ГОНЧАРСТВО СЕЛА ГЛИНСЬК

Гончарство села Глинськ Роменського району Сумської області має давні багатовікові традиції. У ХVІІ-ХVІІІ століттях воно досягло свого розквіту; саме в цей період виник гончарний цех, який проіснував до початку XX століття. Тут знаходилася наприкінці XIX - на початку XX століття керамічна школа, яка справила позитивний вплив на розвиток гончарства.

У 1992 році під час етнографічної експедиції був зібраний матеріал, що висвітлює різноманітні аспекти життя та діяльності гончарів цього славнозвісного гончарного осередку колишньої Полтавської губернії, який поступово згасав з 1930-х років внаслідок об'єктивних і суб'єктивних причин і донині жевріє на базі цегельного заводу.

Ця експедиція стала початком комплексних досліджень Глинська та його околиць. Зараз тут проводяться розкопки археологічних пам'яток минулих часів.

Інформатори, мешканці с. Глинськ Роменського району Сумської області:

Драч Іван Гнатович (1912 р.н.);

Малик Мефодій Андрійович (1912 р.н.);

Бєлінський Іван Гаврилович (1916 р.н.);

Галай Віра Кузьмівна (1920 р.н.);

Яхно Віра Минівна (1925 р.н.);

Мілько Іван Петрович (1926 р.н.);

Хобта Любов Дмитрівна (1944 р.н.).

Глинськ — гончарний осередок, що знаходиться на правому березі р. Сули, за 25 км на південь від Ромен на Сумщині. У с. Глинськ понад 300 років займалися гончарством. У XIX ст. тут було 5 цехів, серед яких: гончарний, колісний, чинбарний. В одній з глинських церков — «Запо-різькій» — зберігалися цехові реліквії — хоругви. Вони виносилися на Різдво, Пасху, Трійцю та на храмові свята. Серед гончарів гончарного цеху вибирали «молодшого», обов'язками якого було брати на себе турботи у випадку нещасних випадків з майстрами-гончарями. Це явище було пережитком цехового устрою і тому зникло на початку XX ст.

Частини села Глинськ мають своєрідні назви місцевости: Глиняк, Ліс, Заруднівка, Поділ, Королівка, Томашівка, Гора, Острів. У 20-х рр. XX ст. на Подолі жило близько 150 гончарів. Землеробство в гончарів було допоміжним заняттям. Так, наприклад, гончар Малик Іван Григорович (1861-1933) мав опруг (1/4 десятини) землі, хату, сарай, коня й воза. Гончар-кустар Малик Мефодій Андрійович (1912 р.н.) пам'ятає, що до революції наділ землі у них був 1 га, після революції — 0,5 га, а пізніше ще менше. Мешканці села займалися різними ремеслами: гончарством (родини Драчів, Гоголів, Маликів, Королів на Глиняку, Подолі, Королівці), хліборобством (родина Пошивайлів на Горі), бондарством, чинбарством. На ярмарку гончарі продавали посуд за гроші або «за відсип», тобто коли за посудину насипалася в неї пшениця, жито, просо, інше збіжжя.

До революції на Масляну часто проводилися кулачні бої в центрі села, на греблі ставка. Кулачні бої розпочиналися бійкою дітей, а старші тільки дивилися. Коли ж якась сторона починала програвати, їй на допомогу приходили старші хлопці. За ними вступали дорослі. Сторони мали своїх «привідців» — заводіяк. З Подолу був великий дядько, а Григорій Малик (батько гончаря Малика Івана Григоровича) був меншим; Григорій стукнув, лиснув цього привідця, що той аж сів. Звідси й пішло прізвисько Маликів — «лиски». Слід відзначити, що ці кулачні бої не переростали в жорстоку бійку і мали свої правила: якщо ти впав, тебе не б'ють — звідки й вислів: «лежачого не б'ють»; якщо противник набагато сильніший від тебе, то людина могла присісти і її не били.

