Досліджуючи історію Глинська, автор намагається відновити також історію найвідоміших колись, але вже призабутих глинських родів. Це певною мірою вдалося щодо Зарудних і Зінов’євих. До родів, відновити історію яких поки що не вдається, належить рід Жуковських.

      Їхнім родоначальником був глинський козак Іван Жучин, якого бачимо в складі Глинської сотні за Реєстром Війська Запорізького 1649 року. Вже його син Прокіп, ставши глинським сотником, започаткував цілу династію глинських сотників Жуковських, що  більше ста років з незначними перервами безпосередньо впливали на розвиток Глинська і життя глинчан. Після ліквідації полкового устрою України Жуковські разом з іншими впливовими представниками козацької старшини отримали дворянський статус. Далі, протягом ХІХ століття, практично кожен з глинських Жуковських обирав військову кар’єру. Однак тривалий час надійною економічною підпорою роду були помістя в околицях Глинська.

       Під час революційних подій 1917-1920 рр. поміщики Жуковські стали на захист своїх станових привілеїв. Глинський червоний партизан тих часів Олександр Шуба згадав у своїх спогадах серед місцевих «катів гетьманської варти», зокрема, гімназиста Жуковського, а в складі тодішніх роменських повітових властей – «полковника царської служби пана Жуковського».Далі сліди Жуковських загубилися. Що сталося з ними? Намагаючись з’ясувати це, автор натрапляв у інтернеті на прізвища різних Жуковських. Привертала увагу автора й особистість відомого колись у світі балетного танцівника Анатолія Жуковського, Але прослідкувати їх зв'язок з Глинськом не вдавалося.

      І от інтернет презентував автору черговий подарунок – працю росіянина В.Косика «Что мне до вас, мостовые Белграда? Очерки о русской эмиграции в Белграде (1920-1950-е годы)». В ній згадується й про те, що Анатолій Михайлович Жуковський,  балетний танцівник, соліст, хореограф, режисер, шеф балету Бєлградського Народного театру в  1925—1943 роках,  який народився 1906 року в польському місті Сєдлєц  у родині офіцера російської армії, своє дитинство провів у родовому маєтку Сурмачівка, що в Полтавській губернії.

      Ну звичайно! Адже осідком глинських поміщиків Жуковських справді була тоді Сурмачівка. На місце розташування їхньої садиби автору влітку 2011 року вказувала  сурмачівська довгожителька Карнаушенко Наталія Ларіонівна.

      В.Косик подає і детальні біографічні дані А.Жуковського, базовані на спогадах самого артиста «Мій життєвий шлях» та «Сповідь». Хоча у фрагментах, поданих В.Косиком, нічого не йдеться про перебування майбутньої зірки балету в Сурмачівці чи Глинську, все ж біографія славетного нащадка глинських Жуковських являє для нас певний інтерес.

      Отже, під час Першої Світової війни батько, який бачив майбутнє сина у традиційній для роду військовій службі, віддає малого Анатолія до Київського кадетського корпусу імені Святого Володимира. Це був прототип пізніших совєтських суворовських училищ, тепер в колишніх приміщеннях того закладу розташований Військовий ліцей імені Івана Богуна.Однак невдовзі розпочалися революційні події, і батько відвозить Анатолія знов до Сурмачівки.

      Чи міг бути Анатолій тим самим гімназистом, одним з «катів гетьманської варти», про якого згадує О.Шуба? Сумнівно, адже йому тоді було тільки 12 чи 13 років. А втім, хто знає? Щодо його батька Михайла Жуковського, то він цілком міг бути тим самим полковником царської служби, який очолював військову адміністрацію в Ромнах за часів правління гетьмана Павла Скоропадського.

       В 1919 році в Україну вступає Добровольча армія генерал Дєнікіна, і батько та син Жуковські опиняються в її складі. Разом з дєнікінцями вони відступають на Кавказ і в 1920 році під тиском червоних евакуюються морем з Новоросійська до грецького порту Салоніки.

