ПОВОЄННИЙ ГЛИНСЬК: ЕНКАВЕДИСТИ ТА УКРАЇНСЬКІ НАЦІОНАЛІСТИ PDF Друк E-mail
Написав В.Пархоменко   
Субота, 21 серпня 2010 12:27

Цілеспрямоване сканування інтернету час від часу приносить зовсім несподівані знахідки. Цього разу сплила низка документів з архіву Управління МВС у Сумській області, що свідчать про розробку енкаведистами Глинського району в 1945-46 рр. операцій проти справжніх чи гаданих місцевих українських (яких же ще?) націоналістів.

Тут перш за все корисно згадати, що, в результаті встановлення повоєнного кордону СРСР з Польщею, на території Української РСР опинилися цілі обшири, заселені поляками, а на території Польщі залишилися райони з численним українським населенням. Комуністичні керівники СРСР і Польщі не вигадали нічого кращого, як насильницьки переселити українських поляків до Польщі, а польських українців – до України. Селян Забужжя польські військові частини виганяли з рідних домівок, пакували у товарняки і відправляли на схід, у невідомі для них краї. Знайдені документи свідчать, що вже до серпня 1945 року 53 українські родини з Польщі було переселено, зокрема, до Глинського району. Їх називають репатріантами, тобто поверненцями на Батьківщину, хоча справжньою їхньою батьківщиною були ті втрачені ними споконвічно українські землі за Бугом.

Нам відомо тепер, а енкаведистам було відомо вже тоді, що населені українцями східні райони Польщі були однією з опорних баз Української повстанської армії. Загони УПА захищали тамтешніх жителів від каральних акцій з боку німців, поляків, радянських частин, а селяни постачали своїх захисників продовольством, давали їм поповнення. Тож глинські чекісти заходилися впроваджувати в середовище прибульців свою агентуру, щоб з’ясувати, хто з переселенців є хто. На цю агентурну розробку з метою викриття націоналістичного підпілля було спрямовано всю місцеву мережу інформаторів.

Вже в січні 1946 року до обласного керівництва НКВД, а звідти – до Києва пішло повідомлення про наявність-таки в Глинському районі українського антирадянського націоналістичного угрупування. Вказувалося, що до цього угрупування належать шестеро переселенців з села Мала Верховиця Новосоїцького повяту Польщі:

- Дюбинський Михайло Петрович, 35 років, з селян-середняків (керівник);

- Дюбинський Степан Антонович, 51 року, з селян-середняків;

- Куляк Віктор Костянтинович, 50 років, з селян-середняків;

- Рибчинський Дем’ян Петрович,  36 років, з селян-бідняків;

- Дюбинський Антон Опанасович, 54 років, з селян-середняків;

- заміжня дочка останнього Суходольська Ольга Антонівна, 21 року, чоловік якої, як активіст осередку ОУН у селах Мала та Велика Верховиця, був заарештований за свою діяльність польськими властями.

Справді, ці люди, як і інші прибульці з Забужжя,  були, мабуть, і з сучасної точки зору націоналістами. Будучи в Польщі людьми другого сорту, вони мріяли про власну Українську державу, а в Українській РСР, куди потрапили не з власної волі, знайшли хоч і вже не польську, але однак колонію. Крім того, їм не могла сподобатися дика для них колгоспна система господарювання. І, напевне, вони говорили про це між собою та з місцевими людьми…

Цьому «угрупуванню» глинські енкаведисти присвоїли кодову назву «Мовисты» - мабуть, пов’язану з якимось особливо ревним, на їхню думку, ставленням «членів угрупування» до української мови. Про ті чи інші протизаконні діяння «мовістів» у документі не повідомляється. Напевне, наявність чи відсутність таких не були для енкаведистських пінкертонів принциповими. Достатнім резоном для заведення на них справи були їхні приватні розмови та наявність у них десь далеко родича та земляка – члена ОУН.

В якості джерела інформації про «мовістів» у документі вказано агента на кличку «Артур».

Поки про них велося листування в енкаведистському трикутнику Глинськ-Суми-Київ, переселенці з Польщі тишком-нишком почали покидати райони їх примусового поселення. Так, вже станом на травень 1946 року з Глинського району вибуло в невідомому для влади напрямку 8 таких сімей. Їх оголосили у всесоюзний розшук. А агентам-інформаторам було доручено виявляти осіб, що агітують за переїзд переселенців назад до Польщі чи до інших районів і областей УРСР.