Цікавим був випадок з гончарем Маликом Іваном Григоровичем. Маючи кілька дітей, пішов Іван Григорович з дружиною в Київ, у Лавру. А було це перед Пасхою. У Лаврі був провидець-ченець, який відповідав на запитання і роздавав прочанам символічні подарунки: проскурку, камінчик, шматочок вугілля. Хотів гончар запитати ченця: «- Чому вчити своїх дітей?» і не встиг він відкрити рота, як провидець відповів: «- Учи дітей, що сам умієш». Так і сини Івана Григоровича стали гончарями.

Гончар Малик Мефодій Андрійович розповідає, що його батько близько 1921 року привозив іграшки (коники), миски червоні з Опішного, бо в Глинську того ще не вміли робити. Найстаршим у гончарській родині Маликів був Малик Максим, його син — Малик Мефодій, його сини: Мефодій, Григорій, Олексій, з яких два перші — гончарі. Усі вони вчилися гончарювати самотужки. Малик Андрій Андрійович — невеличкий на зріст, худенький, з карими живими очима, з відкритим радісним обличчям. Він чітко тримає в пам'яті події минулих років і з любов'ю згадує гончарів — дідуся, батька і брата. Він розповідає, що батько Андрій був неписьменним і посуд свій майже не розписував. А вже сини Мефодій і Грицько були грамотними, на їх виробах зустрічаємо орнамент: «квіти», «гілочки ялини», «пелюстки».

Мефодій Малик відмічає, що найталановитішим у роду був Грицько Малик, який міг виліпити на крузі все задумане. Так, у глинській бібліотеці збережено бюст Тараса Шевченка роботи Григорія Малика. Коли Мефодій Андрійович Малик розповідає про гончарство, починає жестикулювати, показуючи, як він сидів за кругом і крутив його, як виліплював форму й наносив орнамент. Гончар зауважив: якби його посадити за круг, він би й зараз міг ліпити, бо вивчав цю науку з дитинства. Але в його очах є і сум, бо гончарі Глинська відходять, а з ними — й таїна мистецтва.

Сім'я Драчів — з діда-прадіда гончарі. Дід, Драч Іларіон Іванович, гончарював майже до самої смерти. Помер у 1933 році від сибірки, говорячи: «Ех, не хотілося конячою смертю умирати». Батько, Драч Гнат Іларіонович, прожив 88 років і помер наприкінці 70-х років.

Сам Іван Гнатович навчався в свого діда і батька. Мала сім'я своє горно. До війни купляли патент — дозвіл продавати горшки. Після війни здавали посуд у майстерню, яка і займалася його продажем. Робили синій посуд, якість якого була краща, з нього не вилазили камінці. У Лохвицю йшов червоний, покритий поливою і білою глиною, розписаний зсередини і зовні. Там, у Лохвиці, і брали цю вогнетривку глину. Робили також димарі, у тому числі й сині, які були довговічніші. Іван Гнатович назвав ціни на посуд, що існували після війни:

макітра 3-х, 4-х відерна — 15 крб.;

тазик 4 л — 5-6 крб., менший — 2-3 крб.;

тиква велика 8 крб., мала — 4 крб.;

горщик 5 л — 4 крб., горщата — до 1 крб.;

миски великі — 6-7 крб., мисочки — 2 крб.

У 1943 році німці забрали Драча Івана Гнатовича, Драча Федора Трохимовича, Драча Михайла Йосиповича в Німеччину, в табір Шпандау поблизу Берліна. Там вони 2 роки працювали на гончарній фабриці, виготовляючи миски і трубки з глини довжиною 50 см. За це одержували 25 марок, субота та неділя були вільні.

Після війни Іван Гнатович працював у майстерні. Після виходу на пенсію в 1972 році більше він гончарного посуду не робив. Іваном Гнатовичем були передані власні роботи для Музею гончарства в Опішному

Види місцевої глини:

Червоний ґлей «з-під Замку», який і зараз тут береться, у результаті чого частина городища під назвою «Малий Замок», часів роменської культури, Київської Русі та епохи середньовіччя поступово знищується, особливо зараз, коли вона підривається тракторами для потреб цегельного заводу, де є гончарний цех.