       В 1922 році 16-річного Анатолія відправляють до Королівства сербів, хорватів і словенців для продовження освіти в Кримському кадетському корпусі, що розташовувався тоді в сербському місті Біла Церква. В тому ж році він випускається звідти у званні віце-унтер-офіцера і зразу ж вступає на будівельний факультет Бєлградського університету. Шукаючи підробітку, студент влаштовується до Бєлградської опери статистом опери та драми. Щодня після лекцій він поспішає на роботу до опери.

       В 1924 році до Бєлграда на пару сезонів прибув відомий тоді балетмейстер Александр Фортунато. Він звернув увагу на хлопця. За його порадою Анатолій вступає до Акторсько-балетної школи Єлени Полякової, що діяла при театрі. Там його талант помітила і підтримала не тільки Полякова, але й славетна балерина Анна Павлова, шкільна подруга Полякової, що приїхала до неї погостювати. Поступово, замінюючи тимчасово відсутніх артистів, талановитий учень опанував весь балетний репертуар театру.  «Я вже зациклився на балеті і втратив будь-який інтерес до всього іншого. Хоч і рахувався ще студентом, але головним був балет. І мені, — писав А. Жуковський у своїй «Сповіді», —  всучили головні ролі. Я не був готовий до цього, але їм було потрібно, і вони мене умовили. Мабуть я був смішним як Дон Жуан у Крістофа Глюка, але це мені дуже допомогло, бо я звертав увагу на себе, на те, як працюю.  І вдень, і вночі вчився, репетирував, читав. Увійшов до постійного складу Народного театру, тобто став чиновником Королівства Югославії. Плата була мізерною, але я не був голодним».

       Вперше ім’я Анатолія Жуковського згадується в офіційному списку танцівників балету Народного театру сезону 1925/26 років. Починаючи з сезону 1927/28 років він - соліст балету. Потім на запрошення  Ф. А. Васільєва з російською Оперою гастролював у Барселоні:  в 1927 році як соліст, в 1929-му — помічником «шефа». Деякі спектаклі почав ставити  самостійно. Після повернення до Бєлграда ставив хореографію балету «Подорож навколо світу» відомого сербського драматурга Браніслава Нушича. Останній звернув на нього увагу і навіть поселив його у себе, поки Жуковський не знайде собі квартиру. «Я у нього жив три місяці. Він мене називав “Скакавац” (стрибунець - В.П.). У нього жила літня родичка, яка опікувалася і мною. Почував себе, як вареник у маслі. Так почалася моя хореографічна кар’єра».

        Одночасно Жуковський продовжував виконувати сольні партії в балеті. Потім головну роль у ”Горбоконику“ — Іванушки Дурачка. З 1932/33 року став першим танцівником. В 1932 році обвінчався з прима-балериною того ж театру Яною Васільєвою. В середині 1930-х років А. Жуковського було призначено виконувачем обов’язки балетмейстера театру. З 1938 року він — офіційний балетмейстер. З 1935 по 1941 рік поставив 11 балетів у операх і  10 хореографій у балетному репертуарі.

       Жуковський і Васільєва їздили до Парижа і привозили звідти знамениті постановки Мясіна, Лішина і Фокіна. Володіючи феноменальною хореографічною пам’яттю, вони відтворювали талановиті постановки “королів” балету. Особливо вдавалися їм  балети на музику П’ятої симфонії Чайковського ”Людині і Доля“ і на його ж музику “Франческа да Ріміні”. В репертуарі були також ”Жар-Птиця“ Стравінського, ”Сільфіди“ на музику Шопена та інше.

       Жуковський вивчав і народні танці. Був серед організаторів неофіційної групи фолькбалету. В Коларчевому університеті публіка  зустріла її виступ захоплено. Для Жуковського «народні ігри» не «смерділи селянином», а пахнули щирим мистецтвом. На основі елементів національного танцю він створив особливий балетний стиль. В 1938 р. на фестивалі у Празі «народні ігри» отримали першу нагороду. Після виступів у Болгарії того ж року Жуковський отримав орден від царя Бориса III.

       В 1941 р., коли Німеччина напала на Югославію, він пішов добровольцем у армію. Воював до «не переможного кінця», потрапив у полон до німців, утік на третій день і повернувся до Бєлграда, де росіяни-антикомуністи стали ненавидіти Жуковського і його дружину за те, що вони не з ними, а серби за те, що не йдуть у партизани. Сам же він, за його словами,  не був героєм, щоб кинути Яну, яка не могла йти «до лісу».