У вересні того ж 1946 року з Сум до Києва йде повідомлення, що вже й «фігуранти справи з Глинського району виїхали невідомо куди», тому розробку справи «мовістів» тимчасово призупинено, їх розшукують і, в разі виявлення на території області, вони знову будуть взяті в агентурну розробку. Невідомо, чи натрапили енкаведисти на слід зниклих з району «мовістів», однак схоже, що поступово з Глинського району виїхали всі забузькі переселенці. Автор, який зростав у Глинську в 1950-х та першій половині 1960-х років, вже ніяких переселенців з Польщі, які жили б у Глинську чи навколишніх селах, не знав і навіть не чував, що такі були.

Однак зі зникненням «мовістів» боротьба місцевих енкаведистів з місцевими націоналістами не припинилася. У щойно згаданому листі від 16 вересня 1946 року також повідомляється про дальші успіхи в розвитку агентурно-інформаторської мережі, зокрема в Глинському районі. Так, було завербовано агента «Михайлова», за спеціальністю вчителя, названого в листі колишнім пропагандистом «Просвіти» за часів «петлюрівщини» «і тепер зв’язаним з націоналістичними елементами району». При вербуванні «Михайлов» повідомив, що «в період тимчасової окупації Глинського району німецькими військами окремі особи, в минулому пов’язані з націоналістичним рухом, відновили свою націоналістичну діяльність і намагалися відродити організацію «Просвіти».

Одним з ініціаторів відновлення «Просвіти» був Лютий Павло Йосипович, який ще за часів Петлюри був активним учасником організації українських націоналістів (насправді за часів УНР ОУН ще не існувала, її засновано в 1929 році - автор) і працював заступником голови села». За повідомленням «Михайлова», націоналістичну пропаганду в окупованому німцями районі проводив також активіст «Просвіти» Ковшик Павло Якимович – колишній вчитель, а на час описуваних подій бухгалтер колгоспу в Голінці.

«Михайлов» не згадав або в листі не повідомляється про іншого активіста «Просвіти» - глинського вчителя Зінов’єва - мабуть, тільки тому, що Сергій Митрофанович ще в 1943 році за таку патріотичну діяльність був страчений німецьким гестапо, а негайно після відновлення радянської влади місцеве відділення НКВД зробило трус у його будинку, конфіскувавши бібліотеку та колекції…

В листі повідомляється, що Лютого і Ковшика взято на оперативний облік і в агентурну розробку через згаданого агента «Михайлова» з метою встановлення їхньої практичної ворожої діяльності як в період окупації, так і в наступний період, а також їхнього можливого зв’язку з націоналістичним підпіллям. Інформація про те, чим все це закінчилося для Лютого і Ковшика в опублікованих документах відсутня.

Тепер трохи про самих глинських енкаведистів повоєнних років. Згадані листи підписані обласними керівниками НКВД Соколовим і Юсфіним, і прізвища їхніх глинських підлеглих там не згадуються. Однак старші глинчани у розмовах з автором згадували прізвища місцевих енкаведистів Ігумнова, Нєстєрова, Харламова, Юрьєва. Всі вони були росіянами, присланими з Росії. Власне, російською, якщо додати прізвища їхнього сумського начальства, була вся енкаведистська вертикаль області. І це зрозуміло, адже тільки на виконавців, не пов’язаних з Україною, міг покластися Сталін у здійсненні його (на щастя нездійсненого) чергового людоїдського плану виселення до віддалених східних регіонів СРСР всіх українців з, як виявилося під час війни, остаточно не упокореної Голодомором України. «Украинцы избежали этой участи потому, что их слишком много и некуда было выслать. А то он бы и их выселил» - сказав Хрущьов у своєму виступі на ХХ з’їзді КПРС.

Тут доречно згадати, що працівники Глинського відділку НКВД періоду кривавих репресій 1937-38 року також були прибулими неукраїнцями. Керівником відділку тоді був Вахліс Мойсей Єфимович, оперативним працівником – Бєссонов Єфім Івановіч з Курської області.

