РОЗПОВІДЬ СВІДКА

ЗАГИБЕЛІ ЛЬОТЧИЦІ КАТЕРИНИ ЗЕЛЕНКО

 

В офіційній історіографії з радянських часів вважається, що радянська льотчиця Катерина Зеленко загинула 12 вересня 1941 року в районі села Анастасівки Роменського району Сумської області, таранивши ворожий літак, і є єдиною жінкою-льотчицею в світі, яка здійснила повітряний таран. За це в 1961 році (через 20 років після загибелі) їй присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Така версія загибелі К.Зеленко звучить і в публікаціях часів незалежності. Однак чи правдива вона?

Ось що розповідає в листі людина, яка називає себе безпосереднім свідком загибелі льотчиці (в дужках і в зносках уточнення та коментарі редактора спогадів):

 

Відносно Катерини Зеленко. Коротко було так:

Німців ще в нас не було.

Аеродром базувався в Липовій Долині. Марку літака я не знав.

Вона вилетіла з Липової Долини, прилетіла до Ромен, облетіла Ромни і пішла по желізній дорозі на Біловід, Перекопівку[1], повернула перед (хутором) Чистим на Липову Долину через Анастасівку.

В цей час з сторони Прилук ішло 5 важких літаків (німецьких бомбардувальників) почти над Чистим на Харків (свідок так припускає). Їх супроводжували три малі літаки. Це вже було в мене на очах[2].

 

Як Катерина розверталася над Чистим, чи вона помітила їх, чи вони її, і вона різко пішла на Анастасівку. Не долетівши до Анастасівки, відділився від тії колони один літак і пішов за нею, і зайшов з правої сторони ходу її, не доходя до неї різко застрочив кулемет раз і вдруге. І літак Катерини став плавно знижатися і різко пішов передньою частиною вниз і врізався в землю. Хвіст піднявся вгору і так і стирчав.

Повторююсь, німців ще не було в нас.

 

Ми з товаришем під’їхали кіньми верхи, пиль віднесло і десь, я не помітив, взялися дві жінки і дід. Це було кілометра 2 від Анастасівки на могилах-курганах. Ці люди полізли в літак, витягли льотчика і розстебнули куртку, сорочку, і який був збентежений подив! – це була жінка, cправа плече було поранене і грудь і повно було крові, по-нашому, в пазусі. Вони її поклали трошки далі від літака і мов мені чимось прикрили.

Літак не горів, і ми поїхали до коней[3].

На другий день ми приїхали до літака, її не було. Ми обдирали з літака клейонку.

В літаку другої людини (другого пілота) не було. Це точно. Вона впала на землю вже мертвою. Хто її звідти забрав, де похоронили – не знаю.

 

Роздуми:

Прийшли німці. Це від нашого села кілометра 4 навпростець, ніяких звісток не мали (хід думки свідка незрозумілий).

Однозначно, ніякого тарана не було. Допустим, був. Де тоді другий (німецький, начебто таранений) літак, що впав?  – немає й не було.

 

І от звільнили нас з-під німців (через два роки після події), нас почти зразу порозкидали (по світу) і я появився тут (в рідних місцях) тільки в 50-х роках. І зустрів страшну «кучу» неправди. Організував учитель історії в Ромнах в школі музей (Катерини Зеленко), вона (Катерина) стала похоронена біля школи. Ну в музеї звідки-то було взято, що там були два хлопці і бачили (її загибель).

Працюючи воєнруком (свідок працював вчителем військової підготовки) вияснилось, що то (тобто одним з тих двох хлопців) був я, а другий в ці ж роки помер. Хотя ми з ним до цього це обговорювали і я мав необачливість це (як насправді загинула Катерина) розповісти. Мене спіймали, предупредили, що це був соціальний заказ для виховання молоді і я замовк.

 

І тільки десь в 70-х роках якийсь роменський, я б сказав, фанат, організовує мене, зі мною учнів (тієї школи, де вчителював свідок) на екскурсію в Москву, в академію Жуковського. Генерал Скліфасовський (політпрацівник?) зустрічається зі мною. На цей час в них був виданий ролік (агітаційний кінофільм) про цей випадок. Цей генерал зустрівся зі мною один на один і попросив розповісти правду і я це зробив. Зі мною працювали ніч, ролік зняли і розповіли мені як воно було (за їхньою версією). Я згодився виступати з однією умовою, що там (чи в польоті, чи в збитому літаку Катерини) другого пілота не було. Вони згодилися. А я вже сам собі втихаря за таран змовчав, все остальне розповів. А що там? Ну, генерал сказав: синок, так нада, мовчи. Я так і зробив.

Ну, дітей прийняв (генерал) дуже хороше, повернувся я в Ромни, то той учитель історії разів два нападав на мене (мабуть, звинувачував свідка, що він не підтримує офіційної версії). Ну, я уже був ґрунтовно обізнаний (як треба себе тримати), і стало це все потихеньку занепадати. Приїзжали і її (Катерини) сестри, то поставилися з розумінням. Безумовно клопотів значно більше було з тими соціальними замовленнями.

 

Звісно, живши в отакій комуністичній брехні, як вони тоді говорили - соціалістичний-соціальний заказ-замовлення, а воно (та брехня) було ну кругом, в усьому нашому житті. То хіба можна тепер отій людині, що це все пережила, щось мислити об’єктивно і не боятися себе.

 

Я декілька раз питався настирливо знайти отих людей (двох жінок і діда), що витягали Катерину з літака. І що, знайшов? Ні! Бачив (інших) людей, яких уже підготував секретар (роменського райкому) ВЛКСМ Петраченко. Ну, то не ті люди, то однозначно. Я тих гарно запам’ятав. Я розпитував, шукав, де той літак, що вона таранила. Пройшли роки – марно. Як я став розповідати, а де ж той другий пілот, що був з нею, Петраченко сказав, він вистрибнув з парашутом над лісами Перекопівки.

Я задавав питання Скліфасовському, ну було ж відомо, скільки їх піднімалося з Липової Долини – ніхто не знає. А які там ліса під Перекопівкою (там лісостеп, де великих лісів немає), хіба не знайшовся б (якби був)?

А мій начальник воєнком (вчителі з військової підготовки підлягали і військовим комісарам) Воронін, мов Михаїл Васильович, сказав: «помовч, а то найдуть і того, хто стрибав з літака». Ну, що було робить? Коли над самим висіла сокира. Да будь ви трижди прокляті!

 

А того Петраченка я зустрів в 90-х роках ходячим трупом в Бобрику (теж село в Роменському районі) в страшном состоянии (напевне, дуже хворого) і задав це ж таки питання. Він був родом з Анастасівки. Ні слова. «Ваня-Ваня, ми з тобою оджили» - і плаче.

 

Кривозуб Іван Дмитрович, 78 років,

м.Полтава,

серпень 2005 року