      В окупованому Бєлграді Жуковський поставив патріотичний балет «В долині Морави». Відбулося тільки чотири його вистави, після яких цей балет був закрий німцями, що побачили в ньому «націоналістичну пропаганду». Становище ускладнювалося тим, що успіхам Жуковських у балеті багато хто заздрив. В 1943 році було прийнято рішення про від’їзд до Відня, де вони мали багато знайомих.

      Наприкінці війни, коли Віденський театр був закритий, Жуковський зумів вийти до французької армії, що перейшла Рейн. Став її солдатом, брав участь у взятті Штутгарта та інших міст. До 1948 р. він залишався у французькій армії (5-а броньована дивізія) як артдиректор «Сервіс артістік», в якому працювала і його дружина.  Відмовилися з нею від звабливих пропозицій з «червоних» Бєлграда і Софії. Потім був контракт з Російським балетом полковника Базіля (спадкоємця Дягілєва), від’їзд до Парижа і турне до кінця 1949 року по Європі й Африці.

       Після розпаду трупи через хворобу її директора працював з дружиною в Королівському оперному театрі в Бельгії, очікуючи на візу до США. Нарешті в 1951 році вони прибули до Америки з 50 доларами в кишені. Влаштовували по школах і університетах вистави, пов’язані з південнослов’янським, балканським фольклором.  В подальшому Жуковський став викладати в Сан-Францискському університеті, в якому працював до 1978 р., в  консерваторії міста. Вивчав фольклор американських індіянців. Написав книгу про мистецтво народного танцю. Зі студентами влаштовував вистави  в університетському театрі з фольктанцями. Його ім’я занесено до палати Слави  університету.

       В своїй «Сповіді» він писав: «Найголовнішим фактором мого життя був мій щасливий шлюб з Янею, яка виявилася не тільки ідеальною дружиною, але й другом, партнером, однодумцем і підтримкою в усіх моїх починаннях і тяжких хвилинах життя… Ні про що не шкодуємо, бачили багато і багато чому навчились. Скрізь, де ми були, отримали визнання, скрізь нас оцінили. В кінці шляху ми побачили, що народились не в тому часі і не в тому місці. Потрапили у тяжкі часи. Зараз працюю над своїми мемуарами».

       Помер Анатолій Михайлович Жуковський 5 жовтня 1998року і похований у місті Менло Парк, штат Каліфорнія, США.

Цілеспрямоване сканування інтернету час від часу приносить зовсім несподівані знахідки. Цього разу сплила низка документів з архіву Управління МВС у Сумській області, що свідчать про розробку енкаведистами Глинського району в 1945-46 рр. операцій проти справжніх чи гаданих місцевих українських (яких же ще?) націоналістів.

Тут перш за все корисно згадати, що, в результаті встановлення повоєнного кордону СРСР з Польщею, на території Української РСР опинилися цілі обшири, заселені поляками, а на території Польщі залишилися райони з численним українським населенням. Комуністичні керівники СРСР і Польщі не вигадали нічого кращого, як насильницьки переселити українських поляків до Польщі, а польських українців – до України. Селян Забужжя польські військові частини виганяли з рідних домівок, пакували у товарняки і відправляли на схід, у невідомі для них краї. Знайдені документи свідчать, що вже до серпня 1945 року 53 українські родини з Польщі було переселено, зокрема, до Глинського району. Їх називають репатріантами, тобто поверненцями на Батьківщину, хоча справжньою їхньою батьківщиною були ті втрачені ними споконвічно українські землі за Бугом.

Нам відомо тепер, а енкаведистам було відомо вже тоді, що населені українцями східні райони Польщі були однією з опорних баз Української повстанської армії. Загони УПА захищали тамтешніх жителів від каральних акцій з боку німців, поляків, радянських частин, а селяни постачали своїх захисників продовольством, давали їм поповнення. Тож глинські чекісти заходилися впроваджувати в середовище прибульців свою агентуру, щоб з’ясувати, хто з переселенців є хто. На цю агентурну розробку з метою викриття націоналістичного підпілля було спрямовано всю місцеву мережу інформаторів.