Зрозуміло, що будь-які проукраїнські вияви з боку місцевих та прибулих українців енкаведистам-росіянам здавалися крамолою і приводом для репресій.

Вже покійні глинчани Пархоменко Г.Т., Устіченко В.І. розповідали автору, як Ігумнов, «розбудовуючи агентурно-інформаторську мережу», викликав їх та їхніх товаришів на співбесіди, намагаючись зробити сексотами: «- Вот ви биваєтє в «Чайной». О чьом там говорять подвипівшіє мужчіни? Ну! Ви же совєтскіє патріоти, фронтовікі…» - але отримував відповіді на зразок: «- Та ні, нічого такого там наче не кажуть…». На жаль, як видно, таку лінію поведінки в кабінеті Ігумнова обирали далеко не всі.

А Харламов, як згадувала також покійна Пархоменко А.Т., був відомий своєю слабкістю до «полунички». Він збирав від сексотів інформацію про не зовсім лояльні до влади вислови, а потім викликав до свого кабінету жінок, переважно солдатських вдів, і там, залякуючи тюрмою за їхні довгі язики, змушував до злягання.

Насамкінець не можна не зазначити, що резиденція Глинського відділення НКВД, невдовзі після війни перейменованого на МГБ (Министерство государственной безопасности), містилася в будинку по вулиці Кооперативній, 3. Він донедавна стояв одразу за місцевою конторою «Нафком-Агро» і згорів у жовтні 2008 року разом з літньою жінкою, що в ньому мешкала. Хто знає, чи не пов’язана сумна доля того будинку з негативною кармою, що залишилася від НКВД?.. 

 

Основне джерело:

ОУН-УПА на Сумщині. Збірка документів. Т.1. Державний архів Сумської областіУпорядник: Г.Іванущенко 

Додати коментар
Останнє оновлення на Вівторок, 24 серпня 2010 18:37
 
ПРО СТАН ДУХОВНОСТІ ГЛИНЧАН ТА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ВЧИТЕЛЯ PDF Друк E-mail
Написав В.А.СЕНИК   
П'ятниця, 16 липня 2010 13:29

Володимиру Андрійовичу Сенику йде 87-й рік. Колишній  директор Глинської середньої школи і досі невтомно займається громадською діяльністю. Зокрема, пише для своїх земляків есеї з суспільної проблематики. Дещо скорочена версія одного з них пропонується увазі користувачів та відвідувачів сайту.

 

Село Глинськ – своєрідне. Старожилів з діда і прадіда у Глинську залишилося мало, значна частина – прибульці, які не мають тут коріння, могили їхніх батьків і дідів знаходяться десь у інших місцевостях. Тому й характер населення склався особливий, з переважанням індивідуалізму. Кожний сам по собі робить те, що йому здумається, не озираючись на сусідів. Як не кажіть, а спосіб співжиття людей нагадує міський, де люди живуть на одному поверсі і один одного не знають. Це, напевне, і стало причиною ще однієї типової властивості глинського характеру, коли двоє розмовляють, не чуючи одне одного. Всі настільки впевнені в своїй правоті, що навіть коли видно, що річ біла, глинчанин залишиться при своїй думці, що вона чорна.

Глинчани майже на сто відсотків у Бога не вірують, адже церкву постійно відвідують не більше десятка осіб з півторатисячного населення. Цього ніхто не соромиться, а навпаки, кожен випинається перед іншими, що він у Бога не вірить, бо його, на переконання багатьох, немає. Зате в існування чорта і всіх злих сил вірять якщо не всі, то переважна частина населення.

Ніде не бачив стільки марновірних людей, як у Глинську. Вони знають абсолютно всі забобони і прикмети.

Наприклад, що на перший день посту жінкам заборонено ходити по хатах. Перш за все цього дотримуються самі жінки, тим самим наче погоджуючись, що вони істоти неповноцінні і пов'язані з нечистим.

У Новорічні свята водій автобуса слідкує, щоб першим до автобуса зайшов чоловік.

Ніхто увечері не позичає гроші.

Масово люди відзначають свято Хрещення Господнього, щоб набрати освяченої води, вважаючи її цілющою, як засіб боротьби із злими духами.

Глинчани дотримуються посту з проведенням усіх обрядів, також вшановують померлих, вважаючи їх душі живими, і так далі.