Червоний ґлей брали і беруть біля с.Чеберяки, яке розташоване за 3 км від Глинська.

Ґлей дуже жирний, щоб зменшити це, брали іншу, менш пластичну глину «пецівку» або «пеціву», яку добували біля скіфського городища, в урочищі «Біля хамазею»,

Пісок добувався «з-під Замку».

Глинища були спільні. Глина добувалася колодязним способом. На глибині 5-7 м киркою видобувалася вона у пічурках (штольнях), що йшли від колодязя, і коробом витягувалася нагору.

Для видобутку глини гончарі згуртовувалися або йшла вся сім'я гончаря. Глина добувалася протягом осени-весни. Влітку і взимку вилежувалася поряд з глинищем. Чим довше, тим краще. По можливості чи потребі її забирали додому.

Глину замочували надворі, а в хаті на лаві вимішували і зберігали в ґлеїщі - ямі для зберігання глини.

Господарство гончаря:

1. Чулан. 2. Комора. 3. Хатина. 4. Піч. 5. Плита. 6. Піл. 7. Лави. 8. Гончарний круг.

Основні знаряддя праці гончаря:

кирка, лопата, дошка (на ній збивають глину), довбня, ножі, копаниця (місцева назва довбні), стружок (для видобування камінців), дріт для зрізання посуду з гончарного круга. Коли посуд висихав до випалювання, по ньому гладили спеціяльним камінцем — техніка лощення.

Верхній круг називали головка, нижній — спідняк, а вісь — веретено. Грудку глини, що заздалегідь була підготовлена, кидали на центр головки, при цьому спідняк уже обертався. Пальцями рук виробляли задуману форму, тоді працювали ножиком гончарським всередині форми. Вушка до посуду робилися з тієї ж глини, що й сам посуд, а примазувалися вони тоді, як була зроблена основна форма.

У хаті на стінах знаходилися «п'ятрини», на яких сушився невипалений посуд. Для того щоб стінки посуду були тоншими і швидко висихали, до глини домішували пісок.

У Глинську робили полив'яний посуд. Раніше поливали вироби свинцем, а пізніше почали фрітою. Готували поливу так: сушили глину й перепалювали свинець, перетирали, провіювали; тоді змішували глину з свинцем у співвідношенні 1:1 об’ємної частини — отримували суху поливу. Стінки виробу обмазувалися будь-яким мастилом — смальцем або ж соляркою, а потім обсипалися перепаленим свинцем або фрітою. Виріб перевертали в руках, доки полива рівномірно розподілялася на стінках посуду.

На роботах періоду діяльности Керамічної школи — банці, писанці — зустрічаємо оздоблення фляндрівкою. Вона виконувалася за допомогою пір'їни або ключечки.

У Глинську були майстри, які виготовляли кахлі: Захаржевський Олексій Іванович (прибл.1890-прибл.1950), Волнянський Калина Іванович та Кольцов Лука Семенович. Було знайдено декілька полив'яних кахлів з підполив'яним орнаментом, але їх авторство не встановлено.

Деякі майстри підписували свої вироби. На одному з кахлів зі зворотньої сторони зустрічаємо напис продряпуванням «Драч І.». Знайдено вироби з підполив'яним підписом ангобом. Так, на глечику роботи Я.В.Короля, який розписувала його жінка Король Єфросинія Сидорівна, є підполив'яний надпис «Король».

Також виробляли в Глинську й цеглу. Так, було знайдено три цеглини з тавром: на першій «Г.Н.»; на другій «Б.П.»; на третій «Е.Т.П.К.», виробників яких не встановлено.

Виробляли в Глинську й черепицю. Галай Кузьма Демидович (1886-1947 рр.) умів виготовляти цеглу й черепицю.

Випалювалися гончарні вироби в горні протягом доби. Коло горна була землянка 7x5 м, де зберігалися дрова, горшки випалені й сухі.

Спочатку був «обкур»: у піч клали 2-3 ломачки, через кілька годин додавали ще по ломачці, поступово збільшуючи температуру, тоді «гонили сажу». Після витримки на вогні топку прикривали на кінцевому етапі випалювання. Для того щоб вийшов «синій» посуд (димлений), зверху закривали отвори герметично кізяком з глиною.