Вже в січні 1946 року до обласного керівництва НКВД, а звідти – до Києва пішло повідомлення про наявність-таки в Глинському районі українського антирадянського націоналістичного угрупування. Вказувалося, що до цього угрупування належать шестеро переселенців з села Мала Верховиця Новосоїцького повяту Польщі:

- Дюбинський Михайло Петрович, 35 років, з селян-середняків (керівник);

- Дюбинський Степан Антонович, 51 року, з селян-середняків;

- Куляк Віктор Костянтинович, 50 років, з селян-середняків;

- Рибчинський Дем’ян Петрович,  36 років, з селян-бідняків;

- Дюбинський Антон Опанасович, 54 років, з селян-середняків;

- заміжня дочка останнього Суходольська Ольга Антонівна, 21 року, чоловік якої, як активіст осередку ОУН у селах Мала та Велика Верховиця, був заарештований за свою діяльність польськими властями.

Справді, ці люди, як і інші прибульці з Забужжя,  були, мабуть, і з сучасної точки зору націоналістами. Будучи в Польщі людьми другого сорту, вони мріяли про власну Українську державу, а в Українській РСР, куди потрапили не з власної волі, знайшли хоч і вже не польську, але однак колонію. Крім того, їм не могла сподобатися дика для них колгоспна система господарювання. І, напевне, вони говорили про це між собою та з місцевими людьми…

Цьому «угрупуванню» глинські енкаведисти присвоїли кодову назву «Мовисты» - мабуть, пов’язану з якимось особливо ревним, на їхню думку, ставленням «членів угрупування» до української мови. Про ті чи інші протизаконні діяння «мовістів» у документі не повідомляється. Напевне, наявність чи відсутність таких не були для енкаведистських пінкертонів принциповими. Достатнім резоном для заведення на них справи були їхні приватні розмови та наявність у них десь далеко родича та земляка – члена ОУН.

В якості джерела інформації про «мовістів» у документі вказано агента на кличку «Артур».

Поки про них велося листування в енкаведистському трикутнику Глинськ-Суми-Київ, переселенці з Польщі тишком-нишком почали покидати райони їх примусового поселення. Так, вже станом на травень 1946 року з Глинського району вибуло в невідомому для влади напрямку 8 таких сімей. Їх оголосили у всесоюзний розшук. А агентам-інформаторам було доручено виявляти осіб, що агітують за переїзд переселенців назад до Польщі чи до інших районів і областей УРСР.

У вересні того ж 1946 року з Сум до Києва йде повідомлення, що вже й «фігуранти справи з Глинського району виїхали невідомо куди», тому розробку справи «мовістів» тимчасово призупинено, їх розшукують і, в разі виявлення на території області, вони знову будуть взяті в агентурну розробку. Невідомо, чи натрапили енкаведисти на слід зниклих з району «мовістів», однак схоже, що поступово з Глинського району виїхали всі забузькі переселенці. Автор, який зростав у Глинську в 1950-х та першій половині 1960-х років, вже ніяких переселенців з Польщі, які жили б у Глинську чи навколишніх селах, не знав і навіть не чував, що такі були.

Однак зі зникненням «мовістів» боротьба місцевих енкаведистів з місцевими націоналістами не припинилася. У щойно згаданому листі від 16 вересня 1946 року також повідомляється про дальші успіхи в розвитку агентурно-інформаторської мережі, зокрема в Глинському районі. Так, було завербовано агента «Михайлова», за спеціальністю вчителя, названого в листі колишнім пропагандистом «Просвіти» за часів «петлюрівщини» «і тепер зв’язаним з націоналістичними елементами району». При вербуванні «Михайлов» повідомив, що «в період тимчасової окупації Глинського району німецькими військами окремі особи, в минулому пов’язані з націоналістичним рухом, відновили свою націоналістичну діяльність і намагалися відродити організацію «Просвіти».