Парадокс! – віримо в усе, що прийдеться, але демонстративно відмовляємося вірити в істинного творця-Бога й в Ісуса Христа, називаючи себе атеїстами. Виправдовуємось тим, що всі так роблять, і навіть не знаємо, що бути атеїстом – це сповідувати безкарність і безвідповідальність перед людьми і Богом.

У  селі панує  уявлення,  що церква —  це пристанище людей похилого віку, які незабаром мають зустрітися  з Богом. Що церква – це лише місце для підтримання настрою красою обрядових дійств, для посвячення пасок, води тощо. Але ж церква – це тіло Боже, місце спілкування кожного з Господом. У церкві людина ніби за годинником звіряє ритм свого серця, чи б'ється воно в унісон з волею і правдою нашого Господа Ісуса Христа. Тому потрібно пам'ятати, що відвідувати церкву є святим обов'язком кожного.

Мене також хвилює, що церква не опановує належної ролі в такому важливому моменті в житті людини, як шлюб, через освячення  його вінчанням. Обряд реєстрації шлюбу переважно супроводжується лише вітаннями з одруженням, і часто вітають люди, які одружувались по два, по три рази і розлучалися, а це є поганою прикметою для молодих. Молодят повинен вінчати священик і неодмінно у церкві.

Шлюб молодих сердець здійснюється не на Землі, а на небі, і це  повинен усвідомлювати кожен, хто стає на рушник по любові і згоді.  Треба пам'ятати, що навіть по справжньому любляча пара, якщо вона не пройшла через обряд вінчання, на порозі вічності розлучиться назавжди, тому що Богом їхній союз не затверджений.

Шкода, що досі не збуваються сподівання Пучка Олександра Григоровича, отця Михайла Дендака, мої. Адже коли ми церкву підіймали з руїн, то сподівалися, що народ плавом попливе до храму.

Питання виховання духовності давно не дає мені спокою. Намагався говорити з нашим священиком отцем Віктором. Але говорив, мабуть, так швидко і буденно, що він мені порадив, як я зрозумів, не лізти не в свої справи. Ще про свою стривоженість тим, що люди не відвідують церкву, я говорив з лікарем Соболєвою Любов'ю Андріївною, директором ліцею Гордійчуком. Михайло Сергійович, правда, пообіцяв, що як тільки справимося з терміновими ділами, відразу ж займемося цією проблемою. Але на цей час справа з місця не зрушилася.

Всю вину за такий стан я покладаю на нашу місцеву еліту, у душах якої я та подібні мені за комуністичних часів посіяли і зростили дурман атеїзму. Персонально називаю представників цієї еліти: сільський голова Філоненко, Гордійчук, директор інтернату Крикун, директор школи Василенко, учителі школи, ліцею. Якщо вони відчують свою відповідальність за майбутнє своїх вихованців, якщо їм дороге майбутнє України і їх дітей, дорога неодмінно приведе їх до Храму. А коли підуть до церкви вони, тоді підуть всі за ними. І це станеться обов'язково, інакше бути не може. І було б добре, якби це сталося без дзвінка «зверху».

Однак є й інше питання: чи може сучасна когорта учителів виховати в учнях духовність? На це, на жаль, однозначна відповідь – ні!

Причини криються в нашому нелегкому, а точніше сказати трагічному минулому. Чи не найбезправнішою часткою радянського суспільства протягом 73 років був учитель. Комуністична держава платила за його працю три рублі на день, це в чотири-п'ять разів менше, ніж вона платила робітникові, що працював токарем, фрезерувальником тощо. Низька платня витіснила чоловіків із числа вчителів, і цим визначилась однобокість навчально-виховного процесу.

Жодна частина інтелігенції не була під таким жорстким контролем комуністичних властей, як вчителі. Тоталітарна держава прискіпливо слідкувала, щоб система освіти готувала для неї вірнопідданих холопів. А тому вчителям було залишене лише право повторювати сказане владою зверху.

Працюючи директором школи, я на перших порах думав, що якоюсь мірою впливаю на педагогічний процес, але згодом зрозумів, що у районі в мені бачать лише «попугая», завдання якого раз на тиждень з'явитися на районну нараду директорів шкіл, ретельно записати в блокнот наряд на тиждень, передати сказане вчителям і справно прибути на наступну нараду директорів за одержанням нового наряду.