Гончарі Малики були кустарями й за рік робили 12 випалів, а кожен випал в їхньому горні — це 700 одиниць посуду.

Гончарі Мільки теж були кустарями. Так, гончар Петро Якович (1901-1987 рр.) мав 2 горни: великий — на 650 горшків і малий — на 350. У рік випалював 10 горнів, причому працював у позаробочий час. Так, за день Петро Якович робив до 100 штук підрослого або 50 калашевого горщика. Гончарював до 75 років. Його син — Мілько Іван Петрович (1926 р.н.) розповідав, що завдяки гончарству їхня велика родина змогла вижити в тяжкі роки колективізації й голоду (20-30-ті рр. XX ст.), бо обмінювали посуд на їжу в комунах. «Якби не горшки, не вижили б», — говорив І.П.Мілько.

Гончар Драч Мина Тимофійович (1898-1989 рр.) робив посуд до 1960 року. Він гончарював і вдома, і на заводі. За рік удома встигав робити 2 випали.

Гончар Галай Кузьма Демидович сам ліпив і розписував посуд, робив більше «синього» (димленого), рідше — полив'яний, якщо діставав поливу. У рік він випалював три горни (восени й взимку), оскільки весною і літом працював у артілі.

Гончар Малик Іван Григорович у рік випалював 3-6 горнів. Брати-гончарі Мазохи — Трохим Мусійович і Нестор Мусійович — мали спільне горно і разом випалювали посуд.

Іноді посуд виходив бракований, оскільки в місцевій глині зустрічався вапняк. Від цього посуд могло розірвати під час сушіння, випалювання, коли в посуд наливали воду чи коли посуд ставили в піч. На дні або на вінцях траплялися тріщини, які замазували.

У 30-х рр. XX ст. на продаж носили вироби в мішках у навколишні села, переважно цим займалися жінки. Жінок-гончарів у Глинську не було, жінка гончаря зрідка розмальовувала посуд, більше ж — продавала. Після війни посуд продавали в Лохвиці, Пісках, Талалаївці, куди їздили з Андріяшівки залізницею. До с. Андріяшівки несли посуд в мішках, переправляючись через р. Сулу.

До 20-х рр.ХХ ст. в Глинську працювала Керамічна школа, в якій діти навчалися виготовляти і господарський, і декоративний посуд.

У 1930 р. на її базі було створено скло-фарфоровий технікум, який проіснував до 1935 року. Там було 2 відділи: керамічний і скляний. І.Г.Бєлінський, житель Глинська, який протягом 1931-1932 рр. навчався в цьому закладі, перерахував викладачів:

Свистун Тихон Наумович, керамічна технологія, помер прибл. 1972 р.;

Пучко Семен Степанович, майстер гончарного виробництва, помер прибл. 1972 р.;

Зінов'єв Сергій Митрофанович, хімік, фізик, розстріляний німцями в 1943 г.;

Борисенко Леонід Костянтинович, креслення, скульптура, архітектура, малюнок, помер прибл. в 1982 чи в 1983 р.; за його проектом після війни було збудовано вокзал в с. Андріяшівка Роменського району;

Міняйло Семен Степанович, математик;

Діброва Степан Омелянович, історик;

Приходько Борис Вікторович, українська мова;

Онищенко Петро Омелянович, російська і німецька мови.

Коли ж технікум у Глинську було розігнано, частина учнів поїхала вчитися в Буди Харківської области, де існував фарфоро-фаянсовий технікум. Тут І.Г.Бєлінський набув професію технолога керамічної промисловости. Після війни він 2 роки вчителював у Опішному. Іван Гаврилович зберігає копії фотографій товариша Тараса Шевченка — Вашкевича Григорія Станіславовича (1837-1923 р.р.), якого поховано в с.Шумськ Роменського району.