Одним з ініціаторів відновлення «Просвіти» був Лютий Павло Йосипович, який ще за часів Петлюри був активним учасником організації українських націоналістів (насправді за часів УНР ОУН ще не існувала, її засновано в 1929 році - автор) і працював заступником голови села». За повідомленням «Михайлова», націоналістичну пропаганду в окупованому німцями районі проводив також активіст «Просвіти» Ковшик Павло Якимович – колишній вчитель, а на час описуваних подій бухгалтер колгоспу в Голінці.

«Михайлов» не згадав або в листі не повідомляється про іншого активіста «Просвіти» - глинського вчителя Зінов’єва - мабуть, тільки тому, що Сергій Митрофанович ще в 1943 році за таку патріотичну діяльність був страчений німецьким гестапо, а негайно після відновлення радянської влади місцеве відділення НКВД зробило трус у його будинку, конфіскувавши бібліотеку та колекції…

В листі повідомляється, що Лютого і Ковшика взято на оперативний облік і в агентурну розробку через згаданого агента «Михайлова» з метою встановлення їхньої практичної ворожої діяльності як в період окупації, так і в наступний період, а також їхнього можливого зв’язку з націоналістичним підпіллям. Інформація про те, чим все це закінчилося для Лютого і Ковшика в опублікованих документах відсутня.

Тепер трохи про самих глинських енкаведистів повоєнних років. Згадані листи підписані обласними керівниками НКВД Соколовим і Юсфіним, і прізвища їхніх глинських підлеглих там не згадуються. Однак старші глинчани у розмовах з автором згадували прізвища місцевих енкаведистів Ігумнова, Нєстєрова, Харламова, Юрьєва. Всі вони були росіянами, присланими з Росії. Власне, російською, якщо додати прізвища їхнього сумського начальства, була вся енкаведистська вертикаль області. І це зрозуміло, адже тільки на виконавців, не пов’язаних з Україною, міг покластися Сталін у здійсненні його (на щастя нездійсненого) чергового людоїдського плану виселення до віддалених східних регіонів СРСР всіх українців з, як виявилося під час війни, остаточно не упокореної Голодомором України. «Украинцы избежали этой участи потому, что их слишком много и некуда было выслать. А то он бы и их выселил» - сказав Хрущьов у своєму виступі на ХХ з’їзді КПРС.

Тут доречно згадати, що працівники Глинського відділку НКВД періоду кривавих репресій 1937-38 року також були прибулими неукраїнцями. Керівником відділку тоді був Вахліс Мойсей Єфимович, оперативним працівником – Бєссонов Єфім Івановіч з Курської області.

Зрозуміло, що будь-які проукраїнські вияви з боку місцевих та прибулих українців енкаведистам-росіянам здавалися крамолою і приводом для репресій.

Вже покійні глинчани Пархоменко Г.Т., Устіченко В.І. розповідали автору, як Ігумнов, «розбудовуючи агентурно-інформаторську мережу», викликав їх та їхніх товаришів на співбесіди, намагаючись зробити сексотами: «- Вот ви биваєтє в «Чайной». О чьом там говорять подвипівшіє мужчіни? Ну! Ви же совєтскіє патріоти, фронтовікі…» - але отримував відповіді на зразок: «- Та ні, нічого такого там наче не кажуть…». На жаль, як видно, таку лінію поведінки в кабінеті Ігумнова обирали далеко не всі.

А Харламов, як згадувала також покійна Пархоменко А.Т., був відомий своєю слабкістю до «полунички». Він збирав від сексотів інформацію про не зовсім лояльні до влади вислови, а потім викликав до свого кабінету жінок, переважно солдатських вдів, і там, залякуючи тюрмою за їхні довгі язики, змушував до злягання.

Насамкінець не можна не зазначити, що резиденція Глинського відділення НКВД, невдовзі після війни перейменованого на МГБ (Министерство государственной безопасности), містилася в будинку по вулиці Кооперативній, 3. Він донедавна стояв одразу за місцевою конторою «Нафком-Агро» і згорів у жовтні 2008 року разом з літньою жінкою, що в ньому мешкала. Хто знає, чи не пов’язана сумна доля того будинку з негативною кармою, що залишилася від НКВД?.. 

Основне джерело:

ОУН-УПА на Сумщині. Збірка документів. Т.1. Державний архів Сумської областіУпорядник: Г.Іванущенко