Наприклад, надійшла безглузда установка вчителям забезпечити стовідсоткову успішність – і спробуйте не виконати. Поступило розпорядження, щоб восени школа здала півтори тисячі кролів, і виконуйте. Або потрібно було заготувати 3 тони віників, хоч на той період вони нікому і не потрібні були, однак мусили виконувати!

А ще – жахливе становище сільського вчителя, його безправ'я і підпорядкованість сільським сатрапам  – головам колгоспів, бригадирам. Вони були тоді царем і богом, у їхніх руках були засоби і знаряддя виробництва. Вважалося, що вчителів вони забезпечували квартирами, опаленням. Хоча особисто я квартиру шукав по всьому селу, паливо завозив сам, ще перед тим ходив на болото сушити торф.

Колгоспне виробництво все більше деградувало, тому вчителі-чоловіки ходили косити сіно, жінок-учителів зобов'язували полоти цукрові буряки – на Глинську школу кожної весни виділяли їх не менше 30 га. І спробуйте не виконати розпорядження сільського і районного начальства!

Злиденне існування на грані виживання, постійні приниження, всі ці свідомо створені тоталітарним режимом обставини не могли не вплинути на моральний стан учителя як особистості та на його духовність. Режим буквально стер освітян і лікарів з палітри прогресивних сил суспільства і перетворив їх на безправну слухняну масу, яку легко  спрямувати в будь-який бік. Поступово освітяни перетворилися на одну з найконсервативніших частин суспільства, стали боятися всього нового, сповідуючи принцип: «краще мати, що є, бо, не дай Боже, і це втратимо».

А вчителі ж завжди в історії відігравали роль носія передових ідей у маси, формували суспільну свідомість в напрямку прогресу! Згадаймо хоча б роль народників у 19 столітті  – тоді передові люди йшли в народ саме працювати учителями, лікарями і своєю діяльністю буквально штовхали уряд Росії на проведення радикальних перетворень у імперії.

Злидні і безправ'я в СРСР перешкодили вчителям побачити схід сонця свободи української нації. Інакше чому глинські вчителі не взяли участі в Народному Русі на зорі незалежності України? З місцевих активістів Руху можу згадати хіба директора Андріївської школи Катрича О.П., хірурга Глинської лікарні Марію Іванівну Тимченко та ще декого, яких можна перелічити на пальцях однієї руки. Моя тодішня спроба створити  організацію Народного Руху в Глинську закінчилася невдачею.

Це є показником, наскільки глибоко антинародний окупаційний режим проник в душу вчителя і як він буквально паралізував її. Страх перед державою-роботодавцем, страх втратити злиденну платню, матеріальна незахищеність і невіра в зміни на краще зробили своє.

У підсумку можна сказати, що соціально-економічне становище учителя в суспільстві перетворило  його зі справжнього педагога на просте знаряддя в руках будь-якої, навіть злочинної влади. Такі вчителі могли навчити, навіть добре навчити, тут я маю на увазі і вищі освітні заклади, але духовно виховати молоду людину – ніколи. Адже духовне виховання стоїть на трьох опорах: Бог, Вітчизна і повага до своїх лідерів.

З Богом ми давно покінчили і чванливо пишаємося, що ми атеїсти. Одним словом, роби що хочеш, поки тобі «роги поробляться», а поробляться вони неминуче.

Нації, а значить і Вітчизни, у нас ніколи не було, ми завжди були осколком імперії, навіть і до цього часу не розібралися, що воно значить – нація, а тому і понині озираємося по боках, до кого б приліпитися.

А про лідерів і говорити нічого. За нашим розумінням вони всі однакові і обов'язково всі до одного – нікчеми. Ми дружно йшли від героя твору Гоголя «Мертві душі» Собакевича і прийшли до нього. Він говорив: «Всі в губернії – скоти, один прокурор – людина, і той свиня».

Ми, вчителі, ще й досі не відчули себе справжніми громадянами своєї  вільної, незалежної держави, і не усвідомили, що доля її залежить від нас самих, що посіємо, те й пожнемо. А не зрозумівши самі, не закладаємо цього в душі дітей.

В країні відбуваються кардинальні зміни, і наша біда в тому, що ми не всі помічаємо ці зміни, а так важливо, щоб нам не відстати від них змінами у своїй душі.

