зокрема, вивозилися буфети, де торгували пивом, ситром, цукерками,
пряниками і навіть роменським морозивом. А коли свято закінчувалося і буфети
вивозились, ми, малі, що жили біля лісків, приходили туди і на місці буфетів
нерідко знаходили руб, троячку, а то й п'ятірку. А вже про дрібні гроші годі було й
говорити!
Щось подібне, безумовно, було і на Базарній площі. Причому протягом кількох століть!
Інші місця, де, на погляд автора, можуть бути
знайдені скарби – це території колишніх садиб заможних глинчан, місця
розташування їхніх будинків. Під час революції і громадянської війни, під час
колективізації і розкуркулення такі люди нерідко змушені були тікати (і часто
раптово) або їх заарештовували, убивали, грабували. І для того, щоб заховати
свої гроші, цінності десь далеко – вони просто не мали часу. Отож і закопували
їх десь у садку, в погребі, опускали в колодязь, копанку тощо. А потім гинули
десь у катівні чи в далеких краях і місцезнаходження скарбу забирали з собою в
могилу.
Відомо, де в Глинську жили Зарудні, Гуляницькі,
Данілови, Киселі, Євтушенки (Автономи) та інші заможні люди. Подекуди досі
збереглися навіть їхні будинки. Отже, і тут існує поле для
пошуку.
Приклад з історії власної садиби
автора:
У предків була клуня. Після колективізації вона
стала не потрібною, а коли наприкінці 1940-х років знадобилося дерево для
будівництва хати, клуню вирішили розібрати. Коли валяли сохи (це два потужних
опорних стовпи, які тримали дах клуні), з-під однієї з них «бризнули» срібні
монети. Там виявилося 30 радянських полтинників з зображенням молотобойця.
Очевидно, напередодні чи вже під час колективізації дід автора їх там закопав на
чорний день, і, чомусь не повідомивши рідню про сховане, наприкінці голодного
1932 року пішов на той світ...
Та, власне, в такому древньому поселенні, як
Глинськ, знахідки можуть траплятися в найнеочікуваніших місцях. Автор якось у
1980-і роки йшов селом і побачив кількох чоловіків-глинчан, що, ставши колом,
розмовляли на майдані між церквою і «сільпом». Вирішив до них
приєднатися.
Під час розмови, колупаючи черевиком землю перед
собою, помітив якийсь сірий кружок, що виглядав з землі. Підняв його, обтер – то
була монета «денга» петровських часів у непоганому стані.
До написання цієї
розвідки
автора спонукала
прочитана книжка
Андрія Кокотюхи
«Тайны и загадки Украины»,
Харків, «Фоліо», 2005