Глинськ — унікальний гончарний осередок зі своїми давніми традиціями в формі й розпису. Але, на жаль, ці традиції не передані молодим, а отже доля Глинська як гончарного центру під загрозою. Хочеться вірити й надіятися, що Глинськ воскресне в своїх магічних писанках і гончарний круг тут ніколи не спиниться. Адже славився Глинськ майстрами-гончарями, такими як П'ятенко Федір Петрович, котрий говорив: «Живу я доти, доки працюю!».

Отже, до праці!

Гончарі села Глинськ Роменського району:

1. Волнянський Калина Іванович (кінець ХІХ – початок ХХ ст..)

2. Галай Демид (кінець ХІХ – початок ХХ ст..)

3. Галай Василь Демидович (біля 1890—1933)

4. Галай Кузьма Демидович (1886-1947)

5. Галай Сергій Демидович (1905-1960)

6. Гоголь Дем'ян Федорович

7. Гоголь Іван Федорович

8. Гоголь Іларіон Іванович (1905-1982)

9. Драч Іларіон Іванович (1860-1933)

10. Драч Гнат Іларіонович

11. Драч Яків Іларіонович

12. Драч Павло Іларіонович

13. Драч Петро Іларіонович

14. Драч Гнат Іванович

15. Драч Іван Гнатович

16. Драч Іван Михайлович

17. Драч Іван Тимофійович

18. Драч Мина Тимофійович (1898-1985)

19. Драч Микола Олексійович (1918-1943)

20. Драч Михайло Йосипович

21. Драч Трохим Йосипович

22. Драч Олександр Кіндратович

23. Драч Петро Іванович (1891-1944)

24. Драч Терентій Семенович (1880-1940)

25. Драч Федір Трохимович (1912 р.н.)

26. Захаржевський Олександр Іванович

27. Кабачок Іван Петрович

28. Кольцов Лука Федорович

29. Король Карпо

30. Король Іван Карпович (1907-1973)

31. Король Степан Карпович

32. Король Данило

33. Король Демид Сайович

34. Король Іван Іванович

35. Король Петро Іванович

36. Король Яків Васильович (1911-1977)

37. Крутінь Іван Якович

38. Крутінь Махтей Якович

39. Крутінь Яків Махтейович (1928 р.н.)

40. Мазоха Іван Мусійович (1903-1979)

41. Мазоха Нестір Мусійович (1886-1947)

42. Мазоха Трохим Мусійович (?-1960)

43. Малик Максим (1836-1922)

44. Малик Андрій Максимович (1884-1960)

45. Малик Григорій Андрійович (1919-1965)

46. Малик Мефодій Андрійович (1912 р.н.)

47. Малик Олексій Андрійович (1916 р.н.)

48. Малик Іван Григорович (1861-1933)

49. Малик Антон Іванович (1884-1983)

50. Малик Сава Іванович (1902-1944)

51. Малик Григорій Іванович (1906-1938)

52. Мілько Афанасій Якович

53. Мілько Петро Якович (1901-1987)

54. Мілько Яків Якович

55. Овчаренко Дмитро Іванович

56. Овчаренко Ольга Іванівна (1919 р.н.)

57. П'ятенко Федір Петрович (1899-1981)

58. Пучко Семен Степанович

59. Терещенко Іван

60. Тимченко Юхим Маркович

61. Тимченко Дмитро Юхимович

62. Тимченко Василь Мефодійович (1889-1944)

63. Тимченко Григорій Дем'янович

64. Тимченко Єфрем Іванович

65. Тимченко Захарій

66. Тимченко Макар

67. Тимченко Микола Макарович

68. Титаренко Трохим Михайлович

69. Титаренко Григорій Трохимович (1898-1967)

70. Хобта Григорій Тимофійович

71. Хобта Олексій Тимофійович

72. Хобта Петро Тимофійович

73. Яхно Петро Минович

10.05.1992

Гейко Анатолій, Козача Світлана.

Гончарство села Глинськ Роменського

району Сумської обпасти // Українське Гончарство: Національний

культурологічний щорічник. За рік 1994. — Опішне: Українське

Народознавство, 1998. — Кн.2. — С. 107-1 16.