Я звертаюся до вчителів наших: зупиніться, добре подумайте про долю нашого народу в минулому і сучасному і про майбутнє нашого народу, чужих і своїх дітей. Адже який ми вишиємо їм рушник у дорогу, по якій підуть від нас у життя, така і доля їх буде, і їх дітей, а ваших внуків. Тільки прошу вас, щоб шлунок ваш і кишеня на підмінили вашого прагнення до майбутнього, в тому числі й до Царства Небесного.

Я – не духовна особа, хай духовні особи дарують мені, що вторгся в їхню парафію. Написане мною – це власна моя думка, яка склалася на основі баченого, пережитого і прочитаного.

Я дію за принципом – на безриб'ї і рак риба. Пишу з метою розбудити думку в жителів села, і якщо хоч одна особа замислиться над прочитаним, це вже – результат, а якщо хтось з огидою відкине в сторону, це – також результат. Це ознака, що люди позбавляються пасивності, бездушності – найбільшого ворога людства.

 
Останнє оновлення на П'ятниця, 16 липня 2010 13:32
 
Так, війна була Великою. Але чи Вітчизняною – зокрема, для глинчан? PDF Друк E-mail
Написав Пархоменко В.   
Понеділок, 26 квітня 2010 15:05


 

-            Чого такого досяг Гітлер за два роки,

чого комуністи не змогли за двадцять?

-            Він змусив українців полюбити

радянську владу!

 

Жарт тих часів

 

Не дуже круглу 65-ту річницю перемоги антигітлерівської коаліції над Німеччиною чинне керівництво Росії використовує як привід для чергової пропагандистської кампанії задля зміцнення імперської свідомості росіян і поправлення (а)морального стану своїх п’ятих колон у колишніх колоніях. При цьому щодо радянсько-німецького фронту Другої Світової війни широко тиражується сталінське кліше «Велика Вітчизняна війна».

Безумовно, та війна була Великою – і Друга Світова взагалі, і її радянсько-німецький сектор. І за переліком країн-учасниць, і за залученими  ресурсами, і за охопленими територіями. І за жертвами в першу чергу.

Однак що таке «Вітчизняна»?

Цей термін знаходимо тільки в Росії та сфері її імперських зазіхань. За свою батьківщину в тій війні воювали і поляки, і французи, і британці, і норвежці, і югослави, і греки, і албанці… В Азії захищали свої країни від японських загарбників китайці, корейці, в’єтнамці, малайці, бірманці, індонезійці. Але термін «Вітчизняна війна» використовують тільки його винахідники та їх свідомі чи несвідомі підспівувачі.

Так що таке «вітчизняна»  війна і чим вона відрізняється від війни «не вітчизняної»?  В інтернеті вдалося знайти спробу її визначення як «небывалое гражданское единение общества для изгнания захватчиков со своей земли».

Очевидно, що в дні, коли Червона армія стрімко відступала, а її солдати масово здавалися в полон, війна вітчизняною в будь-якому розумінні явно не виглядала, і теза Вітчизняної війни у виступі Сталіна від 3 липня 1941 року була не констатацією факту, а побажанням. Сталін, що перед тим мільйонами винищував підданих, гаряче забажав їх «небывалого единения» на захист очолюваного ним режиму.

Але чи стала, зрештою, та війна таким «небывалым единением»?

Відповідно до тематичної спрямованості нашого сайту пропоную розглянути це на прикладі Глинська та його околиць, базуючись на фактах, що вдалося з’ясувати при написанні «Нарису історії Глинська», а також на пізніших спогадах наших земляків старшого покоління.

***

Отже, на країну здійснено напад. Оголошено мобілізацію. В умовах «нєбивалого  єдінєнія», мабуть, всі й одразу йдуть до військкомату і кожен вимагає відправити його на фронт, чи не так? Саме такі сцени бачимо у фільмах радянських часів.

В Глинську було і так, і інак. Зокрема, покійний чеберяцький вчитель Луцій М.І. згадував, як він, ще 16-річний, просив воєнкома направити його на фронт, а той, похваливши хлопця за патріотизм, відправив додому ще підрости.

