ГРИГОРІЙ НУДЬГА

 

Про нашого земляка Григорія Антоновича Нудьгу, видатного українського літературознавця і критика, фольклориста, дослідника української народної пісні в світовому культурному процесі, немало написано в Україні і за кордоном. Він автор десятків книг і брошур, вступних статей і наукових приміток до збірників та антологій, сотень журнальних і газетних публікацій.

Остання з книг — «На літературних шляхах» (К., 1990). У ній на широкому історико-літературному матеріалі простежується внесок української літератури у всеслов’янський культурний фонд. Автор дослідив проблему зародження та становлення літературознавства від часів Київської Русі до кінця XVIII століття, висвітлив взаємозв’язки України в галузі освіти і книговидання з країнами Західної Європи у XV — XVIII століттях.

 

Цей найвизначніший у ХХ столітті дослідник і знавець кобзарських дум народився 21 (за старим стилем 8-го) січня 1913 року у селі Артюхівці на Полтавщині (тепер Роменського р-ну Сумської обл.) у  сім’ї козака. Спершу вчився в рідному селі, а далі у Глинській семирічній трудовій школі.

У 1931 році Григорій закінчив Гадяцький педагогічний технікум. Навчаючись у Гадячі, він опублікував у місцевій газеті свої перші вірші і нариси.  

Наступне його вчителювання в Артюхівці співпало з страшними часами голодомору. Від голоду помер батько. Молодого Григорія, який старався захистити односельців від непомірних поборів, почала переслідувати комуністична влада. Довелося тікати з рідного села. Аж в 1990-х роках враження від голодомору в Артюхівці він опублікує в журналі «Київ» під заголовком «Цар-голод».

В 1933 році Григорій вступив на філологічний факультет Харківського університету, а згодом перейшов до Київського університету, який закінчив у 1938 році. Навчаючись в університеті, він вивчає творчість свого краянина – артюхівського кобзаря Івана Запорожченка, записує його репертуар.

Ще студентом Григорій був прийнятий на посаду молодшого співробітника Інституту фольклору Академії наук України, брав участь в наукових експедиціях. Але 1937 року був звинувачений у зв’язках з «ворогами народу» і звільнений з Інституту. Після закінчення університету він працював викладачем Полтавського педагогічного інституту. Тут з’являються його перші наукові публікації: «Народний поет-революціонер І.Запорожченко», «Пісні літературного походження в українському фольклорі», «Панас Мирний у Полтаві» та ін.

В 1941 році Григорій Антонович пішов на фронт, під Харковом потрапив в оточення, був у німецькому таборі і тюрмі. У 1944 році він знову був призваний до Червоної армії, але згодом відкликаний на наукову роботу у Львівське відділення Інституту літератури Академії наук України.

Напередодні захисту кандидатської дисертації, присвяченої проблемам українських народних пісень літературного походження 10 травня 1945 року Григорій  Нудьга  був заарештований у Києві і засуджений військовим трибуналом на 10 років позбавлення волі та 5 років обмеження громадянських прав. Покарання відбував на Колимі біля Верхоянська в системі таборів «Дальстрой», де виконував різні каторжні роботи. Наприкінці 1951 року був звільнений без права працювати за професією і проживання в більших містах. Влаштувався обліковцем на провінційній швейній фабриці, бідував.

Після смерті Сталіна в 1955 році  Г.А. Нудьга поселився у Львові, був прийнятий на роботу в редакцію журналу «Жовтень» і з 1957 року працював молодшим науковим співробітником відділу літератури Інституту суспільних наук АН УРСР у Львові (тепер Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України). У 1956 році захистив кандидатську дисертацію. В 1963 прийнятий до Спілки письменників України.

В цей час його увагу привертають проблеми літератури і фольклору, теорії та історії жанрів, творчість Т. Шевченка та І. Котляревського, світове значення української пісні тощо. Одна за одною виходять його книжки: «Українська пісня серед народів світу» (1960), «Пародія в українській літературі» (1961), «Заповіт» Т. Шевченка» (1962), «Листування запорожців з турецьким султаном» (1963), «Пісні революції» (1968), «Думи» (1969), «Українська балада» (1970) та ін.

У 60 — 70-х роках дослідник опублікував десятки статей про історію поширення української пісні за кордоном — у Франції, Італії, Англії, Німеччині, Данії, Угорщині, в слов’янських країнах. Вони склали велику працю під назвою «Українська пісня і дума за кордоном (Світова слава і значення української народної пісні)».

Як літературознавець Григорій Нудьга брав активну участь у тодішньому літературному процесі, виступав з критичними відгуками на нові книжки. У статті «Балада про отруєння Гриця і легенда про Марусю Чурай» (1967) він аргументовано заперечив твердження про М. Чурай як історичну особу, залишивши їй місце літературного й легендарного образу. Ця тема увійшла до книги «Слово і пісня» (К., 1985).

Але, хоч у 1967 році він був повністю реабілітований, вчений знаходився під постійною «опікою» комуністичної влади. Незважаючи на величезний науковий доробок, йому не дали піднятися на посаді вище молодшого наукового співробітника, а в 1973 році вченого відправили на пенсію.

Ставши пенсіонером, Г. Нудьга далі багато працює, час від часу з’являються його публікації і в Україні, і за кордоном. Він веде активне громадське життя, контактує з патріотами-підпільниками, у нього дома буває опальний тоді В’ячеслав Чорновіл.

Після здобуття Україною незалежності вчений нарешті отримав заслужене визнання. Виходять друком раніше написані ним книжки «На літературних шляхах: Дослідження, пошуки, знахідки» (К., 1990) і «Не бійся смерті» (К., 1991). В 1993 році у Львові відбулися ювілейний вечір і наукова конференція з нагоди його 80-річчя, у пресі були надруковані статті про нього, прозвучали передачі по радіо та на телебаченні.

Однак здоров’я та сили почали покидати Григорія Антоновича. 14 березня 1994 року він пішов із життя і похований на Личаківському цвинтарі у Львові.

Великий і скромний трудівник, Г. А. Нудьга сказав про себе слова, які варто повторити: «Я почуваю себе звичайним ратаєм на полі української культури». Творчість Г. Нудьги служить сьогодні національно-духовному відродженню в Україні.

 

За матеріалами сайту «Полтавщина літературна»

та спогадами Богдана Жеплинського