З іншого боку, Сеник В.А. згадує, як група андріяшівських призовників, що прямували до райвійськкомату, були обстріляні німецьким літаком і повернулися додому, таким чином віддавши перевагу перебуванню на окупованій ворогом території. Тільки один з них таки дістався мобілізаційного пункту і був відправлений до діючої армії.

Кібець Р.С. розповідав, як команда глинських чоловіків, призваних вже на початку вересня (тобто з тих, що стати добровольцями не поспішали!), була направлена військкоматом пішки на станцію Сталінська цукроварня (тепер – Сула). Але за Лохвицею вже гриміла канонада, то вони, переночувавши в скирді, повернулися по домівках, також визнавши за краще залишитися на окупованій території.

***

У вже згадуваному виступі Сталіним була також проголошена політика випаленої землі – з територій, що залишалися ворогу, мали евакуюватися люди, худоба, вивозитися заводи, обладнання, сільгосппродукція. Знаємо про вивезення на Схід заводів. Але що було в Глинському районі?

З Глинська евакуювалося лиш декілька сімей начальства. Навіть частина глинських євреїв на свою біду лишилися. Хліб вивезений не був. Глинська худоба, наскільки відомо, відігнана на Схід також не була. Група глинчан худобу погнала, але … не глинську, а артюхівську, бо артюхівчани від цієї місії відмовилися. Може тому й голоду в Глинську під час окупації не було. А що радянських солдатів на фронті треба чимось годувати, думалося, схоже, не в першу чергу.

***

А як в умовах «нєбивалого єдінєнія» малося б воювати на фронті? Мабуть, уперто і безкомпромісно. Сталін вважав (і це було відображено у  статутах Червоної армії), що солдат повинен до останнього битися, а потім застрелитися.

Однак значна частина солдатів радянську владу, комуністів ненавиділи – зокрема за колективізацію, розкуркулювання, голодомор. Тому вони відступали, а за можливості здавалися в полон. Інакше як могло статися, що тільки протягом червня-листопада 1941 року в полоні опинилося до 2,5 млн вояків Червоної армії?

Зовсім поряд з Глинськом (у Лохвиці) німці замкнули кільце оточення навколо 630-тисячного київського угрупування радянських військ, у складі якого було багато наших земляків. Біля 530 тисяч цих озброєних чоловіків протягом короткого часу здалися в полон або просто розійшлися по своїх домівках, переважно кинувши зброю. Таких прикладів і в нашій місцевості дуже багато. Наводити їх тут зі зрозумілих мотивів не варто.

Потім німці на клопотання жінок та старост окупаційних колгоспів часто відпускали полонених українців для роботи у тих колгоспах. І що, ті військовозобов’язані чоловіки одразу пробивалися на фронт «до своїх», щоб продемонструвати «нєбивалоє єдінєніє»? Ага! Якраз. Вони переважно йшли до своїх сіл хазяйнувати вдома і працювати на ворога.

А ті, котрі лишалися на фронті, відступали такими темпами, що Сталіну довелося поставити заградотряди НКВД, аби ті з кулеметів розстрілювали відступаючих. Хіба сама наявність заградотрядів на фронті не спростовує всі казки про «нєбивалоє єдінєніє» і вітчизняність війни?

***

А тим часом німці прийшли і в Глинський район. Мирні жителі, вже знаємо, з нього не евакуювалися, а частина мобілізованих чоловіків поверталися з армії чи полону додому. Якщо війна була вітчизняною, то в  районі мав би розгорнутися підпільний і партизанський рух, здійснюватися дошкульні диверсії чи принаймні масовий саботаж – чи не так?

Справді, компартія лишила тут декількох партійців, доручивши  розгорнути опір ворогу. Однак досить скоро і не без сприяння потерпілого від радвлади місцевого населення окупанти їх викрили і розстріляли. Зокрема, Л.Кашубу, довоєнного голову гудимівського колгоспу, здали поліції самі гудимівські селяни, щойно він вийшов зі схованки. А решта партійців, що лишалися в районі, дали розписки, що підривною діяльністю займатися не будуть, і щотижня ходили відмічатися в поліцію. Перший секретар райкому І.Кузьменко, який мав очолювати підпілля в районі, лишився сам і помер у криївці. Жодного помітного акту опору окупантам в районі вчинено не було, тільки напередодні визволення глинчани захистили своїх корів, яких поліцаї хотіли гнати на Захід!

Натомість протягом двох років окупації глинчани та жителі навколишніх сіл продовжували дисципліновано трудитися в колгоспах, які постачали продовольство тепер вже армії фюрера. Інші наші земляки, працюючи на станціях Перекопівка, Андріяшівка, Біловоди, забезпечували рух поїздів з солдатами, технікою, боєприпасами для німецької армії – і, відповідно, на шкоду армії Червоній. Хіба це схоже на «нєбивалоє єдінєніє» радянського народу?

Чимало людей працювало в окупаційних органах влади, школах, лікарнях, різних господарських установах, не кажучи вже про установи каральні. В школах діткам розказували про «хорошого дядю Гітлєра». А що, хіба він був гіршим (людоїдом) за «хорошого дядю Сталіна», про якого ті ж вчителі так само співали діткам перед тим? При цьому школярі мусили замальовувати в підручниках портрети комуністичних вождів так само, як раніше замалювали портрети «ворогів народу».

Глинські дівчата (не всі, звичайно) зустрічалися з німцями – мабуть не вважаючи німeцьких хлопців гіршими за своїх, що гинули десь на фронті. Або за військовополонених, яких привезли на сільгоспроботи і поселили в жовтій школі. Вони звідти втікали. Але не на фронт, а полазити по садках і на побачення до глинських дівчат.

Одна з глинчанок навіть вийшла заміж за німця. Він потім загинув, а їхня дочка виросла в Глинську і закінчила нашу школу, навчаючись у одному класі з сином росіянина-військовополоненого, якого поліцаї стратили за нелояльну поведінку.

Коли німці стали вербувати молодь для роботи в Німеччині (щоб звільнити більше німецьких чоловіків для війни), за добровольцями – і в Україні, і в Глинському районі – діло не стало. Аякже – «чомусь новому навчимося, світу побачимо!». А що це буде робота проти СССР і Червоної армії, про те якось не йшлося. Аж коли з Німеччини пішли листи про погані умови роботи, отоді наші хлопці й дівчата стали ховатися.

Як згадував один тепер вже покійний глинчанин, – «у Германії й непагано було, тільки пагано годували й робить заставляли».

От і все «нєбивалоє єдінєніє», вся вітчизняність тієї війни.

***

Звичайно, коли німців погнали геть, справа з «нєбивалим єдінєнієм» у наших краях поправилася. Адже альтернативи йому вже не було. Однак українцям, які були в окупації, відновлена радянська влада відверто не довіряла. Негайно відмобілізованих наших хлопців, навіть не привівши їх до присяги, практично беззбройними погнали на німецькі кулемети. А до Глинського району на керівні посади були прислані десятки росіян аж з самої Росії. Хіба це не свідчить про невіру самого Сталіна в тезу «нєбивалого єдінєнія»?

Та й тодішні події в інших частинах України компрометують сталінську тезу про вітчизняність війни. Адже вся Західна Україна розгорнула і вперто вела війну проти Совєтів. А виселення цими самими Совєтами цілих народів (кримські татари, чеченці, калмики та ін.) з їхніх споконвічних територій за начебто підтримку німців – хіба це не доказ відсутності «нєбивалого єдінєнія» всього радянського народу?

***

Втім, спростування тези про вітчизняність як «нєбивалоє єдінєніє» не знецінює заслуг і героїзму конкретних людей, зусиллями яких Німеччину було переможено. Інша справа, що майже всі такі загинули на фронтах або вже померли від ран та від старості, а на їхніх заслугах паразитують політикани та нескалічені війною «ветерани» заградотрядів, які тим героям стріляли в спину.  І це кожен повинен розуміти.

Крім того, небажання решти українців як на фронті, так і в тилу захищати комуністичну державу було цілком природнім. Тільки пес може самовіддано захищати хазяїна, який його люто б’є, тримає в голоді та холоді. А те, що така поведінка українців не вписується в московську концепцію Вітчизняної війни, свідчить тільки про фальшивість цієї концепції.

 

П.С.

Того, хто вважає тези автора недостатньо обґрунтованими, запрошую перечитати відповідні сторінки «Нарису історії Глинська», а також спогади В.Сеника та Г.Петрович у рубриці «Глинські мемуари».
Останнє оновлення на П'ятниця, 16 липня 2010 13:33